Через Ангарський перевал

18 травня 1944 року за наказом Йосипа Сталіна почалося виселення татар із півострова Крим. Перед цим увесь народ звинуватили в масовому дезертирстві та співпраці з нацистами.

До вечора 20 травня усі – майже 190 тисяч – кримські татари залишили свої домівки. Переважну більшість виселили до Узбекистану, звідки наприкінці 1980–х вони почали повертатися на батьківщину.

Ялта - Сімферополь

Мандруючи сім’єю з Ялти до Сімферополя спекотної серпневої днини, винаймаємо таксі. Високий, кремезний водій із нехарактерною для кримських татар статурою очікує нас біля собору Олександра Невського. Допомагає завантажити речі у сріблястий «Опель – Омега»… Рвучко стартуємо.  Ресуль (так звати шофера) одразу захоплює розповіддю про історичні та природні, зокрема, геологічні особливості краєвидів, що постають перед нашими очима.

"А тут гори вивертають..."

— До війни за довкіллям у Криму був зовсім інший догляд, — розповідає Ресуль Алієв, — Кожен лісник доглядав ділянку розміром близько 5—10 гектарів. Розчищав джерела, яких тоді було дуже багато. Відповідальність мав за кожне джерельце, тому вода била ключем, а зсувів майже не було. «Лисі» поля засаджували виноградниками, айвовими, грушевими, яблуневими гаями. Доглядали їх для мандрівників. Мусульмани вважають, якщо ти нагодував подорожнього, туриста, то цим зробив послугу Аллаху і Він віддячить тобі сторицею. Культуру садівництва татари плекали століттями. Наприклад, невчасно обріжеш виноград — і він не набереться від сонця сили, буде дрібним і кислим. Нині ж багато втрачено. Лісники на Південному березі Криму мають надто великі ділянки, які не в змозі обробити. Джерела замулюються, висихають, вода йде в підземні річки. Саме тому почастішали зсуви ґрунту, обвали каміння. А головне — споживацьке ставлення до природи. Ось подивіться (показує), гору підірвали для спорудження котеджу. Кожен камінець, навіть у морі, має важливе значення, а тут гори вивертають...

Минаємо Ґурзуф. Ресуль розповідає про своє коріння. Його батьки родом із Нікіти. Ім’я мами — Фатіма. Батько, Кязім, працював на заводі. Господарювали. Займались землеробством, садівництвом із ранньої весни до пізньої осені. Робили вино. Заготовляли куріпок на зиму, які вечорами цілими зграями сідали на електричні лінії і... падали неживими. Залишалося тільки випатрати, засолити і скласти у бочки. Відзначали татарські свята — Наверз (новий рік — в день весняного рівнодення — 22 березня), Дервіза (завершення господарчого року — день осіннього рівнодення — 22 вересня). Взимку ходили один до одного в гості, доки не прийшов пекельний травень 1944 року...

У вигнанні: як кримські татари разом з японцями для узбеків Фархадську ГЕС побудували

— Солдати вривалися в будинки сплячих людей, пробурмотівши кілька незрозумілих слів, починали кричати: «Давай, давай!» — каже пан Ресуль. — Батьків із сестричкою Мейґе, якій виповнився лише один рік, вивезли на південь Узбекистану, в Ташкентську область, залізнична станція «Хілково», місто Беґоват. Ось тут у 1954–му я і народився. Матір і батька відправили будувати разом із військовополоненими японцями греблю Фархадської ГЕС на річці Сирдар’ї.  Жили в бараках. У холоді й голоді. Мама протягувала кабель у холодній воді. Багато чого розповідали батьки про японців, яких привезли у серпні–вересні 1945 року. Їх було близько 5 тисяч: офіцери і рядові солдати від 25 до 45 років. Табір, де жили японці, був в районі Малої ГЕС, казарми і поселення Ширин. За чутками, частину з них послали будувати споруди у так зване «секретне містечко», промислове поселення Табошар, або в уранові шахти.

