Пам'ять народу Ізраїлю
IQ

Пам'ять народу Ізраїлю

З моменту російської агресії ставлення українців до держави Ізраїль змінилося

Василь Расевич, 22 листопада 2015 3134 5

Євреї – народ не тільки книги, але й пам’яті. Пам’ять разом із релігією була тим чинником, який не дав євреям розчинитися протягом тисячоліть в інших народах. І суть не тільки у дотриманні жорстких релігійних приписів, але й у тому, як давати собі раду із непростим минулим. У випадку євреїв питання полягало не тільки в тому, щоб ніколи не забувати кривди, заподіяної твоєму народові, але й у тому, щоб не пересолити і з роллю жертви. Пам’ять не має розвертати цілі покоління у минуле і не відпускати їх звідти, вона має давати посил в майбутнє, надихати молоді покоління на творення чогось нового. Тут важливо знайти золоту середину: не пробачити злочини вбивцям, але й не зациклитися на думці, що твій народ – вічна пасивна і безвольна жертва.

Приречені на сусідство

Уже досить довго й прискіпливо спостерігаю за змінами в українській суспільній думці щодо євреїв. І треба сказати, що відносини між нашими народами ніколи не були безхмарними. Воно й зрозуміло, бо жили українці і євреї на одній землі, а закони чужих для них держав ніколи не були прихильними до обох народів. Смуга осідлості в Російській імперії прикувала намертво євреїв до українців. Коліївщина зірвала десятки тисяч українських євреїв з Наддніпрянщини і погнала в Галичину. Це призвело до подвоєння єврейського населення у бідних галицьких містечках, які стали єврейськими острівцями у справжньому українському морі. І тут до всього треба додати історію зі свавіллям єврейських орендарів, гайдамаччину,  регулярну участь українців у погромах, релігійну нетолерантність і врешті-решт анархію перших років української державності,  більшовизм, Голодомор та Голокост.

Десятиліттями дискусії між українцями та євреями навіть на академічному рівні  зводилися до того, хто кому заподіяв більше лиха, або хто почав першим. Вартувало початися якомусь судовому процесові в Америці над підозрюваним у нацистських злочинах, як моментально мобілізувалися обидві діаспори: українська та єврейська. Працювали історики, юристи, медійники. Тобто достатньо було однієї іскри, щоб спалахнула чергова «історична» українсько-єврейська війна. Вже як відгомін ці дискусії перенеслися в незалежну Україну й у вульгаризованій формі сприяли ширенню антисемітських кліше про «жидокомуну» та про українців, що з молоком матері всмоктували антисемітизм.

Найгірше в цій історії – це несиметричність дослідження проблем та їх переосмислення в суспільстві. Якщо праці багатьох українських діаспорних та пострадянських істориків хибували низьким науковим рівнем і надавалися тільки для самозаспокоєння певної групи людей, то серйозні розробки, що вийшли англійською, німецькою та французькою мовами, творили потужний інтелектуальний дискурс. На жаль, українці в ньому були майже відсутні. Українські історики, замість досліджувати складні, але дуже актуальні теми, кидалися то обороняти «свою» історію, то повторювали радянські стереотипи про агресивних сіоністів та праведних палестинців, то вдавалися до примітивної пропаганди, стверджуючи, що українці та євреї не мають відповідати за злочини минулого, бо вони довгий час були бездержавними народами. От якби вони мали свої держави, тоді б…

Від часу російської агресії проти України та анексії Криму настрої українців та їх ставлення до держави Ізраїль змінилися. Тепер доводиться часто чути в українському медіапросторі думку про те, що справжнім прикладом для наслідування для сучасної України міг би стати Ізраїль. Мовляв, подібними нас роблять віктимна історія (Голокост і Голодомор) та боротьба проти неспівмірно сильнішого ворога. В одному, виявляється, українські націоналісти були праві: тільки зазнавши агресії від сусідньої держави, можна зрозуміти, як важко було маленькому Ізраїлю боротися з ворогом на всіх фронтах. І тут питання вже до українців, наскільки глибоко вони відчули цю ситуацію і чи не зміниться їхня думка, коли зміняться обставини? Але про це мова піде вже у другій частині циклу.

Ця ж стаття присвячена змінам в політиці пам’яті Ізраїлю і тому, чи могла б Україна перейняти єврейський досвід, щоб не повторити чужих помилок та прорахунків.

Безмовні вівці, що покірно йдуть на заклання, чи народ, що не змирився?

В 1953 році за рішенням Кнесету було засновано меморіал Яд Вашем. Меморіал пам’яті про Катастрофу та Героїзм. Яд Вашем у перекладі з івриту  – пам’ять та ім’я. Назва взята зі слів пророка Ісаї. Комплекс розмістили на західному схилі гори Герцля, а точніше на горі Памʼяті.  Перші споруди Яд Вашем – Зал Памʼяті та Обеліск воїнам-героям постали як місця вшанування єврейських жертв Голокосту та для увіковічення подвигу учасників руху опору. Зал Пам’яті має досі сакральне значення, оскільки там зберігається попіл жертв Голокосту, взятий із нацистських концтаборів. Тут відбуваються офіційні церемонії та читання Кадішу.

