Читач розпізнає, коли письменник пише власною кров’ю, – Марія Матіос

«Бо болить, аж розриває» – так каже письменниця Марія Матіос, коли її питають, чому вона пише. Майже так само описують свої емоції ті, хто читає її книги: те, що пише Матіос, їм близьке. Про книги, літературу, життя і визнання Марія Матіос розповідала в ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET.

- Ваша «Солодка Даруся» є одним із винятків серед лауреатів Шевченківської премії - з нею ви не лише перемогли, ця книга розійшлася досить великим як для України накладом. У чому причина її успіху?

- Чесно кажучи, дуже не люблю «Солодку Дарусю» розглядати в контексті Шевченківської премії. Бо заради об'єктивності слід сказати, що «Даруся» здобула розголосу задовго до премії. Але й заради іншої справедливості я кажу, що визнання держави у випадку «Дарусі» співпало зі смаками читачів. Цікавість до цієї книжки не спадає дотепер. Хочете, відкрию комерційну таємницю? Від останнього львівського Форуму видавців до Нового року (за 4 місяці!) розійшлося 5 тисяч примірників «Солодкої Дарусі». Але, запевняю вас, Шевченківська премія тут - не помічник. Для читача не важить, премійований письменник чи ні. Запитайте видавців, автори яких отримали цю премію, як впливає державне визнання на продаж - і ви дуже здивуєтеся.

А секретів немає жодних. Коли письменник пише власною кров'ю і власним здоров'ям - читач непомильно розпізнає це.

- Ви якось казали, що пишете під час відпусток. Також відомо, що любите квітникарство і городництво. Не виникало бажання покинути галасливу столицю і податися на природу, вирощувати там городину і писати книгу? Чи могли б так жити і чи може реалізувати себе письменник, мешкаючи не в мегаполісі?

- Розумієте, нікого з читачів не цікавить, де я пишу - на коліні, в палаці чи при свічці під смерекою. Сам процес писання залежить від психотипу автора, настрою, самопочуття. А «успішний» письменник у мене асоціюється з «читабельним не один раз». Так склалося, що я мешкаю в мегаполісі. Але до якості книжок, а особливо таких книжок, як мої, місце проживання має опосередковане значення. Галя Пагутяк живе у Львові. Василь Кожелянко - в селі під Чернівцями. А Кость Москалець - у Ніжині. Так то ж - письменники! І хай письменник там собі робить, що йому заманеться - нюхає квіти, п'є горілку чи мацає дівку - це його проблеми. Хіба мені не все-одно, скількох жінок любив Шевченко?! Скільки дозволяло здоров'я.  Мені важить, що це поет - націєтворець. І тим, хто пробує обліковувати його людські слабкості, це також важить. Через те і біснуються.  

- Відколи ви зрозуміли, що бути письменницею - це ваше? Завдяки чому ви реалізувались?

- Відтоді, відколи зрозуміла, що болить не тільки своє. А завдяки чому письменник може реалізовуватись? Тільки завдяки своєму Слову. Воно або пружне, або анемічне. Або кульова блискавка, або «вялотекущая» графоманія. Кому як Бог дає. І ти над цим не владний.

- У своїй книзі «Майже ніколи не навпаки» ви опублікували уривки листів читачів. Що для вас означають люди, які читають ваші книги? Чи прислуховуєтесь до їхніх міркувань, ідей?

- Я вас дуже здивую, якщо скажу, що то не листи до мене?! А ті, хто читає мої книжки... вони мене потрохи розкрадають (жартую!), чи, власне, я їм даюся розкрадати. А від того мені здається, що мене прибуває. Отака залежність.

Зрештою, всі знають, що я люблю і не лінуюся спілкуватися з тими, хто мене вже читає чи ще тільки буде читати. Я вмію слухати їх, але ніколи не зловживаю довірою до мене і не використовую у творчості чиїхось приватних таємниць. Іноді мені здається, що декому я заміняю духівника і вони сповідаються мені... Можливо, ці люди відчувають, що їхня відвертість не вийде «з-під ризи»... На жаль, таїна багатьох сповідей у світському житті - вже перестала бути таїною. Так що письменник подеколи може бути адвокатом, священиком, хірургом, травником.    

- Звідки у вас береться стільки дражливих тем, і головне - слів, щоб їх висловити так, щоб це було близько кожному, щоб воно зачіпало?

