Будьмо обачні та пильні!

Я переконаний, що мине небагато часу, і ми пригадуватимемо нинішнє червонопрапорне шаманство українських сталіністів як недобрий сон. Проте зараз не до сну. Вістка про те, що група депутатів Держдуми Росії на підтримку своїх однодумців з України планує 22 червня відкрити у Львові «другий фронт», надає цій провокації міжнародного звучання. Хай політики й політологи дають оцінку всіх політичних аспектів цієї справи. Мене ж болить думка про те, як ми – і Українська держава, і мешканці Львова, – на цю провокацію відреагуємо.

Отже, як громадянин України, я маю право запитати Президента України, членів її Парламенту, керівництво Міністерства іноземних справ, а також Служби безпеки України: «Якими будуть Ваші дії, панове?» Усі Ви отримуєте зарплату за рахунок українського народу – як Ви збираєтеся захистити його державу від посягання на її безпеку шляхом влаштування відвертої провокації?».

Коли з областей України до Києва збираються протестувальники з національно зорієнтованих партій чи, скажімо, з УПЦ–КП, українська влада, всупереч конституційним правам своїх громадян, змушує перевізників розривати контракти з протестувальниками або ж зупиняє на підступах до Києва той транспорт, який уже прорвався. Проте та сама влада впритул не побачила активістів проросійських екстремістських організацій, руками яких 9 травня й була влаштована провокація у Львові. Слід припускати, що «зелений коридор» і негласна підтримка з боку Києва їм гарантована буде й 22 червня.

Ці слова я спрямовую до всіх українців, які ще не зомбовані антигалицькою пропагандою і пам’ятають гостинність Львова з власного досвіду. Але особливо я спрямовую це попередження до закордонних дипломатів і міжнародних оглядачів: враховуйте скандальну тактику з боку центральної влади, коли оцінюватимете дії місцевої львівської громади. Відповідальність за можливі сутички лежить передусім на Президентові Віктору Януковичу, який, усупереч здоровому глузду, таки завізував червонопрапорну постанову Верховної Ради, а також на всіх політиках та державних чиновниках, які крок за кроком реалізовують російський план приборкання України.

Не протестувати проти посягання на історичну пам’ять Галичини й на нашу національну честь неможливо. Галичина не є «канонічною територією» московських реваншистів. Проте не допустити бажаної їм «картинки» – справа нашої політичної та громадянської мудрості. До цього я закликаю всіх львів’ян.

Передусім я пропоную всім національно-демократичним силам виступити напередодні 22 червня зі спільною Громадянською платформою, яка б роз’яснювала позицію поголовної більшості львів’ян. Я готовий взяти участь у випрацювані такої платформи. І Україна, і світ мають почути наш голос.

За станом на сьогодні нам іще невідомо, до яких запобіжних заходів зможе вдатися львівська мерія. Проте розраховувати на те, що в місті вдасться запровадити загальнозобов’язувальну «комендантську годину», не доводиться. Після 9 травня стало очевидно, що, попри небажання місцевих міліціонерів вдаватися до якихось заходів супроти інтересів львівської громади, воля київського керівництва переважить. З іншого боку, я не знаю, як у цій ситуації можна було б заборонити мешканцям Львова висловити свої почуття.

Проте дуже багато буде залежати від свідомості самої львівської громади. Для нас день 22 червня – це передусім день пам’яті про час воєнного безумства й жалоби за його численними жертвами. Це лише сталіністи, бачиться, прагнуть перетворити  70-ліття нападу Німеччини на Радянський Союз ледь не на свято, яке треба відзначати. А нам важливо поводитися так, як ми поводимося в день жалоби: почепити чорні стрічки на національні прапори та особистий одяг, підняти скорботні чорні прапори, запалити поминальні свічки.

День 22 червня є чорною міткою в історії всіх без винятку національних осередків Львова. Німецька окупація не принесла сподіваного визволення від радянського терору етнічним українцям – навпаки, принесла лише подальші муки й поневіряння. До того ж з відкритих німцями тюрем війнуло трупним запахом нещасних в’язнів, масово розстріляних енкаведистами. З цього ж дня розпочалась Катастрофа для єврейської громади міста: страхіття погромів, вчинених засліпленим від горя й ненависті натовпом, і з німецькою точністю розпланований Голокост. На львівських пагорбах і в тюрмах знову потекла кров цвіту польської нації. Не було жодної етнічної групи, яка виграла б у цьому кривавому безумстві. 

День жалоби для нас – це день без агресії й ненависті. Адже ми поминаємо тих, кого в час війни розтерзала сліпа й агресивна ненависть! Візьмімо належний урок із кривавих подій 70-літньої давнини й не сіймо вітер, бо пожнемо бурю. Не можна щиро пом’янути невинно убієнних, сіючи зерна нових ненависницьких сутичок. Це стосується передусім провокаторів-сталіністів, для яких життя й гідність людини були й залишаються розмінною монетою у політичній грі. Про цю істину мають пам’ятати і ті львів’яни – передусім деякі активісти «Свободи», – в кому «праведний» гнів засліплюватиме розум і заглушатиме остережний голос Божий.

Дорогі львів’яни, будьмо обачні та пильні! У кожній групі мирних демонстрантів може затесатися провокатор, завданням якого буде спровокувати фізичну сутичку. Біля кожного такого провокатора стоятиме телеоператор, що фіксуватиме зіткнення для  пропагандистських потреб наших недругів. День 22 червня є чорним днем нашої воєнної історії – хай не стане він гірким днем нашої духовної й політичної поразки!