Чому мирний план не принесе миру

Якщо читати релізи і слухати заяви за результатами американсько-українських перемовин, які відбулися у Флориді 30 листопада, то в людини, не знайомої з дипломатичним лексиконом, може скластися враження, що розмови пройшли успішно, сторони досягли (майже досягли) поставлених цілей. Усі задоволені, мир-дружба-жувачка. Ну, бо дійсно, всі висловлювання винятково позитивні.

От, наприклад, голова американської делегації державний секретар США Марко Рубіо заявив журналістам: «У нас була ще одна дуже продуктивна сесія, на якій ми виходили з того, що досягли у Женеві, та з подій цього тижня. Але ж робота ще залишається». А от що сказав за підсумками зустрічі у Флориді голова української делегації, секретар РНБО Рустем Умєров: «Наша мета – це процвітаюча, міцна Україна. Ми обговорювали всі питання, які є важливими для України. І США нас дуже підтримували». Навіть президент США Дональд Трамп, розмовляючи зі журналістами на облавку літака Air Force One, випромінював суцільний оптимізм: «Вони (перемовини, – ред.) йдуть і йдуть добре. Ми хочемо припинити вбивства людей... Я думаю, є добрі шанси, що ми зможемо укласти угоду».

Позитив? Та суцільний. Утім критично мислячим людям чогось бракує для оптимізму. Чого ж саме? Напевно, конкретики. Бо в чому саме полягає поступ – невідомо. За якими саме пунктами вдалося досягти згоди – не сказано. Що ще доведеться обговорити – запитання без відповіді. Суцільний туман. Лише Рубіо злегка натякнув, що «робота ще залишається». А те, що Трамп похвалив перемовини, то, як ми вже знаємо з досвіду попередніх похвал чинного американського президента, це не значить взагалі нічого, ба більше, може значити цілковито протилежне.

Коротко пригадаємо, як розвивалася актуальна «миротворча хвиля». На початку листопада відбувся перший злив сумнозвісного мирного плану з 28 пунктів, який почергово називали то «планом Трампа», то «планом Дмітрієва-Віткоффа», то «планом Путіна». Спершу його опублікувало видання Axios, згодом й інші американські ЗМІ. Документ цей був дико суперечливим і непрофесійним (про це читайте в статті «План Трампа? А може, і не Трампа. А може, і не план»), тому багато експертів поставилися до нього вкрай скептично, вважаючи його фальшивкою.

Однак до Києва 19 листопада прибув міністр армії США Ден Дрісколл і вручив Володимирові Зеленському фактично той самий план, назвавши його пропозицією Білого дому. Тобто фактично легалізував той недолугий документ та ще й поставив українському керівництву ультиматум з дедлайном: підписати документ до Дня подяки, тобто до 27 листопада.

Але потім уже Трамп, який так необачно дав плану своє ім’я, сам же й спростував імперативність і безальтернативність документа. Ба більше – відрядив до Женеви делегацію на перемовини з українською (і навіть європейською) стороною для «вдосконалення» плану. Відтак з 28 пунктів залишилося 19, які нібито були узгоджені українською й американською сторонами. Але це не точно, бо в Женеві ніхто жодної конкретики так і не видав. Були такі самі позитивні висловлювання, запевнення, що все чудово. Утім чомусь знадобився черговий раунд перемовин (про нього ми згадали вище).

Тож ми знову повернемося до сонячної Флориди. Що нам відомо з інсайдів про недільні перемовини? Наприклад, така авторитетна газета, як The Wall Street Journal, і такий всезнаючий телеканал, як CNN, оприлюднили певну інформацію з покликом на свої джерела. Із цих повідомлень можна узагальнено визначити такі головні пункти спотикання:

1. Територіальні поступки. США знову вимагають, добре, хай не «вимагають», а рекомендують Україні вивести війська з Донецької області. Українська сторона, звісно, відповіла, що цього не зробить, оскільки це суперечить і чинній Конституції, і думці українського суспільства, і реальній ситуації на фронті. Київ, натомість, запропонував повернутися до старої доброї ідеї заморозки конфлікту на поточній лінії бойового зіткнення (ЛБЗ).

2. Членство в НАТО. Українська сторона наразі відкидає пропозицію про вилучення з Конституції пункту про прагнення вступу до НАТО, як того вимагає Кремль. Бо що це за суверенітет, гарантований Україні тим же мирним планом, якщо вона змушена під тиском держави-агресора змінювати свій Основний закон.

3. Гарантії безпеки. Не дійшли сторони консенсусу і в питанні гарантій для України. Американці обіцяють надати ці гарантії вже після того, як Київ підпише мирний договір з Москвою. Це нагадує такий собі, перепрошую на слові, «розводнячок» на рівні телефонних шахраїв. Ми добре пам’ятаємо, чим для нас обернулися такі «гарантії», записані в Будапештському меморандумі.

Отже, попри те, що перемовини у Флориді названі «конструктивними», остаточний текст мирної угоди так і не вдалося погодити. Можна припустити, що в Женеві сторони узгодили загальну рамку мирної угоди, тож у другому раунді мали, за нашим припущенням й інформацією інсайдерів, обговорити найпроблемніші питання. І тут особливого успіху досягнуто не було.

Хай там як, попередня «дорожня мапа», згідно з якою спеціальний посланець американського президента Стів Віткофф мав би полетіти до Москви, щоб репрезентувати узгоджений документ російській стороні, коригувати не стали. Віткофф має таки зустрітися з Путіним. То хай собі зустрічається, бо це абсолютно нічого не змінює. Все одно цей посланець або щось наплутав би, або недочув, або недозрозумів. А навіть якби й не наплутав, навіть якби план вдалося узгодити й консолідовано запропонувати його Москві, Путін би все одно його не прийняв. З тієї простої причини, що він не має ні найменшого наміру зупиняти війну.

Скажемо відверто, головна біда з тим мирним планом полягає в тому, що він взагалі виник. А це значить, що Путін зумів нав’язати нам, американцям і європейцям свою гру. Адже спершу в рамках мирних перемовин чітко говорилося про заморозку конфлікту по ЛБЗ без жодних попередніх умов. А вже після зупинки бойових дій можна вести різноманітні перемовини про укладання мирної угоди. І можна до ворожки не ходити, щоб спрогнозувати, що ці перемовини найближчим часом не мали б ні найменшого успіху. Уже хоча б тому, що Росія нахабно вписала у свою конституцію українські міжнародно визнані території (визнані, до речі, свого часу і самою Російською Федерацією). Але відсутність мирного плану вже не була б такою суттєвою проблемою, бо головне, що бойові дії припинилися б, перестали гинути люди з обох боків.

А із цим мирним планом доведеться пройти кілька кіл пекла, допоки американська сторона, президент Трамп і його адміністрація не усвідомлять цієї простої істини і повернуться до ідеї припинення бойових дій по ЛБЗ, як першочергової цілі. Україна, США і Європа мали б чітко наполягати на плані заморозки конфлікту, докласти всіх зусиль, використати всі доступні важелі, щоб змусити Росію його акцептувати.