Кривава історія війни заради миру?
IQ

Кривава історія війни заради миру?

Не стати заручниками трагічних помилок діячів минулого

Василь Расевич, 21 жовтня 2015574818

«Таку політику України ми підтримати не можемо», – заявила на одній із прес-конференцій канцлер Німеччини Анґела Меркель. Ця фраза пролунала ще за часів «історичного» президентства Віктора Ющенка. А було це так. На спільній прес-конференції з Владіміром Путіним Анґела Меркель не переставала жорстко критикувати російського президента за тиск, втручання у внутрішню політику України, підтримку проросійського кандидата. Міняючись в обличчі, Путін ніяк не міг перервати потік критики на свою адресу. І от знайшовся: а Ющенко присвоїв звання Героя України гауптманові Вермахту! Саме в цей момент перечулена відповідальністю німців за злочини Другої світової війни, Меркель і видала цю сакраментальну фразу.

Російські пропагандистські ЗМІ одразу рознесли цю вирвану з контексту цитату на весь світ, резюмуючи, зрозуміло, що Німеччина не підтримує апріорі Україну. Як годиться, малокваліфіковані українські журналісти, які не володіють ще й іноземними мовами, донесли цю «інформацію» до кожного українця, чим викликали шквал обурення «продажною фрау Ріббентроп». Зрозуміло, що Путіну маніпуляція вдалася. Але чи тільки Путіна ми маємо винити за цей конкретний провал України на міжнародній арені? Ні, Ющенко справді «розсипався» тоді під завісу нагородами Степанові Бандері, Роману Шухевичу та проголосив героїчними УВО, ОУН та УПА.

Чи допомогло це Україні? Ні. Чи сприяло це консолідації українського суспільства? Ні. Всі відповіді – ні. Бо без серйозних наукових досліджень та широкої дискусії в суспільстві такі контраверсійні моменти не можна включати до історичної політики держави. Інакше вони перетворяться на міни сповільненої дії, що вибухатимуть у найбільш невідповідний момент, а при вправній маніпуляції можуть довести навіть до збройного протистояння між регіонами.

Історія від імені ОУН(б)

Виставка «Українська друга світова», підготовлена Українським інститутом національної пам’яті та Центром дослідження визвольного руху, подає одновимірну історію війни – націоналістичну. Але й це ще не все. Вона розповідає історію конкретно від імені ОУН Бандери. Якщо в канві виставки з’являються сюжети, пов’язані з ОУН Андрія Мельника, то обов’язково наголошується, що «бандерівці» були проти. А коли «бандерівці» відкрито колаборували з німецькими нацистами, нероздільно пов’язуючи свої плани на майбутнє із Третім Райхом, то буква «б» десь губиться або відразу йде виправдання такої політики. Наприклад: «ОУН домовилася із німецькою військовою розвідкою (Абвером) про створення невеликих військових формувань. Для війни проти Польщі у 1939 р. організовано «Військові відділи націоналістів» на чолі з Романом Сушком, однак в боях легіон Сушка не взяв участі». Або ж: «У червні 1941 р. разом із Вермахтом на територію СРСР вступили «Дружини українських націоналістів (батальйони «Нахтігаль» і «Роланд»)».

Зверніть увагу на вживання таких слів: «невеликі», «однак». Вони вжиті для того, щоб водночас применшити рівень співпраці «бандерівців» із Абвером, але й продовжити історичну розповідь  від їхнього імені. Для того, щоб відвідувачам виставки факт колаборації не аж так кидався у вічі, вони пишуть: «Після того, як нацисти відмовилися визнавати Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. і розгорнули репресії, члени ОУН(б) перейшли у підпілля і розпочали антинацистську боротьбу». Може, воно й хотілося б так переписати історію. Але… Справа в тому, що «Нахтігаль» і «Роланд» не припинили існування у жовтні 1941 року, а були переформатовані у 201-й шуцманшафт батальйон, командиром якого був Побігущий, а заступником – Роман Шухевич. І прослужив Роман Шухевич у цьому батальйоні аж до 1-го грудня 1942 року, коли скінчився термін контракту. То це означає, що члени ОУН(б) вели антинацистську боротьбу, будучи шуцманами?