Але загалом перший комплекс мало чим відрізняється від радянської естетики вшанування полеглих у Другій світовій війні. Ті ж пластичні постаті, правда, з прикритими жіночими тілами, той самий вічний вогонь… Воно, напевно, так би й залишилося, якби не війна «Судного дня» 1973 року. Саме під час цієї війни Ізраїль побачив, що таке ізраїльський солдат у полоні. І наскільки це паралізує волю. Доти ізраїльтяни просто відмовлялися розуміти європейських євреїв і вважали їх «вівцями, що безмовно йшли на заклання». Європейські євреї, на їхню думку, самі обрали свій шлях, відмовившись від заклику їхати в Палестину та відбудовувати Ерец-Ісраель. Тим більше, що один із батьків держави Ізраїль – Давид Бен-Ґуріон – заявляв: не можна побудувати сильну державу, роздряпуючи старі рани. А музей Катастрофи сприймався тоді як «роздряпування» старої рани, як пам’ять, що паралізує і не надихає на боротьбу країну, що постійно перебуває у стані війни.

Ізраїль ще довго стояв перед дилемою: що робити з Катастрофою, як вмонтувати її в героїчний, державотворчий наратив? І нарешті після війни «Судного дня», отримавши негативний досвід, ізраїльтяни вирішили переосмислити ставлення до трагічної долі європейських євреїв. Відтоді змінюється концепція пам’яті, зовсім іншого звучання набирає й меморіал Яд Вашем. Поступово він перетворюється з місця пам’яті жертв Катастрофи на місце, де розповідається історія євреїв очима самих євреїв. Де через особисті пережиття та свідчення конкретних людей розповідається про мирне життя, гоніння, геноцид, рух спротиву, героїчну боротьбу і в решті-решт перемогу. Перемогу тих, хто вижив, але й перемогу тих, хто не змирився і боровся, ідучи на неминучу смерть.

Новий Історичний музей  Катастрофи складається із дев’яти залів і побудований так, що відвідувачі, оглядаючи зали із описом мирного життя європейських євреїв, занурюються поступово у морок нелюдських переслідувань та геноциду. А далі, просуваючись залами і знайомлячись із нацистськими фабриками смерті, з героїзмом повстанців Варшавського гетто, глядачі помалу піднімаються з найнижчої точки експозиції на гору, в напрямку яскравого світла в кінці тунелю. Тут якраз і криється основне послання молодому Ізраїлю: євреї не йшли як вівці на заклання, вони брали зброю і чинили опір, повставали в гетто, партизанили в лісах, воювали в Червоній та союзницьких арміях. Вони не тільки виживали, вони боролися.

Наприкінці експозиції, у передостанньому залі, демонструються найбільш шокуючі кадри – американська і радянська кінохроніки із визволених концтаборів. Ці картини відмовляється сприймати розум дорослої сформованої людини. Ледь живі, виснажені людські тіла, гори трупів, які волочать за руки і ноги до ям вчорашні наглядачі концтаборів. Бульдозер, який лопатою згортає людські тіла до ями… Деколи екскурсовод попереджає відвідувачів, щоб не дивилися на ті страхітливі сцени. Саме тому вхід дитячим групам до 9 класу школи у меморіал не дозволяється. Хоча приватно батьки на власний страх і ризик можуть брати своїх дітей на огляд експозиції.

Останній зал – це Зал імен. Тут зберігаються теки з іменами тих, хто загинув під час Голокосту. Тут зберігається інформація про членів родини і свідчення людей про загиблих у Шоа євреїв. Зал імен має купол, який знаходиться над видовбаною у скелі ямою, заповненою водою, що символізує прірву. Під куполом розміщені фотографії жертв, які відбиваються  у воді, канути в безодню яким не дозволяє людська пам’ять про них. І вершиною експозиції є вихід з музею. Пройшовши через морок залів, ознайомившись із нелюдськими геноцидними практиками, відвідувачі потрапляють на залитий сонцем майданчик, який гордо височіє над Єрусалимом. Це і є той оптимістичний пункт, де молоді покоління ізраїльського суспільства переконуються у незнищенності їхнього народу та у його неймовірному життєвому потенціалі.

Як на мене, Яд Вашем є прикладом розумної та продуманої політики пам’яті. Він дозволяє пам’ятати і вшановувати жертв Катастрофи, служить пересторогою, щоб геноцид у будь-якій формі більше ніколи не повторився. Але він вшановує також мужність та відвагу тих, хто, ризикуючи своїм життям і життям рідних, рятував інших людей. Він показує, що, навіть виживаючи, можна залишатися людиною. А ще він виховує патріотів своєї держави, захопливі очі яких ви можете бачити у молодих людей в уніформі, що патрулюють міста, дороги та кордони держави Ізраїль.

Можливо, надто пафосною вийшла перша розповідь, але розповісти про перехід від позиціонування як «вічної жертви» до консолідованого народу в іншому тоні навряд чи комусь вдасться.

У другій частині розповіді мова піде про менш абстрактні речі. А саме: про праведників народів світу і серед них українців, про український колабораціонізм, про єврейських партизанів, способи виживання та їх людський вимір. Одним словом, про силу скелетів у єврейських та українських шафах.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук