Бандера та Росія. Перемога як нова громадянська релігія?

У Росії формула "української зради" або нелояльності щодо Москви позначається трьома прізвищами: "Мазепа – Петлюра – Бандера". Це майже як "Мир – Труд – Май", "Православие – Самодержавие – Народность" або "Свобода – Рівність – Братерство", тільки воно ще й римується. Для російського історичного міфу усі ці три прізвища функціонально необхідні, але позначають вони не абсолютних ворогів, а абсолютних зрадників. Перший ніби зрадив того, хто створив Російську імперію (хоча внесок самого Мазепи в її створення й досі неоціненний), другий теж ніби когось зрадив – чи то ворогів, чи то захисників Російської імперії. Третій – не зрозумів великого щастя жити вже в радянській імперії.

"День Победы порохом пропах"

В останні роки в Росії з'явився новий ідеологічний тренд: Перемога-1945 тепер розглядається не лише як визначна історична подія, куплена кров'ю десятків мільйонів радянських людей, не лише як предмет гордості за мужність народів СРСР, а як основа для створення нової "громадянської релігії". Примітно, що причетні до цієї справи політтехнологи не соромляться вживати саме таке словосполучення; інколи ще використовується словосполучення "політика пам'яті". (Варто зазначити, що Голодомор в інтерпретації Віктора Ющенка, вірменський геноцид та єврейський Голокост теж перетворилися на "громадянські релігії".)

Після війни про ветеранів (тоді їх називали фронтовиками), здебільше ще молодих та здорових, держава воліла не згадувати – ще у 1940-х відмінили доплати за бойові ордени, 9 травня перестало бути вихідним, засудили та розстріляли кілька бойових генералів (наприклад, маршала Григорія Кулика – у 1950-му). Хрущов намагався підкорегувати концепцію перемоги – саме він послабив культ Сталіна і назвав цифру втрат Радянського Союзу у 20 млн. чоловік (тепер ці втрати оцінюють не менше ніж у 26,5 млн.).

9 травня було поновлене як вихідний лише у 1965 році, тоді ж світ дізнався про бойову звитягу полковника Брежнєва на Малій Землі. Генсек у своїй політиці намагався опертися на широкий соціальний прошарок – ним якраз і стали ветерани. Воєнна проза та кінематограф, зворушливі пісні (у 1975-му з'явився "День Победы"), спогади батьків та дідів створювали ефект присутності: війна ще сприймалася на емоційному рівні – як зовсім недавнє минуле, як етичний абсолют.

Зараз, через 65 років, війна сприймається, скоріше, раціонально – як складна ідеологічна конструкція. І, зрозуміла річ, кожен намагається скористатися ювілеєм задля своїх інтересів. Відбувається нова приватизація війни: раз ти визнаєш Перемогу-1945, значить, ти або твоя країна лояльні Кремлю та його нинішній політиці.

Культурні інтерпретації війни стали напрочуд гламурними. За останні пострадянські двадцять років важко згадати хоча б один достойний фільм (хіба що "В августе 44-го"), хоча б одну нову достойну пісню. До цьогорічного ювілею була створена спеціальна культпрограма для молоді: тут і Діма Білан, і інші "пающіє труси" з піснями воєнних літ, і "телеєднання" "ликующей гопоты" (так тепер називають прокремлівські молодіжні рухи "Наши", "Молодая Гвардия" та ін.) з ветеранами, і фільм "про війну та поганих бандерівців" "Мы из будущего-2", і, звісно, "георгієвські" стрічки та слогани "Победа деда – моя победа" та "Спасибо деду за победу!"

Цьогорічне святкування 65-ліття Перемоги повинно було поставити Кремль на недосяжну висоту і створити гіперлегітимність для режиму Медвєдєва – Путіна. Але ігнорування цього заходу Бараком Обамою, Ніколя Саркозі, Сільвіо Берлусконі, Гордоном Брауном додало заходу присмаку провінційного шоу.



Бренд Бандери

Особисто я не є професійно компетентним в історії Другої світової війни, тому своє ставлення до ОУН, УПА, Бандери, Шухевича, Стецька і Бульби-Боровця, до радянського СМЕРШу та заградзагонів, а також до концепцій Віктора Суворова (Сталін як агресор) формую обережно та поступово. Я не можу "розібрати по гвинтику" та знов зібрати ані історії радянсько-німецького протистояння, ані історії повстанського руху.

Історію мого сімейства аж ніяк не заторкнула історія УПА та партизанської боротьби в Західній Україні. Єдине, що мій дід, вертаючись після Перемоги-1945 з Праги, ледве не постраждав – від людей, яких мої рідні ідентифікували як "бандер", хоча хто вони такі – Бог вість. На ешелон, в якому він їхав, десь у Західній Україні вночі напали якісь люди і ледве не скинули його на ходу з вагону. Але він був людиною міцною та для свого покоління навіть дуже високою (183 при моїх 187), тож скинув він, а не його. Він повернувся додому з отриманою в бойових діях контузією і дожив аж до 1999 року.

Отже, мені доступніше "розібрати по гвинтику" сучасну інформаційно-когнітивну війну, яка ведеться з приводу та навколо тої війни.