Татари і японці трудилися понад силу. У поселенні Горний була каменоломня, каміння використовували для зведення стіни греблі ГЕС і для укріплення берегів Сирдар’ї. Ніякої спеціальної техніки не було — лише тачки. І японці, і татари вантажили і возили каміння.

Російські жінки часто виходили заміж за японців. У них було достатньо грошей, і вони могли купувати все, що побажають. Щоранку місцеві жінки на банках біля стін греблі залишали свій товар, а натомість брали гроші, які японці залишали під порожніми пляшками. Але незважаючи на таке доброзичливе ставлення місцевого населення і, загалом, непогані умови, деякі японці не могли пережити неволі і накладали на себе руки: кидалися вниз із греблі або робили собі харакірі. 

Кримські татари і полонені японці на будівництві Фархадської ГЕС. Фото Макса Пенсона (з сайту  japandaily.ru)

  Найвідповідальніші і найскладніші роботи виконували японські військовослужбовці. Вони були дуже розумні й творчі люди, не вміли «халтурити». Окрім греблі та берегоукріплювальних споруд, вони побудували два канали водовідведення, які, мабуть, до цих пір без ремонту забезпечують відтік води з греблі. Найголовніше — в цих тунелях ні краплі води не втрачається. Японці точно все розраховували і не допускали вад. Вони допомогли подолати наслідки затоплення сіл Саїд–Курган, Фармон–Курган, Октеппа, Курук, які опинилися під водою після зведення Фархадської ГЕС. Померлих японців ховали всередині табору, тобто в районі Малої ГЕС, а потім і на території Фархадської ГЕС. Коли прийшов час звільняти іноземців — запросили артистів і з музикою проводжали їх до місцевої залізничної станції. Усі японці плакали: хтось ридав від щастя, що повертається додому, хтось — через те, що багато товаришів не дожили до звільнення і їхні могили залишаються на чужій землі. А ті, хто тут одружився, зі сльозами прощалися зі своїми дружинами: жінки ж не могли поїхати з ними до Японії...

"Кожна дитина — із «ощадкнижкою» від Бога..."

Ось і Ангарський перевал. Дворічний син заходився плакати, що хоче щось їсти, а їжа залишилась у багажнику та й ми сумнівалися чи не краще долати перевал натщесерце.

Ресуль зупинив машину. Повіяло гірською прохолодою.

— Дай йому їсти! Але тут нічого не купуй. Все утридорога. — Поглянувши на малюків, Ресуль продовжив, — Мусульмани вважають, що кожна дитина приходить у цей світ зі своєю Книгою, ощадкнижкою, якщо хочете, чи «банківським рахунком» від Бога. Є у мене колега-таксист, Серьожа, — оповідає Ресуль, — Бачу, дочка у нього вже велика — 13 років. «Час уже б і про другу дитину подумати», — кажу до нього. «Лікарі заборонили жінці народжувати ще дітей», — одказав той. — «Це вона тобі так каже». Коли Серьожа повертається стомленим після роботи і хоче відпочити, жінка вимагає іти з нею у кафе, прогулятись, «вести світське життя». У мусульман так не заведено. «Тяжко зараз дітей ростити, навчати», — заперечує колега. — «Не турбуйся. Залиш це Господу»... І от у Серьожі вже дворічний син Єгорка. Серьожа тепер має не стареньку «шестьорку», а новий «Опель – Астра»... Стоїть не на автовокзалі, а біля «Інтуристу», побудував другий поверх у будинку. «Ось бач, це не тобі Бог дав, а Єгорці», — кажу. Якщо Бог привів дитя у цей світ, то й дасть тобі можливість заробити для нього».

Традиції кримськотатарської сім’ї

Спостерігаючи, як дружина робить зауваження молодшому щодо акуратності споживання тістечка, Ресуль знову додає історію.

