Західне узбережжя Кіпру. Пляж за кільканадцять кілометрів від міста Пафос. Навіть у жовтні тут багато людей. У затінку, під парасолями, читають Дена Брауна спокійні англійські пенсіонери. На лежаках, у перервах між сварками, засмагають набурмошені росіяни. А біля самої води порпається в піску хлопчик років семи. Він риє яму і, дістаючи долонями мокрий пісок, примовляє: «Падавай снаряд!». Потім різко піднімається зі словами: «пріґатовіцаа!». І з розгону жбурляє зліпки мокрого піску у воду. При тім поміж криків альбатросів чути дзвінке дитяче: «Аґооонь!». Снаряди летять один за одним. Малий зосереджено риє яму. Щораз глибшу.
Натомість на північному узбережжі Кіпру майже пів століття тому літали справжні снаряди. У 1974 році, скориставшись післяреволюційним хаосом кіпрської держави, яка постала завдяки численним жертвам своїх підпільників, звільнившись від британських колоністів, Туреччина анексувала понад третину території острова. Мотивом операції «Атілла» став захист турецького населення. За результатами перепису, на Кіпрі 1946 року частка етнічних турків становила 18%. Усі вони 76-го переїхали на «турецьку» територію. Відтоді у країні налічують близько чверті мільйона внутрішньо переміщених осіб.
Демаркаційна лінія розділила столицю Нікосію навпіл. Анексовану територію не визнала жодна держава світу, крім Туреччини. Та лінія розмежування від того, звісно, нікуди не поділася. «Турецька Республіка Північного Кіпру» – так назвали новостворену «державу» турки. У Раді Безпеки ООН ці дії рішуче засуджували і висловили занепокоєння.
Від початку війни на Східній Україні про Кіпр в українських медіа якщо і писали, то вкрай мало. Або щонайменше не пропорційно до подібності становищ. Адже кіпрська ситуація в політичному аспекті дуже схожа на українську. Тож, дивлячись на північний Кіпр, можна розуміти цілком ймовірні перспективи українського Сходу.
Міністерство закордонних справ України не рекомендує відвідування окупованої частини Кіпру. Такі візити не вітає, звісно, і європейська спільнота. Але вони можливі, адже працюють легальні контрольно-пропускні пункти. У самій кіпрській столиці їх кілька. Агресивно шкірити зуби одне до одного десятиліттями неможливо. Тож що ближче до лінії розмежування, то... нічого не міняється. Хоча уважні туристи можуть помітити, як дедалі частіше між будинками вдалині тріпочуть червоні прапори з білим місяцем і зіркою. Та якщо заглядати за куцими воронами і не знати про те, що колись тут відбувалося, то зайти можна безпосередньо на «зелену лінію», якою є майже безлюдна вулиця. Впертися у, на вигляд бутафорські, барикади і здивуватися з посту військовиків, який раптово виник немов з-під землі. Вже аж тут неможливо не побачити антивоєнних написів на стінах і табличок про заборону фотографувати. На самому ж пропускному пункті контроль символічний – тільки перевірка паспорта.
Відмінність між територіями, де живуть кіпрські греки і турки, помітна одразу. Якщо перші проводжають охайними туристичними вуличками європейського кшталту, із натягнутими вгорі між дахами тентами від сонця, а внизу з кав’ярнями, джелатеріями і настроєм сієсти, то другі зустрічають знайомим для українців базаром. Себто рядами з дешевими брендованими футболками, джинсами, спортивними костюмами і всім решта, що так конче треба туристу. Цей звичний хаос малого підприємництва у країнах третього світу раптово починається, але не швидко закінчується. Та, пробравшись все ж через базарні ряди, різниця не зникає. Радше навпаки – остаточно увиразнюється, що турки живуть значно бідніше за греків. Вулиці брудніші, а будинки занедбаніші. Чимало будівель виглядає так, ніби воєнні дії тут велися позавчора. Вперше за весь час перебування на Кіпрі можна побачити дітлахів, які граються на вулицях і чимось нагадують українську малечу з 90-х. Хоча так само вперше імовірно надибати і футбольне поле з гравцями на тренуванні. Громадські автобуси тут нагадують українські маршрутки. Те, що ти уже не на частині грецьких кіпріотів, помітно, звісно, і по архітектурі. Особливо, коли бачиш мечеть Селіміє, яку колись перебудували з готичного собору святої Софії.
Все навколо рясно помережане турецькими стягами. Вони червоніють на високих держаках і стінах будівель, на вікнах і балконах. Прапори супроводжують впродовж усієї прогулянки турецькою частиною. Як і змішані почуття.
Бо з одного боку – люб’язні кивання водія, що пропускає на тісній вуличці, або дуркування молодого пекаря, який смішно позує для фото з-за свого прилавка. Дивлячись на них, складно не відповідати їм такою ж привітністю. А з іншого – весь час не полишає думка, що бачиш майбутнє анексованих росіянами частини Донецької і Луганської областей. За двадцять, тридцять чи більше років. Може, прикрашене турецькою ментальністю, але з такою ж узвичаєною невизначеністю цієї землі. Коли наїжаченість війни пригладили десятиліття вимушеного перемир'я. Це розуміння, що зараз дивишся на ці вулиці, прапори і чоловіків з жінками очима людей ззовні конфлікту, які, шукаючи екзотики, валандатимуться глипати на тих, хто житиме у «ДНР» і «ЛНР». Тобто на тих, хто не зміг звідти виїхати, але й на тих, хто стріляв в українських солдатів. І вони, ймовірно, так само усміхатимуться і махатимуть тим сентиментальним туристам. А з кожного кута тріпотітиме їхній прапор.
Звичайно, турецька анексія півночі Кіпру має багато відмінностей від анексії частини східних українських територій і Криму росіянами. Але йдеться, власне, не так про схожість до, як після. І про важливість робити висновки з чужого досвіду. Могти прогнозувати і бути готовими до найгіршого розвитку подій. І розуміти те, про що чомусь ніхто не наважується говорити публічно: і Крим, і території на сході Україна поверне, але цілком ймовірно, що це перспектива не найближчих пів століття.
Під час тієї прогулянки північною частиною Нікосії раптово згадався російський хлопчик, який кілька днів до того грався у бомбардування на пляжі за сотню кілометрів на захід. Згадався, власне, у момент, коли на одній з малих тихих вулиць побачив під ногами частину зламаної іграшки – дуло пластмасового пістолета. А відразу за тим пригадалися і слова Йосифа Зісельса. Радянського дисидента, який пережив більше у минулому, бачить ширше у теперішньому і, очевидно, може краще прогнозувати майбутнє. У своїх інтерв’ю він раз у раз повторює: «Ми не маємо права бути оптимістами». Так, ніби нагадуючи про яму, яку зосереджено риють десь поруч. І щораз глибшу.
Ми використовуємо