Чий Крим?

Здається, відповідь на це запитання очевидна. Крим є міжнародно визнаною територією України, а Росія – це держава-окупант. Проте така відповідь є очевидною далеко не для всіх. Так само, як далеко не для всіх українців є очевидною відповідь на запитання «Чий був Львів у 1938 році?». З погляду міжнародного права, Львів був безперечно польським містом. Однак і досі численні українські патріоти наввипередки доводять, що Львів належав Україні, тільки був протиправно окупований Польщею. І жодні аргументи не діятимуть, як не діяли вони на тих росіян, що всі роки Незалежності вперто стверджували, буцімто Крим перебував у складі України протиправно.

Проблемою багатьох людей є те, що вони вважають свою думку беззаперечно правильною, а погляд інших людей – проявом їхньої дурості або продажності. Скажімо, популярною є думка, що росіяни, які добровільно їхали воювати на Донбас (я зараз не кажу про кадрових військовиків), мали б почуватися окупантами. Але з їхньої точки зору окупантом у цій ситуації була саме Україна, яка обманом захопила так звану Новоросію. І вони мали підтвердження своїх думок, на власні очі бачили людей, які виходили на їхню підтримку. Хоча саме ці люди не обов'язково відчували себе частиною Росії, просто вони злякалися, що в їхнє місто прийдуть страшні фашисти-галичани і почнуть масові вбивства.

«До чого ти хилиш?» – спитає хтось із читачів. Наразі я просто розставляю крапки над «і». Не варто сподіватися, що мешканці Криму або Донбасу сприйматимуть Україну як явище точно так само, як мешканці Галичини або українська діаспора в Канаді. Щобільше, навіть всередині самої Галичини чи канадської діаспори є різні думки, хай навіть не всі вони представлені у публічному дискурсі.

І тут, власне, я підходжу до моменту, який дехто не зовсім правильно зрозумів у моїй попередній статті. Я не казав, що Україні не потрібна історія, що від неї потрібно відмовитися, а говорити тільки про майбутнє. Я казав про те, що підтримувана державою візія історії в Україні має пояснити переважній більшості українських громадян, чому саме вона – наша незалежна держава – має бути для нас цінністю. І не просто пояснити, а пояснити так, щоб та більшість громадян це пояснення сприйняла, повірила і, відштовхуючись від нього, брала участь у побудові української, а не якоїсь іншої держави.

Досвід останніх п’яти років показав, що апеляція до бандерівського дискурсу не об'єднує довкола себе більшості громадян України. Грубо кажучи, «будувати Українську державу тому, що за неї воювали бандерівці» – непереконливий аргумент. Звісно, багато хто переконаний, що без національного Пантеону святих і праведних героїв жодна держава існувати не може. Однак зараз не XIX століття, і створити на рівному місці образ «святих і праведних» там, де кожен може в кілька кліків побачити в Інтернеті альтернативну позицію, – не найкраща ідея.

Українська історія ХХ століття дуже складна і дуже цікава, значно складніша і цікавіша за примітивні гасла. Це саме стосується історії України початку ХХІ століття. Та й навіть останньої п'ятирічки. І, на жаль, практично ніхто з численного населення України не зрозумів, що із цим всім робити. Це ж стосується й запитання, винесеного в заголовок. Навіть умовно-патріотичне товариство мов шалений маятник хитається з крайнощів у крайнощі: «Кримчани, ви – наші брати-українці!», «Кримчани, ви – зрадники!», «Крим – для кримських татар, всіх кримських росіян депортувати, як німців Судет!». І навіть такі екзотичні варіанти як «Крим нам не потрібен!» і «Кримських татар також депортувати, бо вони також зрадники!».

2014 рік поставив перед нами багато складних питань, на які насправді немає простих відповідей. І пересваритися в процесі обговорення набагато простіше, ніж знайти ці відповіді. Що ж, принаймні це ми робимо доволі успішно.