Цій новій квазі-релігії вкрай потрібен не лише свій "герой" Сталін (в одновленій офіційній версії – російський народ, до якого долучилися інші народи СРСР) та антигерой-"сатана" Гітлер, але також "іуда" Бандера. Причому останній принципово нікого не цікавить у Росії (за виключенням істориків Другої світової) як реальна історична особистість – він потрібен як "бренд", як персоніфікація абсолютної зради.

Ще більше він потрібен на Сході України – як вияв лояльності щодо Росії взагалі та Кремля зокрема. Саме цьому присвячений пам'ятник жертвам "бандерівців" "Выстрел в спину" у Сімферополі.

Тому питання на кшталт – кого саме зрадив цей уродженець Австро-Угорщини та громадянин Польщі? Або чому західні українці у 1939 році зустрічали Червону армію квітами, а потім аж до середини 1950-тривав повстанський рух? Або скільки "бандерівців" воювало у Центральній Росії, що їх так там ненавидять? Або чому більшу частину війни Бандера просидів у німецькому концтаборі? – прохання не ставити, оскільки раціоналізація культу веде до послаблення віри, у тому числі, якщо йдеться навіть про "громадянську релігію".

Бандера та "бандерівська" тема вкрай потрібні сучасній російській ідеології та міфології, бо це дуже тішить національну свідомість – тоді можна небезпідставно вважати, що Росія – учасник не лише якогось там геополітичного протистояння, але космічної війни – між Добром та Злом, між Богом та ворогом роду людського. Себто з якогось дрібного історично-політичного формату тема одразу обретає вселенський, майже галактичний масштаб.

Тези "правди про Бандеру та бандерівців", що транслювалися напередодні 65-річниці Перемоги у різноманітних телефільмах, телешоу та статтях, виглядають приблизно так:

- "бандерівці" знищували насамперед своїх – не так озброєних НКВДістів, як мирне західноукраїнське населення;

- "бандерівці" є колаборантами – ні з якими німцями вони не воювали. Воювали з радянською армією та радянськими партизанами. Головні їхні вороги – росіяни, поляки та євреї;

- загони НКВС, переодягнені в "бандерівців", – це вигадка "націоналістів". Насправді було навпаки: "бандерівці" одягалися у форму НКВС та чинили свій "кривавий бенкет";

- культ особистості Бандери був більшим навіть за культ Сталіна;

- Ющенко, Тимошенко та інші "оранжевые" є прямими нащадками Бандери.

Війна тіней та прототипів

Взагалі, Бандеру часто порівнюють зі Сталіним, і не лише тому, що ставлення до них (точніше, до їхніх "брендів") справді розколює суспільства – українське та усі пострадянські відповідно. Але самі умови першої половини XX століття породили феномен тоталітарної держави та тоталітарного лідера. Головна різниця між Бандерою, з іншого боку, Сталіним, Гітлером, Муссоліні, Франко, Антонеску, Пілсудським в тому, що за першим стояла не тоталітарна держава, а лише мрія її збудувати. Тому пам'ятників Гітлеру та Муссоліні зараз не ставлять – настоялися свого часу, а Бандері – ставлять.

Останні події у Запоріжжі показали, що і Сталіну ставлять: новітній сталінський культ в Україні недарма співпав у часі з процесом перетворення її на колоніальну Малоросію. У Росії-метрополії ніхто до такого не додумався: і президент Медведєв, і прем'єр Путін кілька разів зауважували, що ніякі перемоги сталінської доби не здатні заперечити людожерську політику Сталіна. В Україні ж зараз може виникнути цілий бум пам'ятників генералісимусу – як кілька років назад з'явилися "протестні" пам'ятники Катерині II.

Але за більшістю показників усі ці "апостоли тоталітаризму" XX століття схожі одне на одного. Вождь (провідник) – "надлюдина". Країну врятують "надлюди"; "недолюди" – будівельний матеріал для побудови "загального щастя" та "світлого майбутнього". Мета – все, засіб її досягнення – другорядне. Терор (державний або партизанський – в західноукраїнському випадку) – чи не найефективніший засіб управління.

У найновіших політично ангажованих інтерпретаціях Другої світової / Великої вітчизняної війни, як і в "георгіївських" стрічках, можна побачити два прямо протилежні "меседжі". З одного боку, онтологічний: звернення до молодого покоління – мовляв, друже, не гальмуй! Кінчай тупо "втикати" в телевізор та віртуальну реальність! В житті є справжні цінності – окрім інтернету, гаджетів, реклами, гламуру, тусовок, клубів та наркоти!

І друге, прямо протилежне – політтехнологічне, коли вся ця тематика – разом із стрічками, використовується владою для управління молоддю, для "злиття" її провісного потенціалу, для боротьби із власними противниками та конкурентами – адже самі ці стрічки з'явилися у 2005 році як симетрична відповідь на "оранжеву" загрозу.

Сучасному суспільству вкрай тяжко скласти "об'єктивну" картину недавньої історії – боротьба за історію триває вічно, завжди в інтерпретаціях історичних подій онтологічне начало змагається з гламурно-політтехнологічним. Але якщо минуле стає головним будівельним матеріалом для сучасного, постає питання – чи мають такі країни та народи майбутнє?