- А це питання не до мене!.. Це до Того, хто мене нагородив чи покарав таким умінням. А дражливі теми... Це ж саме життя, яке ми почасти лінуємося роздивлятися.

- Що для вас важливо передати у своїй книзі? Для чого ви пишете?

- А для чого ми дихаємо? Спимо? Сміємося? Плачемо? Хтозна... Так нас «спроектовано» Вищим Розумом.

- Книги допомагають людині «знайти» саму себе?

- Я себе не шукаю у своїй творчості. Я в книгах виставляю «частокіл проблем». Для кожного. Незалежно, чи така проблема вже торкнулася особи, чи ще колись торкнеться. А, може, не торкнеться ніколи. Але ви від неї не застраховані. Я лише даю варіанти розв'язання проблем, які можуть спіткати будь-кого.

- У книзі «Містері і місіс Ю в країні укрів» ви кажете, що зачіпаєте тему не лише політики, а й тему чоловіка і жінки, що дозволено одному й не дозволено іншому. То що в Україні дозволено чоловікові, а що жінці, і чи адекватно це до їх здібностей?

- А тут і відповідати не обов'язково. Ввімкніть телевізор. Поговоріть із розумною самодостатньою жінкою, що живе по-сусідству. Подумайте про своє... Приблизно таке ж діється в цілому світі, лише не в таких деформованих варіантах. І реалізація людських здібностей завжди неадекватна природі людини. Може, й добре, що так...

- До речі, якщо говорити про цю «політичну» книжку, то чому ви все ж погодились її написати? І чи те, що відбувається у політиці, в державі загалом, викликає у вас бажання писати ще такі тексти?

- А чому я погодилась написати «Дарусю»?! Чому мені продиктовано «Майже ніколи...»?! Бо болить! Подеколи - розриває.

А відбувається усе не в політиці. Усе відбувається із людьми. І політика - лише один із детекторів, який висвітлює справжню суть людей. Їхні хвороби. Комплекси. Вам назвати «львівські» варіанти хворих людей чи «київські»? Отож бо.

- Багато українських письменників нарікають на ситуацію з книгами в Україні, мовляв, немає дистрибуції, підтримки держави, меценатів. Чи ви відчуваєте ці проблеми? Можливо, у письменниці з іменем цих проблем уже немає і ваші книги доходять не лише у великі міста, а й містечка, де успішно продаються?

- Письменники не нарікають! Вони діагностують стан справ із книжкою в державі. У Польщі є 4 тисячі книгарень. В Україні - заледве 400. Яка частка в них української книжки?! Це не нарікання. Це крик, який неможливо стримувати.

А проблеми є у всіх! Навіть у книжок Нобелівських лауреатів, якщо вони перекладені українською мовою. До речі, київське видавництво «Юніверс» має блискучу перекладну серію «нобеліантів». А куди в містечко може прийти книжка, якщо там немає книгарні? То це не державна справа - сприяти просуванню власного продукту на власний ринок?! У моєму селі Розтоки за радянської влади велика книгарня розташовувалась напроти школи. А що, в Україні зараз не радянська влада? Покажіть мені ту оазу, де вона не радянська. Я ще не чула, щоб рада - орган місцевого самоврядування будь-якого рівня - на своїй сесії розглядала питання про сприяння у відкритті книгарні чи надання приміщення, чи оголошення тендеру на українську книгарню на пільгових умовах. Поки що ради всіх рівнів стрясають земельні і майнові скандали. І поки що Хрещатик зачищають саме від книжки. Якщо держава і її представники, а це ми з вами у багатьох випадках, зацікавлені у побудові держави дебілів і зомбі - то мовчімо. А якщо ми думаємо інакше, то щось робімо. Я можу писати і «гавкати», де тільки можна. Тиск - хороша штука. Онде у мене в Києві громадськість «дотиснула» - і відвоювала дитячий майданчик від забудовників.

- Ваші книги пропонували перекладати і в Росії. Чи там «Нація», «Солодка Даруся» є зрозумілими, мають успіх? І як вам працюється з тамтешніми видавцями, перекладачами?

- У мене польською мовою перекладена «Нація» і російською - «Солодка Даруся» та «Нація». Чесно кажучи, я здивована і навіть подеколи шокована сприйняттям своєї книжки в Росії. Поки що я не знаю, щоб хтось оскаржував правду часу, запропоновану у тих моїх книжках.

Доля мені зробила неймовірний подарунок, бо звела мене з москвичкою Оленою Маринічевою - надзвичайно чутливою людиною, блискучим і обережним водночас перекладачем і добрим промоутером. Так, як вона вникала в усі нюанси перекладу!.. А ви чудово розумієте, що перекладати на споріднену мову найскладніше. Та ще такі звороти, такий діалект.  Це винятково її заслуга в тому, що в Росії книжка має «голос».

Хочу сказати, що мені пощастило і з перекладачкою на польську. Анна Бігун-Коженьовська, як і Олена Маринічева, і їхнє ставлення до процесу перекладу переконали мене в тому, що загальнолюдські проблеми - це проблеми безкордонні. 

Жаль тільки, що держава нічого не робить для того, щоб «просувати» свій інтелектуальний і духовний продукт, яким є література, за свої межі. Бо в тому, що книжки українських письменників виходять за кордоном, - немає жодної заслуги чи допомоги держави. Це винятково або особисті зв'язки, або приватні пропозиції, як у моєму випадку з Анною Бігун-Коженьовською і Оленою Маринічевою. А подивіться, як умонтовує свою літературу в українську свідомість та ж Франція чи Фінляндія, Німеччина. Там діють цілі державні програми інвазії своєї культури у чужомовний світ. Але ж, вибачте, ми в Україні все-таки мали й маємо більше можливостей знайомитися з іноземною літературою посередництвом тієї ж російської мови. А як пізнавати українську літературу у світі?!

- Якщо говорити не про книжковий ринок, а безпосередньо літературу, як би ви оцінили сучукрліт? Чого вам бракує, а чим література перенасичена? Що для неї зараз актуально?

- Оцінюю сучасний літературний процес як повноцінний, бо в ньому є все - від масової літератури до літератури «високої» полиці. Але! Бракує болю у сучасних книжках. Роздумів про вічні категорії, про смисл життя і вибір людини. Бракує любові, а не її імітації. Ніжності. Образів. Сюжетів. Забагато випендрювання, невмотивованих вульгарностей, елементарних знань (граматичних у тому числі).

А я знаю, що в усі часи актуальною для будь-якої літератури була і залишається людина зі своїм серцем. Ось і вся актуальність.

- На ваш погляд, сучасному літератору важливіше вміти написати добру книгу чи гарно себе пропіарити?

- Письменникові важить написати книжку, яку би читали, і розуміли «знаки», розставлені в ній автором. Все! А майтки і ліфчики (перепрошую) зі сцени хай роздаровують ті письменники, у кого немає літературного майбутнього.

Чесно кажучи, я воліла би, щоб писали про мої книжки, а не про те, в одязі якої фірми я даю інтерв'ю чи які прикраси ношу. Бо сьогодні я в «ESKADA», а завтра - в домашньому халаті. Але це не має жодного значення для того, що я пишу. Ні сьогодні, ні завтра. Так що з «піаром» я не дружу, це «він» іноді знаходить мене через те, що вже неможливо обійти.

 - Наостанок розкажіть, над чим зараз працюєте, що нового пишете і коли можна буде прочитати «свіжу» книжку від Марії Матіос?

- Наперед не розкажу, бо ніколи не розказую наперед! Бо забобонна. Бо сама точно не знаю, якою буде наступна книжка. Я можу одночасно працювати над кількома речами. Але котра з них «вирветься» на фініш... Це знов таки залежить більше не від мене, а від Того, хто диктує мені свої слова. Подеколи, якщо чесно, мені здається, що я лише їх записую.

А взагалі, я письменник щасливий, бо не обтяжена зобов'язаннями перед жодними обов'язковими видавничими угодами «поставити» у видавництво нову книжку до певного терміну. У нас із директором «Піраміди» Василем Гутковським у цьому повна анархія. Може, це й погано. Зате дотепер був незмінний успіх. Сподіваюся, що так буде завжди, поки ми працюємо свідомо і обов'язково з думкою про читача. Гутковський думає над «макіяжем» книжки, думає, чи захоче читач «проголосувати» за неї до глибини своєї кишені, тому і дбає про її якісне оформлення, дизайн, друк. А я дбаю за те, щоб читач хотів її читати. І наступну - також.

Фото з сайту nora-druk.com