А от коли мова йде про створену «мельниківцями» 14 дивізію Ваффен-СС «Галичина», то автори виставки відразу займають чітку «бандерівську» позицію: «Керівництво ОУН(б) виступило проти формування дивізії, вважаючи її інструментом боротьби за чужі інтереси». Виникає запитання, чого ж воно раніше не «прозрівало», а дочекалося аж 1943 року? І чим займалася ОУН(б) до кінця 1942 року?

Це не прості запитання для українських націоналістичних істориків, бо вони самі пишуть, що «Антинімецький фронт УПА відкрила 7 лютого 1943 р». Тут потрібно зробити одне уточнення, що названа дата відліку стосується саме «бандерівської» УПА. Бо діяльність самооборони, «Поліської січі» та й УПА отамана Бульби-Боровця є відомою і в 1941, і в 1942 роках. Правда, коли ОУН(б) прийняла рішення долучитися до збройної боротьби поза Вермахтом, то одразу влаштувала мародерську атаку на формування отамана Бульби-Боровця. Насильно підпорядкувавши собі загони поліського отамана, ОУН(б) принесла на ті терени не тільки свою специфічну партійну дисципліну, але й ідеологію українського інтегрального націоналізму Донцова. Відтоді нема більше підстав говорити про неідеологічний український рух на Волині та Поліссі. Але про це пізніше – коли мова піде про етнічні чистки проти поляків.

Основною хибою історичної розповіді виставки є її «бандероцентризм». І тут не йдеться ні про які штампи та кліше. Просто в основі викладу лежить лінія ОУН(б). На виставці тільки один раз згадують, що: «Українські партії, представлені у польському Сеймі, закликали українців забути минулі непорозуміння й виконати громадянський обов’язок перед Польщею». Згадка мимохідь найпотужнішої центристської парламентської партії УНДО і гіперболізація ролі ОУН є ніби насмішкою над історією. А «дитяче» пояснення колаборації ОУН з нацистами взагалі змушує засумніватися в науковій компетентності працівників УІНП.

Описуючи факт колаборації вже на самому початку війни, автори пишуть: «Підпільна ОУН розраховувала на німецькі обіцянки віддати Галичину і Волинь українцям. Націоналісти не знали, що Гітлер домовився віддати Західну Україну Сталіну. Невеликий український відділ під командуванням Романа Сушка просувався з території Словаччини разом із Вермахтом. Поруч із тим у деяких місцевостях у польському тилу ОУН підняла повстання, проголошуючи відновлення української державності. Виступи ОУН жорстоко придушували польська поліція та армія». Якби мова не йшла про одну з трагічних сторінок історії, то ці формулювання можна було б назвати анекдотом про поганого учня, що відповідає на суді історії.

І замість того, щоб розповісти відвідувачам виставки про те, що провід ОУН(б) складався з людей малоосвічених, політично недосвідчених й ідеологічно зашорених, але фанатичних патріотів, які помилилися, роблячи ставку на нацистський Третій Райх, чим прирекли українські незалежницькі сподівання на поразку, автори продовжують лепетати: не знали, обманули, не виконали обіцянок. Насправді ця тема ще чекає ретельного дослідження. Але факт залишається фактом – така концепція за жодних обставин не має лягти в основу історичної політики сучасної України. В іншому випадку Україна, яка виникла 1991 року, розділить долю розпалювачів Другої світової війни, і всім теперішнім та наступним поколінням доведеться пояснювати, чому їхні предки були на боці Гітлера, а не Союзників.

