Чи постане у Львові памʼятник Тугай-Бею та Бутурліну?
IQ

Чи постане у Львові памʼятник Тугай-Бею та Бутурліну?

До міфу про облогу міста козаками Богдана Хмельницького

Василь Расевич, 10 грудня 2015684070

Сучасна історична політика України набирає гротескних форм. Після встановлення та освячення в Умані пам’ятника Ґонті та Залізняку, а разом з цим – легітимізацією гайдамаччини наступним може стати Львів. Вже давно львівські козаки, такий собі оксюморон, та колишній голова міста Василь Шпіцер домагаються встановлення пам’ятника козакам Богдана Хмельницького на місці громадських вбиралень. Свою позицію ініціатори новітніх комеморативних практик пояснюють тим, що в середині XVII століття на цьому місці був козацький цвинтар. Ще й антипольську основу під це підводять – мовляв, поляки знищили тут цвинтар і задля наруги облаштували на цьому місці вбиральню. До слова, всі цвинтарі та поховання були перенесені за місто з санітарно-гігієнічних міркувань за наказом австрійського імператора Йосифа ІІ, після того, як 1772 р. Львів відійшов під правління Габсбургів. Тобто поляки тут ні до чого. А от розповісти історію козаків у Львові саме настав час.

Козаки та їх союзники проти Львова

Достеменно відомо, що козаки тричі ходили до Львова і тричі брали його в облогу. Перший раз це сталося 1648 року, і цю подію українські історики генерально називають «національно-визвольною війною українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького». Історія з облогою Львова 1648 р. якнайбільше надається для спроб деконструювати кліше про «визвольну боротьбу». Справа у тому, що гетьман Хмельницький ішов національно визволяти Львів з чисельним союзницьким військом татарського полководця Тугай-Бея. Якщо подивитися на цю подію з національної точки зору, то незрозуміло, чому православні русини міста були не на боці своїх одноплемінників і разом з католиками та юдеями складалися на те, щоб відкупитися від «визволителів». Якщо ж прийняти тезу, що козацьке військо йшло захищати «грецьку віру», тобто православ’я, то як тоді пояснити те, що козаки спокійно спостерігали (а насправді брали активну участь у грабежах) за тим, як татари палять села, вбивають чоловіче населення, а жінок беруть в ясир?

Незрозуміло, чим завинило перед козацькими військами населення Брюховичів, чоловіків  якого вирізали, а «білоголову стать забрали в неволю». Або в чому провинилися львівські міщани, які сховалися у Високому Замку, а після втечі бургграфа із залогою козаки вирізали до тисячі старих, чоловіків, жінок і дітей.

Незрозуміло також, чому Богдан Хмельницький, який вважав себе інструментом, через який здійснюється Божа кара, шантажем вимагав у містян викупу в 500 тисяч золотих, бо інакше витне все населення до ноги і зруйнує місто. Чи він мав якийсь таємний механізм, щоб відсепарувати православних від решти городян? Зрозуміло, що ні. Він прекрасно знав, що серед міських парламентарів був також русин Лавришевич. Не міг не знати, що русини Львова здали на виплату козацько-татарському війську майже 28 тисяч золотих сріблом, що майже три тисячі віддала руська церква, яку він нібито йшов захищати. Кажуть, плакав, коли брав, але мусив розрахуватися з Тугай-Беєм. Але брав не тільки для татар, але й для себе. Брали козацькі полковники, кожен для себе, брали татарські командири. У всій цій історії найбільше «розчулюють» діамантові сережки серед груди золота, які дісталися захисникові віри православної, а також рубінові – для полковника Кривоноса.

Зі свідчень очевидця подій Андрія Чеховича дізнаємося про справжні апетити визволителів: «Лонгерія може сказати, яких зазнала видатків, коли незліченне селянство, одні козопаси, народжені для плуга і землеробства, перепили тут у місті горілку великими барилами, мед півбочками, вино півкуфками, мальвазію і пертицименти баклагами, а потім знову на передмістя, де вони мали свої стації, забирали і переносили» (Денис Зубрицький. Хроніка міста Львова. Ст. 276). Тільки після цього стає зрозуміло, чому тепер всю горілку і пиво рекламують найчастіше козаки.

Загалом козацько-татарська облога коштувала місту до мільйона золотих. Із них 500 тис. – викуп, а решта – руйнування, відібрані худоба та хліб, а також мед, вино та горілка, без яких справжні лицарі не могли прожити й дня. Після виплати викупу козацько-татарська навала відкотилася від міста далі на Захід, залишивши по собі спалені приміські села, розорене місто, голод та епідемію хвороб. Хроністи називають цей стан Львова жалюгідним. Але сучасні українські історики роблять на догоду національному міфові зовсім інші висновки.

