Бумеранг дегуманізації

У сучасних війнах дуже важливою є інформаційна артпідготовка ударами по противнику. Це не просто масована пропаганда, брехня або ж напівправда. Дуже часто – це витончені «мисленнєві віруси», густо замішані на тезі про власну винятковість й обов’язкову ущербність противника. Такі «віруси» дуже легко заходять у свідомість людини і стають основою її психічної конституції. Дійсно, у те, що ми винятково справедливі, чесні і нам Господь помагає, найлегше повірити. І відповідно ми вже на старті переконані, що наш противник – це породження пекла і носій усіх земних гріхів та вад роду людського.

Така дихотомія може якийсь час ефективно працювати в плані мобілізації співвітчизників на боротьбу проти зовнішнього ворога, може навіть забезпечувати додаткові відсотки на виборах. Але використання цієї технології всередині суспільства може закінчитися для нього справжньою бідою. Особливо, якщо міжпартійна боротьба опиратиметься на дегуманізаційні практики. Тоді навіть зовнішнього ворога не треба, не потрібна й іноземна інтервенція.

Взагалі, дегуманізація завжди вела до катастрофи. Згадати тільки нацистські практики з дегуманізації євреїв, ромів та гомосексуалів, або поділ ними людства на «надлюдей» та «недолюдей» з правом неподільного панування для перших і приреченням на вічне рабство і вимирання для других. Десятки мільйонів жертв тільки через те, що хтось не впорався із власними комплексами, що комусь не сподобалося своє відображення в дзеркалі. Сюди ж належить повна дегуманізація більшовиками класу заможних і багатих, яка обернулася десятками мільйонів жертв та катастрофою планетарного масштабу.

При цьому завжди варто пам’ятати, що противника починають дегуманізувати для того, щоб легше було його вбивати. Щоб убивцю не гризли зайвий раз докори сумління, що він вбиває людину. Передусім він мусить переконати себе в тому, що перед ним не представник роду людського, а напівзвір, істота, позбавлена людських ознак. Для подібного «автогенного» тренування є дуже багато вправ та технологій, і всі вони замішані на ексклюзивізмі та людиноненависницьких теоріях.

Проте сьогодні піде мова не про загальнолюдські практики, а про звичайне українське життя. Насамперед потрібно сказати, що от уже кілька десятиліть у внутрішньополітичній боротьбі українці використовують одні проти одних не тільки елементи «іншування», але й справжню політику дегуманізації іншого. Нагадаю, що використовування подібних практик всередині суспільства веде до його анігіляції, атомізації і перетворює на хаотичний набрід не завжди моральних одноосібників.

Вперше на практиці цей засіб почали використовувати в часи президентства Леоніда Кучми, коли його ж політтехнологи поділили українців на три сорти і приписали нібито перший ґатунок західним українцям. Не без того, що подібна технологія не лестила особливо обдарованим «западенцям». На зовні вони навіть могли протестувати проти такого ганебного поділу, але між собою активно ділилися своїми цивілізаційними перевагами над «малоросами», «москалями», «шахтьорами», радянськими «ковбасниками», «совками». Охоче погоджувалися, що вони «бандерівці» і що їхні предки спільно воювали з Третім райхом проти більшовизму. Тимчасом «східняків» такий поділ роз’юшував до нестями. І вони консолідувалися навколо антитези про «трудову доблесть», індустріалізацію, а також «дєди воєвалі» і «нє забудєм, нє простім». І ніде не прозвучало голосу розуму, що тільки спільними зусиллями можна побудувати міцну соціально справедливу державу і тільки разом можна витягнути країну зі стагнації та реформувати її.

Політтехнологам задум вдався. Відтоді Схід і Захід більше не були разом, принаймні в інформаційному просторі. Навіть більше, вони поводилися ніби затяті антиподи. Що в підсумку не тільки ділило український соціум на два ворожі табори, але й провадило до анігіляції формування модерної української нації.

Далі була Помаранчева революція, де «дві» України – «справжня» і «промосковська», викопали ще глибший рів між собою. І знову понеслися взаємні колективні звинувачення, обзивання примітивами, фашистами, унтерменшами і так далі. Машина зі знелюднення працювала на повну силу. Все закінчилося завдяки чисельній перевазі Сходу і до влади обрали тричі судимого Віктора Януковича. Знову ж таки не без технології «розділяй і володарюй».

З приходом до влади Януковича дегуманізація «западенців» вийшла на державний рівень. Міністр освіти Дмитро Табачник почав реалізовувати на практиці свої расистські уявлення про осоружних для «трудового» Донбасу і решти проросійської, а тому справжньої України, галичан. І понеслось: «дикий карпатський народець, що недавно спустився з гір», «люди, що не знали, що треба мити руки», «народ, виведений експериментальним способом в австро-німецько-польських лабораторіях», «окремий від українців народ, основною рисою якого зробили русофобію». Про єдину країну знову довелося забути.

Часи Революції гідності стали апогеєм українського розламу. Без сумніву, що головним архітектором цього розлому стала Росія, анексувавши український Крим та розпочавши війну на Донбасі. Неймовірну, просто страшну роль у цьому всьому відіграла російська телевізійна пропаганда. Дегуманізація українців стала центральною темою усіх пропагандистських каналів. І відбувалася вона не тільки для залякування окупованого населення ОРДЛО, але й для позбавлення українців права належати до людського роду. А що в цей час Україна?