— В Узбекистані їли плов руками, що є значно здоровішим для людини (як доводить сучасна наука), оскільки отримуючи імпульс від нервових закінчень пальців рук, шлунок вже готується до прийому теплої (гарячої) страви. Металева ж ложка не дає шлунку інформації про стан їжі, застає його зненацька. Страва стає отрутою, тому і проблеми з травленням. Сама поза для прийому їжі, зі схрещеними ногами, по-турецьки, або у «позі лотоса», теж є більш сприятливою, оскільки живіт (шлунок) не розтягується і людина не напихає його зайвим харчем. Взагалі зараз (показує на рекламний щит) людей нашпиговують різною гидотою, а молодь купується на яскраві ярлики.

Традиції виховання у кримськотатарській сім’ї зберігаються. Хлопцям доводиться несолодко. Особливо, молодшим. Молодший має слухати старших беззаперечно. Не можна називати просто по імені, якщо родич старший навіть на один день. До імені додається звертання «ага» і «апте». Молодші доношують одяг старших. Найменший син залишається в домі батьків, доглядає за ними. Доньку ж батько має трохи розбещувати, адже вона обиратиме собі чоловіка за образом батька. І якщо батько кричатиме на дочку чи битиме її, то такого чоловіка він готує й для неї. Велике значення мають народні релігійні свята, як і традиції милосердя і добра до людей та природи. Це і фітір (роздача грошей бідним), і джемаатнен ефтар (вечеря для літніх і потребуючих) під час посту та свята Ораза–байрам, роздача їжі у дні свята Курбан–байрам і Ашир–куню. Такі свята виховують почуття милосердя. Проте не вітається і марнотратство. Людина не повинна витрачати усі зароблені гроші. Половину відклади на «чорний день» (хвороба та ін.) 

Повернення на Батьківщину

За Перевальним Ресуль зупиняється і купує самсу. Ретельно укладає в поліетиленовий пакунок.

— Це — друзям у Сімферополі. Тут уміють готувати. У 1990 році я повернувся на Батьківщину і купив тут, у Перевальному, будинок, а у 1992 році привіз маму і сім’ю. Ось так ми і повернулись. Щоправда, не всі... Батько і брат поховані в Беґоваті. Давно вже не був там. Часто хворію, а треба було б упорядкувати могили...

Недалеко від Сімферополя наш незвичайний гід показує на огороджені новобудови і купи ракушняку біля дороги, де майорять український і кримськотатарський прапори. Це — «самозахоплення». Тут не лише кримські татари, а й інші депортовані народи — вірмени, греки, болгари. А що робити, коли повертаєшся додому, а в оселі, яку батько чи дід будував, живуть інші люди?

***

7 травня телефоную Ресулєві для уточнення деяких фактів.

—  Саме «бігаю біля гостей». Передзвони хвилин за 20.  

Дізнаюся, що наприкінці першого тижня місяця «к’уралай» (травень) кримські татари відзначають Хидирлез – домусульманське свято, присвячене завершенню весняних польових робіт і відгону худоби на літні пасовища.

ДОВІДКА

За 60 годин із Криму в 71 ешелоні було вивезено 187 859 людей. Крім того, близько п’яти тисяч кримських татар було направлено в розпорядження тресту «Московвугілля» для роботи на шахтах і торфяниках.

Близько 70 відсотків переселенців скеровували на спеціальні поселення в Узбецьку СРСР, інших — у Марійську АРСР, Горьковську, Свердловську, Костромську області РСФСР. Основну масу депортованих громадян становили літні люди, жінки та діти. По фронтах були видані спеціальні накази про демобілізацію кримських татар, яких також направляли на спеціальні поселення. З урахуванням колишніх військовослужбовців загальне число депортованих кримських татар перевищило 200 тисяч. Усього за роки війни з Криму було депортовано понад 300 тис. жителів (німці, вірмени, греки, болгари). У результаті переселення загинули приблизно 46 відсотків кримськотатарського народу.