В сучасній «Історії Львова» читаємо: «Більшість українського населення радо вітало появу селян і козаків» (Т.1. Ст. 214). Або: «Разом з місцевими повстанцями (козаки, – ВР) вони визволили майже всю Галичину» (Ст. 215). І найбільше запитань викликає висновок: «Походи Хмельницького під Львів стали передумовою зв’язків львівських українців з Українською козацькою державою». Після такого висновку зрозуміло, чому українські школярі та студенти мало орієнтуються в історії XVII ст., а серед львів’ян знаходяться ті, хто хоче поставити пам’ятник козакам. Але незрозуміло, чому заради історичної справедливості у меморіальному ансамблі не передбачено постаті Тугай-Бея. Адже він зі своїм потужним і безкомпромісним військом якнайбільше мав заслужити на пошану у поціновувачів захисників «грецької» віри.

Навіки разом. Навіки з російським царем?

Другий похід під Львів Богдан Хмельницький здійснив уже за підтримки зовсім іншого союзника. Цього разу гетьман Хмельницький «визволяв» Львів разом із московськими військами під проводом боярина Бутурліна. Роком пізніше, після укладання Переяславської угоди 1655 року, московсько-козацькі війська рушили на Львів. Українські історики знову, пояснюючи цю подію, сором’язливо ховаються за туманними формулюваннями про національно-визвольну боротьбу та захист «грецької віри». Але зі свідчень очевидців вимальовується зовсім інша картина.

Скориставшись слабкістю Речі Посполитої, а також тим, що проти останньої розпочала війну Швеція, московське військо разом з козаками Богдана Хмельницького рушило, як пишуть російські історики, на «западнорусскіє зємлі», щоб здійснити «вікову» мету – об’єднати Русь в «єдіную державу».  Виникає резонне питання: якщо росіяни йшли до Львова, щоб місто присягнуло російському цареві, то чого хотів Богдан Хмельницький? Деякі українські історики вбачають у цій політиці Хмельницького велику державну хитрість. Мовляв, гетьман хотів скористатися мілітарною потугою Московського царства, визволити українські землі з-під «лядської» кормиги і побудувати справедливу, вільну українську державу. Що ж, приглянемося пильніше до документів та свідчень.

Взявши вдруге в облогу Львів, Богдан Хмельницький від свого імені та від імені московського царя зажадав від міста капітуляції. Але цього разу на місці виявився справжній губернатор міста Ґродзіцький, який і організував потужну оборону. Кожна атака московсько-козацьких військ завершувалася невдачею, Хмельницький нервував, а Бутурлін наполягав на штурмі міста. Розпочалися тривалі переговори з міськими парламентарями. Під час одного з візитів міської делегації на розмову до козаків полковник Виговський порадив частині делегації піти на поклон до боярина Бутурліна. Взявши білого хліба та вина, парламентарі пішли до московського боярина. Той з погордою відмовився від подарунків і категорично зажадав від міста не тільки капітуляції, але й присяги на вірність московському царю.

Тим часом Богдан Хмельницький пояснював решті парламентарів сумні перспективи Речі Посполитої. Хмельницький переконував делегата Кушевича у тому, що Річ Посполита вже не має жодних шансів: король Ян Казимир зрікся корони і втік в Сілезію, а шведи захопили Краків. Після цих слів з’явилися візитери до Бутурліна і повідомили про вимоги останнього. От як далі описує цю ситуацію один з очевидців: «Наляканий такою реляцією своїх колег пан Кушевич, обернувшись до Хмельницького, зі здивуванням виклав йому всі ці речі, на що Хмельницький коротко відповів, що так обов’язково мусить бути, а Виговський дуже поширено і з великою люттю, чимраз стукаючи рукою по столу, конче вимагав того, що і Василь Васильович (Бутурлін, – ВР): він часто повторював на нашу ганьбу, буцімто нам вже навіть Бог не допоможе, а кажучи про лиху ситуацію всього Королівства, повторював, і то не раз: «Доки шабля козацька зайшла, доти й козацьке володіння мусить бути» (Хроніка міста Львова. Ст. 322).

Виключно поваги заслуговують у цій ситуації слова делегації громадян міста Львова. Пан Кушевич сказав: «… ми ніколи не зробимо того, щоб скласти присягу на ім’я московського царя і віддати місто. Ми вже присягали нашому милостивому королеві Й.П. Янові Казимирові і хочемо, як би не склалася його фортуна, дотримати слова».