Сотні тисяч людей були змушені залишити окуповані території. Їхали в абсолютну невідомість: Дніпро, Харків, Київ і навіть Львів. Зрозуміло, що до Львова наважилися виїхати ті, хто не вірив у жахливі легенди та стереотипи. А тут на них часто чекало клеймо «сєпарів». Дуже часто від цілком ніби притомних людей доводилося чути: Садовий продав Львів «сєпарам», бо всі ті тисячі квадратних метрів, що будуються в столиці українського П’ємонту, – це для прибульців зі Сходу. І за якийсь час вони нас повністю задавлять.

Подібні твердження навіть ставали елементами виборчої кампанії. Коли Львів і колишні галицькі області представлялися еталоном українства та патріотизму. Коли тільки їм було дароване знання, що є правильним, а що ні. Уявлення про себе як про мірило національних чеснот закріпило за мешканцями цього регіону тип справжнього патріотичного українця. І тепер, особливо після останніх президентських та парламентських виборів, виявилося, що ціла Україна більше не ведеться на примітивний пафос та ритуальні заклинання. Люди просто вимагають змін: в економіці, соціальній сфері, правосудді. І яка ж реакція патріотичного П’ємонту на результати виборів? Правильно: тупі й примітивні істоти вибрали нам елітаріям недолугого коміка.

Якщо би хтось не полінувався і провів контент-аналіз сторінок найбільших «патріотів» у соціальних мережах, то зібрав би повний арсенал слів і зворотів для знелюднення ворога. Саме ворога, бо прихильники попереднього президента, «25-процентники», просто зайшлися у своєму праведному гніві і бажанні помсти за перемогу над їхнім найдостойнішим кандидатом. Вони не зрозуміли, що, дегуманізуючи політичних противників, вони вбивають єдність української нації, анархізують українське суспільство і тягнуть Україну у прірву.

Безпідставне оголошення себе елітою, ексклюзивно наділеною критичним мисленням і прокльони та зневага в бік 73% громадян, що проголосували за іншого кандидата, довели цю групу самопроголошених еталонних патріотів до стану біснуватості. Зеленського та його прихильників обзивали найгіршими словами, пророкували негайний провал і капітуляцію, намагалися підловити на дрібницях, тішилися найменшим помилкам. Навіть не помітили, як їхня риторика стала один-в-один збігатися з російськими антиукраїнськими тезами. Так і злилися в пароксизмі російські політики і пропагандисти з українськими патентованими патріотами.

Здавалося б, страхи щодо «капітулянта» Зеленського за останні пів року мали б розвіятися. І ця істерія «справжніх» мала б вщухнути. Але ні. Якщо не по-нашому, то ніяк. І в хід ідуть дійсно жалюгідні маніпуляції. Які, на жаль, і надалі мають відгук у певної частини громадян. Феномен українського «галицького» патріотизму дійсно вартий окремого дослідження. І починати його можна було б із так званої сміттєвої блокади Львова, організованої Петром Порошенком та Олегом Синюткою, для того щоб збити рейтинг партії «Самопоміч» та Андрія Садового. І львів’яни цілий рік вдихали сморід нагромадженого сміття, обурювалися, погрожували і спокійно спостерігали за цькуванням очільника їхнього міста. Зловтішаючись нагінкою на Садового і не розуміючи, що над ними нависла інфекційна катастрофа.

А потім, ніби нічого не сталося, консолідовано проголосували за організатора і натхненника цієї дикої блокади. Цю історію, може, і не варто було б зачіпати, якби колишній керівник обласної адміністрації, що дослужився до звання народного депутата, Олег Синютка знову не виліз зі своїми гидкими маніпуляціями. Аби підняти бурю проти уряду Зеленського, він написав у фейсбуці пост такого змісту: «Львівщина може стати епіцентром біологічної небезпеки». І далі: «Сьогодні питання у готовності влади забезпечити мешканцям, які зіткнуться з потенційною загрозою, а також риторичне питання: чому людей зі зони небезпеки Китаю відправляють саме на Львівщину? Що це за крок нової влади: це визнання області як найбільш організованого та підготовленого регіону з відповідальними фахівцями чи це банальна помста за патріотичну і проукраїнську позицію під час виборчих кампаній».

У цій заяві увесь Олег Синютка. З цілим примітивним набором маніпуляцій для підбурювання. Якщо перекласти простішою мовою, то народний депутат сказав, що нова влада застосує біологічну зброю для упокорення патріотичних львів’ян. Проголосивши тих нещасних співгромадян апріорі носіями страшного вірусу, він накликав на них гнів і ненависть агресивної маси. Зіграв на почуттях і примітивних уявленнях тільки для того, щоб збурити ситуацію в країні і викликати невдоволення новою владною командою. Отакий «державницький» та християнський підхід у цього чоловіка.

І а-про-по християнські цінності та реальне життя. Складається враження, що християнські мораль і цінності в Україні сприймаються як, так би мовити, факультативні. Тобто не обов’язкові, особливо, якщо доводиться жертвувати частиною власного комфорту. Що лікарі забувають про клятву Гіппократа і підбурюють темних людей до протестів. Що священники відправляють молитви, щоб українців з Вуханя до них не довезли. Що «тітушня» і місцеве населення на Полтавщині проявляють свою «емпатію» розбиванням шиб в автобусі, який перевозить евакуйованих, і палять шини на облаштованих нашвидкуруч блокпостах.

Таке враження, що бумеранг дегуманізації летів-летів і нарешті тріснув у чоло богоспасенної української нації.

У цьому руслі зовсім інакше звучать слова хасидського цадика Моше-Лейб Ерліха із Сасова, який жив у 1745–1807 роках: «Той, хто не може висмоктати гній з нариву дитини, не пройшов і пів дороги на шляху любові до ближнього».