Чи може аватарка виміряти глибину нашого співчуття?

Для мене життя – це корабель, що набрав швидкість і несеться хвилями. Швидкість і напрямок руху йому задали ще до нашого народження. Хтось називає це кармою, хтось генами. В наших силах скеровувати той напрямок, якщо вистачить внутрішньої енергії. В принципі, це і життям – продовжувати рух свого корабля, намагатись милуватись пейзажами хвиль, якими пливеш, при цьому ніколи не кидати штурвал свого корабля, жити осмислено, тобто бути не лише пасажиром, але й капітаном.

Україна – теж свого роду корабель, має свою історію. Історію поразок і перемог, бездіяльності, криз і процвітання. Ми дуже любимо повертати голову в одну сторону, трохи ліворуч і вперед, туди, де краще, туди де по хвилях несеться вперед величезний крейсер «Європа». Ми перетинаємо кордон, не лякаючись бюрократичних процедур отримання візи, щоб побачити, як можна жити краще, пливти в більш комфортних умовах, мати кращу шлюпку, смачніший сніданок у номер, навіть схід сонця здається на тому крейсері гарнішим. Потім за кухонним столом чи в соцмережах обов’язково порівняємо і скажемо, що нам до них далеко, що ми недорозвинуті і відстаємо. Хтось навіть захоче емігрувати. Хтось по-дитячому образиться на те, що нас не чіпляють на буксир, а змушують самостійно управляти своїм життям. Здається, якщо хтось на цій планеті зрушився вперед, він має обов’язково вести за собою і інших. Не просто бути прикладом, не просто показати, як і куди пливти, але й звалити на свої плечі себе, тягнути за собою. Ми сприймаємо як належне фонди, кредити, допомогу, бо як же можна нам не допомагати, коли є така можливість? Ми ж особливі, ми тут зовсім поруч, крім наших проблем інших і не існує. І так не хочеться повертати голову праворуч і трохи вниз. Дивитись, скажімо, на Близький Схід, де досі актуальною проблемою є нерівність між жінкою і чоловіком, де так само процвітає корупція і населення бідне. Або ж на Африку, де помирають від голоду чи СНІДу. А повертіти головою в різні сторони іноді буває корисно, так краще розумієш, де знаходишся сам.

Що ж ми робимо, коли корабель попереду врізається в айсберг? Ми біжимо рятувати його пасажирів? Ні. Хтось співчуває, хтось вважає, що навіть цього робити не потрібно, це ж не дивно, що першопрохідці зустрічаються з перешкодами, так їм і треба. Вигрібайте самостійно. Якщо ви знаєте, як допливти до айсберга, ви маєте знати, як залатати діри свого корабля. От тільки не забудьте рятувати нас при черговому переддефолтному стані. Забезпечте нас обладнанням, бо ж на ваших заводах його виготовляють сумлінно. Надайте ресурсів, які отримали від ваших платників податків, а потім робіть з вашим айсбергом що хочете. У нас тут свої айсберги, нам не до ваших.

Я не можу сказати, що була шокована подіями у Франції. Я звісно відчула велику скорботу через те, що громадяни цивілізовані, освічені і мирні по своїй натурі дізнались про те, яким може бути несправедливим, здавалось би, життя. Але для мене не є дивним те, що світ постійно змінюється і, на жаль, часто рухають планету лише ріки крові. Для мене Франція, як і вся Європа – це приклад того, як варто рухатись і куди варто спрямовувати свій курс. До демократії, до країни, в якій реалізувати себе легко, в якій цінують інтелект, шанують культуру і мають для неї час і ресурси. Країни, громадяни якої переросли перші сходинки піраміди Маслоу.

Я не маю лінійки, яка зможе поміряти довжину мого співчуття, навряд чи така взагалі існує. Зайшовши на Фейсбук, я в знак солідарності змінила колір своєї аватарки. Це дійсно зайняло секунду мого часу, а багатьох обурило надовго. Когось тим, що моє «співчуття» має не ту форму. Ось квіти біля посольства – це правильна форма, яку має приймати співчуття. Ця дія потребує ресурсів і часу. А аватарка – це нещиро. Інших обурив напрямок співчуття. У нас тут війна, а я посміла жалкувати за тими, хто далеко, хоча у нас у самих щодня гинуть громадяни. А я пам’ятаю наш майдан і те, як нам було приємно побачити звернення голлівудських зірок, які в своєму розкішному житті знайшли час, почули про нас, прочитали і виказали свій жаль, свою підтримку. Та і увага звичайних людей була неймовірно потрібною. Я пам’ятаю, як закінчився майдан, і Київ впав в післяреволюційну ейфорію. А в Луганську захоплювали одну державну установу за іншою. І здавалось, що до того нікому нема діла. Що моє серце було в Києві під час революції, а серце України не з Луганськом в такий важкий для нас час. І коли хтось в соцмережах згадував нас словами підтримки, це додавало сил і доводило – світ не байдужий. В глобалізованому світі кілька слів в підтримку у Фейсбуці від тих, хто далеко, набувають великої значимості для того, хто в біді. Певно тому я теж витратила кілька секунд і змінила свою аватарку. Це всього лише кілька секунд, але для мене це крапля, що додається до океану співчуття тим, хто є попереду, тим, хто пройшов важкий шлях цією планетою, а тепер зіштовхнувся з труднощами і потребує знати – ми всі разом, ви не одні.