Така інтерпретація також не надається для запровадження її в шкільну програму, бо учні просто не зрозуміють таких вивертів, коли для національного наративу обирається розповідь від імені групи націоналістичних екстремістів, які колаборували з ворогом і разом з ним зазнали поразки у Другій світовій війні. Ця розповідь не стане також консолідуючим ферментом для українського суспільства, оскільки навіть тепер важко зрозуміти, чому українці у Червоній Армії на війні з нацизмом – це так собі, а українці в уніформі СС та Вермахту – це наші національні герої. Не допоможе внутрішньому порозумінню і дилетантський висновок: «Вересень 1939 року засвідчив: на долю українців випало знову воювати у різних арміях, боротися за чужі інтереси, часто між собою». Патетично і метафорично, але вкрай неправильно. Бо хтось же приймав рішення стати у цій війні по боці страшного зла? От вони і мали б відповісти перед судом історії.

Взагалі творцям виставки багато чого хотілося, але не моглося. Хотілося більше розповісти про «Культурну та релігійну активність українців на початку нацистської окупації, пов’язаної з діяльністю членів похідних груп ОУН». І тут можна було б багато розповісти, принаймні про те, хто це все благословляв, призначав, затверджував, фінансував. Але ж треба було обов’язково потягнути на себе ковдру єдиної жертви, а тут треба розповідати про расову сегрегацію, терор, геноцид. Чомусь розповідь про різницю життя в дистрикті «Галичина» і в Райхскомісаріаті «Україна» обмежили одним реченням. А тут криється також чимала бомба. Відповідь на питання, чому галицьким українцям так пощастило, а полякам – ні, також непрямо вказує, хто співпрацював з нацистським режимом, а хто ні.

Не уникли організатори виставки і поширених штампів та кліше. Наприклад, фотографії, що ілюструють життя в умовах окупації, є постановочними, підібраними виключно з архіву нацистської пропаганди. На виставці бачимо «Жителів окупованого Києва, що читають газету», «Відбудову сільської церкви» і просто шокує кадр «Німецький офіцер із маленькою дівчинкою в українському селі». Дівчинка у святковій вишитій сорочині, а офіцер тримає її за ручку. Для більшого підтвердження штампів бракує тільки фотографій, де німці роздають українським дітям шоколад.

Голокост

Розповідь про цей блок хотілося б почати із мови. Розумію, що наш науковий дискурс ще не досяг рівня філігранного відбору слів та термінів при описі болючих та травматичних подій. І це не тільки проблема цієї виставки. Вживання слів «знищення» та «винищення» до людей є просто неприпустимим. Інакше ми уподібнюємося до нацистів, які, плекаючи мову ненависті, говорили про вбивство цілих народів як про знищення паразитів і шкідників. Дуже часте вживання слова «винищення» для означення масових вбивств євреїв, ромів та українців на виставці творить барʼєр між читачем та написаним.

Але й тут, при описі найбільшої катастрофи ХХ століття, автори виставки вирішили побавитися у хованки. Замість того, щоб правдиво розповісти про нацистську екстермінаційну політику щодо євреїв, автори знову вдаються до максимальної дистанційованості. Тема Голокосту подається так, ніби про це взагалі не існує серйозних наукових досліджень. Насправді ж дослідження є, тільки нам, українцям, вони не дуже приємні.

Видається, що автори виставки саме з цих причин задовольняються загальниками: «Для ліквідації євреїв, циган та комуністів нацисти створили спеціальні підрозділи із членів СС та гестапо – айнзацгрупи». Але найбільш символічним є речення: «На українських землях більшість загинуло від куль у ямах, копати які часто заставляли самих жертв». Виглядає, що вживання слова «загинуло» є осмисленим і продуманим, бо вдруге зустрічаємо його вже в наступному абзаці: «Протягом тижня внаслідок погромів, ініційованих нацистами, у Львові загинуло 6 тис. євреїв». Думаю, автори виставки не мали злих намірів, але ці твердження звучать так, ніби це само по собі сталося.

Що ж ховається за цими відстороненими фразами? Насправді ці формулювання приховують основний для українців зміст. Йдеться про роль і місце українців у здійсненні нацистської політики геноциду проти євреїв. Автори не хочуть помічати не тільки томів спеціальних досліджень, але й тривалої українсько-єврейської полеміки про антисемітизм українців. На виставці нема ні слова про участь міліції ОУН в погромах у Львові. Нема навіть згадки про функції української поліції при етапуванні євреїв та на місцях їхніх масових розстрілів.

Дивним виглядає ілюстративний матеріал до розділу «Голокост». Тут бачимо фотографію з Львівського погрому, де погромники, серед них малий хлопчина з дрючком, женуться за оголеною і закривавленою єврейкою. Фото є, а опису, хто були ті погромники, нема. Наступне макабричне фото демонструє голих єврейських жінок за мить до страти. За ними видно постать чоловіка в поліцейській формі з білою опаскою. А в тексті виставки нема навіть згадки про допоміжну поліцію. Використовуючи такі ілюстрації, потрібно обов’язково пояснювати відвідувачам виставки, що робив той поліцай на місці страти, якою була роль української поліції у здійсненні Голокосту.

У рубриці «Бабин Яр» автори правильно пишуть, що це місце стало символом Голокосту в Україні. Але чомусь поквапливо намагаються розповісти і про вбивство українських націоналістів у цьому місці. Справа в тому, що Бабин Яр не планувався як місце масової страти українських націоналістів. Там справді загинули кілька відомих людей із націоналістичного середовища – поетеса Олена Теліга та редактор Іван Рогач, але чи варто ставити на один щабель людей, які співпрацювали з нацистською владою, і тих, у кого тільки за етнічним походженням вже не було жодних шансів на життя? Питання непросте, і воно набуде ще більшої гостроти, коли прийде час для українсько-єврейського діалогу.

Селянська війна або «жакерія»

Описуючи українсько-польський конфлікт, автори виставки вдаються до кількох відвертих маніпуляцій. Якщо в когось ще могли бути сумніви щодо «оуноцентричного» викладу історії Другої світової війни на виставці, то блок  «Війна у війні. Польсько-український конфлікт» розставляє усі крапки над «і». Автори виставки тепер більше не бавляться у хованки, а вдаються до глибоких історичних екскурсів про біди, які заподіяли поляки українцям, ніби цим можна виправдати наступні вбивства. Українським історикам здається, що якщо розповісти про «глибоке історичне коріння протистояння», то стане самозрозумілим, чому воно під час війни переросло у збройний конфлікт. І тут починаються неймовірні маніпуляції.

УІНП за будь-яку ціну хоче звести криваву різанину на Волині 1943 року до війни двох армій – УПА і АК. Він і формулювання хитромудре придумав – «війна у війні». Не забувши при цьому згадати, що «Відсутність успіхів у політичному вирішенні питання штовхнула обидві сторони до спроб військового розв’язання, які вилилися у криваву війну». Очевидним є те, що автори виставки всіма силами намагаються представити події на Волині як паритетні дії двох армій, а етнічні чистки проти поляків – як закономірні жертви, які трапляються  серед цивільного населення під час війни. А якщо цього виявиться недостатньо, то треба використати ще один «винахід»: кваліфікувати ці події селянською «жакерією», де не було ідеологій, де не було ні правих, ні неправих.

Хоча точну позицію творців виставки в питанні, чим все-таки були події на Волині 1943 року – селянською «жакерією» чи «війною у війні» – годі зафіксувати. В розділі «Учасники війни» читаємо: «Головними учасниками збройного конфлікту були військові формування обох підпільних рухів: Української повстанської Армії та Армії Крайової». А далі йде просто «одкровення» українського націоналіста: «В епіцентрі протистояння опинилося цивільне населення, наявність чи відсутність якого на спірних територіях могла відіграти вирішальну роль у вирішенні приналежності цих територій після війни. Але українське та польське населення було не тільки жертвою розправ під час нападів ворожої сторони, а іноді безпосереднім учасником чи навіть ініціатором атак. Конфлікт часом набував характеру селянської війни чи «жакерії» (особливо на Волині в 1943 р.), в якій питання політичного характеру відігравало вторинну роль. Умови партизанської війни, загальна аморалізація суспільства на тлі світової війни створили додаткові можливості для скоєння воєнних злочинів обома сторонами протистояння».