Всі подальші події, включно з небажанням Хмельницького штурмувати місто, українські історики трактують на користь гетьмана. Мовляв, він не хотів руйнувати місто і не бажав, щоб воно присягало на вірність цареві. Він тільки прагнув встановити там протекторат козацької держави. Але факти – річ вперта.

Якщо Богдан Хмельницький хотів включити Львів та всі навколишні території до складу козацької держави, то чому прийшов у союзі із московським військом, у якого була одна мета – відродження міфічної імперії московського царя? По-друге, чому вимоги гетьмана Богдана Хмельницького майже не зазнали змін порівняно з 1648 роком? Він і далі за згоду не руйнувати місто вимагав сплати велетенської контрибуції та видачі всіх євреїв «… оскільки вони є ворогами Христа і всіх християн, видати з усіма маєтками, дітьми і з жінками»? Питання також у тому, чи отримували в цьому поході козаки Хмельницького платню від московського царя? Сучасники кажуть, що так, оскільки наприкінці облоги міста в козацькому таборі зчинилася святкова стрілянина з приводу виплати «жалованія».

Але 1655 року Львів вирішив стояти до останнього. Львів'яни збили суму викупу до 60 тисяч золотих і відмовилися видавати євреїв: «Видачі жидів не хотіли дозволити, бо нізащо не могли». Взагалі антисемітизм Богдана Хмельницького двічі розбивався об тверду позицію львівських міщан. Якщо в 1648 році вони пояснювали Хмельницькому, що це не їхні євреї, а королівські, а тим більше, що ті також поважно доклалися до суми коштів на виплату контрибуції, то після подвійної оборони Львова чулися з місцевими юдеями єдиною спільнотою. Такою спільнотою чулися в обложеному Львові всі: римо-католики, православні, уніати та юдеї.

Пам’ятники всім

Щоб не звести всю кампанію московсько-козацьких військ під Львовом виключно до справ утилітарних, варто додати, що кілька разів на переговорах справедливо виринало питання конфесійної нерівності та потреби захисту від переслідувань «грецької» віри. Але воно так і потонуло у морі «важливіших» питань. Виставлялися, наприклад, претензії до бернардинців за те, що вони вбили кількох козацьких розвідників. Лунали погрози покарати за переслідування тих православних, що через симпатії до козаків намагалися зрадити місто. Але як мали поводитися містяни зі зрадниками і ворогами?

Взагалі, історія козацьких воєн та місце Львова у них настільки заплутані, щоб не сказати забрехані, що потребує ретельної наукової ревізії. Бо інакше виникатимуть не тільки абсурдні ініціативи зі встановленням пам’ятника козакам у Львові, але й після прочитання шкільних підручників у дітей формуватиметься шизофренічна історична свідомість. А екскурсоводи і далі розповідатимуть глупі небилиці про доблесних лицарів під мурами Львова і про те, як бернардинці вбивали православних русинів, скидаючи їх тіла до своєї єдиної криниці.

Бо, якщо вже слідувати логіці нашого офіційного історичного наративу до кінця, то ми мали б поставити у Львові пам’ятник Тугай-Бею, оскільки той був союзником і другом Богдана Хмельницького. Боярину Васілію Бутурліну, але не за те, що ще в другій половині XVII ст. хотів долучити Львів і всі західноукраїнські землі до «русского міра», а за те, що разом з козаками Богдана Хмельницького вів «національно-визвольну боротьбу українського народу». Пам’ятник мав би постати і для князя Ромодановського, який разом з козаками «звільнив» Городок. А ще не можна забувати про козаків гетьмана Дорошенка, які разом з військом турецького султана Мухамеда ще раз намагалися «визволити» Львів 1672 року.

Але якщо вже бути до кінця послідовними, то посольство України мало б звернутися до міста Відня з пропозицією вшанувати пам’ять козаків, але не у війську короля Яна Собеського, а тих, що виступили з протилежного боку. Тобто козаків, що служили у молдавського господаря Григорія Дуки, який підтримував Кара-Мустафу під час облоги Відня 1683 року.

Абсурд, скажете ви? Так, а як інакше можна достукатися до творців історичної політики сучасної України? Як можна зупинити хвилю пам’ятників та підтасування всього історичного національного наративу до повстансько-бунтівного рівня? Так і хочеться спитатися, чого ж такою немилою авторам підручників та шкільних програм є історія українських земель у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій? Чому ми намагаємося прищепити молодим поколінням українців любов не до творців, а до руйнівників? І головне питання: чому наша історія зводиться до суцільної недолі, Руїни і до «найщасливішого» періоду, коли «разом з російським народом»?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук