Чи можлива якісна освіта у бідній країні багатих олігархів?

IQАндрій Портнов, 18 серпня 2011508126

Пострадянській Україні чи не найбільше бракує раціонального мислення, тверезої оцінки своєї геополітичної, культурної, історичної ситуації.

Замість такої неминуче болісної рефлексії чимало українців воліє шукати духовної наснаги у «Шляхах аріїв» чи «Велесовій книзі», а політики не перестають вигадувати фантастичні гасла про те, що за кілька років ми увійдемо чи то до двадцятки, чи то до десятки найрозвиненіших країн світу.

Якщо подивитися на міжнародні статистичні дані щодо валового внутрішнього продукту на душу населення, ми побачимо, що Україна із 91-го місця за даними 1991 року перемістилася на 110-те місце за даними року 2010. При чому, якщо 1991-го ми випереджали такі країни, як Румунія і Болгарія, то наразі відстаємо від них на понад 40 позицій. Ще важливим є те, що зараз Україна за ВВП на душу населення серйозно поступається і Росії (56-те місце), і Казахстанові (63-тє), і Білорусі (79-те). Зрозуміло, що будь-яка статистика умовна і, в цьому разі, для України, на відміну від згаданих інших пострадянських країн, набагато більше значення має заробітчанство за кордоном (уже не кажучи про тіньову економіку). Утім дедалі більше відставання України від своїх сусідів (особливо, західних) фіксують і всі інші міжнародні рейтинги. За індексом людського розвитку (Human Development Index), який враховує тривалість і рівень життя, освіченість населення, Україна посідає 69-те місце, поступаючись і Румунії (50-те місце), і Болгарії (58-ме), і Білорусі (61-ше), і Росії (65-те), і Казахстанові (66-те). Україна трохи «перемагає» своїх пострадянських сусідів тільки за середньою тривалістю життя, але порівняння із Польщею вже буде просто фатальним: середня тривалість життя чоловіків там майже на 10 років перевищує українську (71,3 проти 62, 1 року).   

Висновок із цього напрошується один: наразі Україна є однією із найбідніших країн Європи. Хоч, водночас, її громадяни у розмаїтих рейтингах багатіїв переконливо дають фору і полякам, і румунам, і казахам. Як пояснити такий феномен? Чому саме в дуже бідній країні створюються найбільші приватні капітали Європи? І до чого тут проблеми освіти?

Короткі відповіді на ці запитання можуть бути такі: Бідна країна із вельми обмеженими публічними фінансами (ми називаємо їх дотепер «державним бюджетом»), неадекватною і глибоко несправедливою системою соціального захисту, майже тотальною залежністю від зовнішніх кредитів, просто не може собі дозволити серйозні інвестиції в освітню сферу. Більше того, налаштовані на розв’язання поточних політичних проблем еліти такої країни просто не мають часу (не кажучи уже про підготовку) на стратегічне мислення про майбутнє власної держави і регіону. Олігархічна економіка, орієнтована на експорт сировини або труб, не потребує значної кількості високоосвічених кваліфікованих працівників, а свою незначну потребу у керівних кадрах міжнародного рівня уже вирішує, запрошуючи фахівців з-за кордону. Не потребує освічених, критично налаштованих і відкритих на світ виборців і олігархічна політика, що дотепер у розмові з електоратом воліє популістські штампи.

Припускаю, що урахування цього може допомогти нам зрозуміти, чому за двадцять років незалежності в Україні так і не відбулося жодної системної реформи в освітній сфері. Єдиний приклад таких реформ на пострадянському просторі подала Грузія, яка не зупинилася навіть перед переатестацією старих радянських кадрів. Це означає, що в Грузії людина, яка в 1970-ті роки здобула докторський ступінь за «викриття буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів», не могла би зараз самовпевнено викладати яке-небудь «етнодержавознавство», ще й отримуючи чергові відзнаки від чергових президентів.

Україна ж ототожнила реформи із переназиванням або перепідпорядкуванням глибоко застійних структур. Як інакше назвати історію із «ліквідацією» президентом Януковичем ВАКу, який незабаром був відтворений у первозданному і персональному, і інституційному (сталінському!) вигляді в структурі Міністерства освіти і науки. Але це півбіди. Справжня біда полягає в тому, що оті застійні структури науки і освіти за брежнєвських часів сяк-так дотримувалися певних імперативів, суворо накинених згори комуністичною владою. Після 1991 року структури залишилися практично неторканими, а от зовнішній комуністичний контроль зник. На його місці жодних поважних механізмів самоконтролю чи корпоративної солідарності не виникло. І в результаті ми дістали лавину докторських дисертацій, написаних за здобувача на рівні початкової школи; перетворення цілих факультетів на сімейні підряди; катастрофічне падіння якості періодичних наукових видань, за публікацію в яких не платять гонорару, але платить автор! І цей ганебний перелік можна продовжувати. Одне слово, у пострадянський час застійні по суті освітні і академічні структури зазнали послідовної демодернізації, деградації і профанації. У глибоко корумпованій країні предметом купівлі-продажу стало все: від курсової роботи до звання академіка.

Маємо в Україні і поодинокі спроби створення альтернативних до старих інституцій освіти. Найпершою і найвпливовішою такою установою залишається Києво-Могилянська академія, яка спромоглася заробити без перебільшення величезний соціальний капітал і в Україні, і за кордоном. Щоправда, попри це, зарплати викладачів Могилянки чи не найнижчі з київських вишів, у що, до речі, ніколи не хочуть вірити мої закордонні співрозмовці. Репутація забезпечила Могилянку одними з найкращих в Україні студентами, але сама Академія не зробила практично нічого, аби хоча б постійно оновлювати та покращувати свій викладацький склад. Водночас брак повноцінної конкуренції на ринку якісної освіти витворює в керівництва Могилянки, в багатьох її працівників та випускників загострене почуття вищості щодо колег. Попри поширеність такої настанови було би перебільшенням сказати, що на даний момент Академія задала принципово нові принципи організації освітнього процесу.

Загалом підставові питання НІКОЛИ ще не були в центрі українських дискусій про реформи освіти. Ми завзято обговорюємо перетворення «спеціалістів» на «магістрів» з «бакалаврами», але оминаємо фундаментальні проблеми організації освітнього процесу: абсурдне «навантаження» на викладача (кількість годин, що була визначена 1940 року –тобто, за умов воєнного часу! – радянськими органами перевищує, наприклад, польську норму утричі!); його безправність; відсутність ротації адміністративних посад (інакше як профанацією не назвеш пожиттєві «переобрання» наших ректорів, деканів і завідувачів кафедр, які давно перетворилися на окрему бюрократичну касту, а не виразників інтересів викладацького корпусу).

Звісно, добре, що в Україні є Могилянка. А також УКУ та інші нові установи. Але нам би вельми не завадила відкрита і відповідальна дискусія про подальший розвиток цих навчальних осередків. У такій дискусії міг би придатися досвід нових інституцій освіти в інших пострадянських країнах. Маю на думці російські Вищу школи економіки та Смольний Інститут або англомовні університети в Казахстані, де, до речі, створені високооплачувані місця праці для казахів, що повертаються додому після захисту докторської на Заході. Наскільки відомо авторові цих рядків, в Україні таких університетів немає. А загальна інституційна слабкість, особливо гуманітарних наук в Україні, витворює парадоксальну ситуацію, коли найпомітніші інтелектуальні постаті займаються більше самопіаром, ніж розбудовою структурних підвалин розвитку науки і освіти.

Запропоновані міркування я виклав із думкою про високопрофесійних і порядних колег, які працюють в українській системі вищої освіти і, попри все, намагаються рятувати її честь. Таких людей я мав щастя зустрічати і в Полтаві, і в Острозі, і в Донецьку, і в Харкові, і у Львові, і в Житомирі, і в Дніпропетровську, і в Ужгороді, і в інших містах. Здебільшого ці люди не зображують себе жертвами, хоч і не мають змоги повноцінно працювати чи системно змінити стан речей. Вони змушені йти на численні поступки і компроміси, але вони залишаються у професії і в Україні. Вони заслуговують на значно більшу повагу і увагу держави та західних фондів. Проблема тільки в тому, що держава наразі не зацікавлена у жодних стратегічних реформах освітньої сфери (про що див. вище), а більшість фондів воліє не ускладнювати собі життя і працювати за налагодженими персональними зв’язками із модними партнерами довкола модних тем.

 

Автор – історик, випускник Дніпропетровського і Варшавського університетів.

Чималу частину викладених у цьому есеї думок автор завдячує захопливим дискусіям з моїми колегами Юрієм Рубаном, Володимиром Маслійчуком, Сергієм Савченком, яким я складаю сердечну подяку.

 

  

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук