Безславні покитьки

Фільми Тарантіно – це завжди несподіванка, «Безславні покитьки» стали справжньою бомбою. У стрічці перемішалося все – притаманна режисеру жорстокість, чорний гумор, оригінальні герої і, врешті, несусвітна історія розвитку і закінчення Другої світової війни.

Сама назва ( в оригіналі «Inglourious Basterds», де у другому слові навмисне зроблено помилку) говорить, що з фільмом щось не так - якось не за голлівудськими мірками він знятий, історія Другої світової зовсім не збігається з реальністю, і герої, м'яко кажучи, якісь нестандартні. Але нічого тут дивуватися, бо «Безславні покитьки» це потворне ( в доброму сенсі цього слова) дитя Квентіна Тарантіно, який виношував його аж цілих десять років.

Отож, славнозвісний режисер «Кримінального чтива» та інших несусвітних фільмів традиційно поділив останню роботу на частини. У першій частині ми знайомимося з полковником Гансом Ландом (Крістоф Вальц) на прізвисько Жидолов. Він і справді заслужив цю «ксиву», оскільки знайшов і знищив тисячі євреїв у всій окупованій Франції. Проте полковник не з тих грубих вояк, що вриваються у чужі домівки, ґвалтують і вбивають усе живе. Ганс Ландо любить спочатку побавитися зі своєю жертвою, як кіт з мишою: порозмовляти, пожартувати, а потім раз - і зжерти.

Тому, коли одного прекрасного сонячного дня він прийшов до французького фермера, щоб захопити єврейську родину Дрейфусів, у його здобичі, здавалося, не було шансів. Проте декому і вдалося врятуватись. Це дівчина Шосана, яка згодом змінить ім'я і стане власницею кінотеатру в Парижі і внесе лепту у хід Другої світової, за версією Тарантіно.

Друга частина розповідає нам про самих «покитьків» - американський спецзагін що складається з розлючених євреїв та їхнього ватажка, лейтенанта Алдо Райна. Їхнє завдання - винищувати нацистів, наводити на них жах. Навіть самому фюреру ставало моторошно від геройств «Безславних байструків». А особливо його дратували згадки про легендарно жорстокого Жида-Ведмедя. Ватажок сумнозвісної банди, будучи вірним своїм індіанським корінням, наказав воякам знімати з ворогів скальпи, що Танантіно зі смаком і неодноразово показав у фільмі. Нарізавши достатньо сувенірчиків, «покитьки» беруться до серйозної роботи, а саме - втілюють в життя таємничу операцію «Кіно», яка має на меті знищити вище командування Третього Райху підчас прем'єри фільму.

У наступних двох частинах ви саме дізнаєтесь, як розгорталась операція, в якій взяла участь зірка німецького кіно Бріджит фон Гамерсмарк. Проте покидьки не знають, що всі їхні старання даремні, оскільки вже згадувана Шосана Дрейфус сама готує страшну помсту. І теж за допомогою кіно.

Фільми Тарантіно - це завжди несподіванка, «Безславні покитьки» стали справжньою бомбою. У стрічці перемішалося все - притаманна режисеру жорстокість, чорний гумор, оригінальні герої і, врешті, несусвітна історія розвитку і закінчення Другої світової війни. Звичайно, що жорстокість не могла бути сюрпризом, оскільки у всіх фільмах Квентіна повно крові. Але в останньому режисер вирішив остаточно пуститися берега, демонструючи, зокрема, сцени знімання нацистам скальпів чи вирізання свастики на їхньому чолі, при чому - ближнім планом! Приперчіть це все абсурдальним сюжетом та чорним гумором у виконанні колосальних акторів, особливо з яких виразились Бред Піт та Крістоф Вальц. Піт грає лейтенанта Алдо, реднека-садиста, який говорить незрозумілим самим американцям діалектом, і жоден переклад не в стані передати цю говірку, від якої невпинно хочеться реготати. Антиподом Алдо є Ландо, манірний полковник СС у блискучому виконанні Вальца. Міміка, жести, мова, як магніт, притягують увагу глядача і змушують симпатизувати цьому негативному герою.

Сюжет фільму, який Тарантіно вигадував з десять років, справді оригінальний - у ньому все крутиться навколо кіно: зірки беруть участь у секретних операціях, Шосана Дрейфус є власницею кінотеатру, де демонструють фільми Лені Ріфеншталь, а розв'язка «Покитьків» відбувається під час перегляду кінострічки. Сам фільм стилізовано режисером під усі можливі жанри - шпигунський детектив, бойовик, вестерн і мелодраму середини ХХ сторіччя. Усе це ви знайдете у «Покитьках».

Музику Тарантіно також підібрав «кіношну», майже всі треки використовували колись у різних фільмах, але не обов'язково воєнних. Тому дуже незвично дивитися стрічку про Другу світову під звуки Моріконе чи Девіда Бові.

Одне слово, цей своєрідний триб'ют здобуткам світового кінематографу є одночасно неймовірним польотом фантазії, який міг заіснувати тільки у світі маестро Тарантіно. Хоча цей фільм і не здобув пальмової гілки у Каннах, проте він залишається шедевром, який варто переглядати не один раз.