Якщо з такою позицію Україна збирається взяти участь в діалозі з польськими партнерами, то відразу хочу сказати, що нас чекає повне фіаско. Справа в тому, що, здавалося б, за хитромудрими вивертами формулювань УІНП вдалося сказати свою «українську» правду. Але це правда не просто для внутрішнього вжитку, це правда для вузького кола адептів ОУН(б).

Насправді ніякої «жакерії» на Волині та Поліссі 1943 року не було. Натяки на щось подібне проявилися, коли 1939 року нацистська Німеччина та СРСР розчленували Польщу, і терени Західної України опинилися в УРСР. Місцевий люмпен-пролетаріат кинувся грабувати багатших. Сталося так, що тими багатшими були поляки, які втратили захист з боку своєї держави. Грабіжники не те, що не були націоналістами, вони часто не посідали ніякої національної свідомості. Грабунки часто супроводжувалися жахливими вбивствами, на що радянська влада спочатку дивилася як на торжество класової справедливості. Залишки польських родин та осадників потягнулися до містечок, де було більше поляків і не було всеохопного селянського моря. Початок кривавому конфлікту було покладено.

Але про це на виставці нічого нема. Як і нема практично нічого про діяльність отамана Бульби-Боровця, послідовного критика ОУН(б). Нема також про те, що тільки після того, як ОУН(б) добралася на Волинь і Полісся, почалися масові масакри проти польського цивільного населення. В липні 1943 року запалали одночасно десятки польських сіл та хуторів. Це ОУН, відповідно до ідеології Донцова, «розчищала» територію від поляків. Про це на виставці – ні слова. Зате є достатньо про протидію УПА проведенню поляками операції «Буря».  На виставці читаємо «Українські повстанці намагалися цьому завадити, в результаті в окремих регіонах дійшло до тривалих боїв між обома підпільними арміями УПА та АК, які припинилися тільки з приходом радянсько-німецького фронту».

Щоб правильно відчитати цей сюжет не спеціалістам з історії, треба обов’язково нагадати, що Лондонський польський уряд тісно співпрацював із Союзниками. Натомість УПА, керована ОУН, можливо, навіть керуючись благими намірами не допустити закріплення за поляками української території, виступила автоматично на боці нацистської Німеччини, розв’язавши збройну боротьбу проти Союзників. А тепер спробуймо уявити, до якої коаліції нас намагаються вписати історики з УІНП? Напевно, не до коаліції переможців, а до відданих сателітів Третього Райху.

Не буду вже згадувати безглуздих висновків про «спільний» програш поляків та українців, про те, що цим скористалася третя сторона. Хотів би тільки спитати авторів виставки, яка причина такого «оуноцентричного» викладу історії Другої світової війни? Які принципи і цінності, окрім націоналістичних, вони хочуть переказати сучасним українцям? Чому скомпрометовану лінію ОУН(б) вони намагаються представити як актуальну політику пам’яті української держави? Чому вони намагаються сучасне покоління українців зробити заручниками трагічних помилок діячів минулого? І головне: де місце в тому всьому основній масі українців, предки яких перемогли нацизм?

Питання більшої чи меншої індоктриновасті комунізмом у радянських українців, а нацизмом – у західних залишається відкритим. Воно вказує тільки на те, що до розгляду аж так складних тем треба братися не з точки зору ідеологій або доктрин. Потрібно побачити у всьому людину. Тільки тоді можна досягнути примирення пам’ятей українського суспільства, а з часом переосмислити і весь хід воєнної історії. Повірте, союзники на Заході ой як потрібні країні, проти якої триває агресія. 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук