Колись, від знайомих я почув, що Чорногірський хребет можна пройти за 2 -3 дні. У своїх мріях я давно змальовував цей похід, і ось, на вихідні до дня Незалежності, випала історична нагода. До подорожі я загітував свого брата і наш маршрут мав розпочатися з міста Ясіня, далі на Петрос і вздовж хребта аж до Попа Івана, звідти спуск до села Луги і повернення до Ясіні. На весь цей похід завдовжки 60 – 70 кілометрів у нас було два дні, і хочете вірте, хочете – ні, нам це вдалося.
День перший. Ясіня - Петрос - Говерла
В неділю 23 серпня, о восьмій годині ранку ми вирушили до гори Петрос.
Сповнені оптимізмом і жагою пригод ми весело перетнули ріку Чорну Тису і пішли у напрямку до залізничної станції. За станцією почався наш перший підйом. Це був пагорб з багатьма угіддями, тому часами ми довго вибирали стежку, що веде у ліс, а не в чиєсь подвір'я. Нарешті діставшись хребта, ми натрапили на широку дорогу що вела в гори, поміркувавши з хвильку, ми прийшли до висновку, що цей шлях неодмінно приведе нас до Петроса. На щастя, наші наївні сподівання розвіяли двоє місцевих мешканців, котрі йшли у ліс по афени (або ж чорниці), інакше нас чекали б довгі блукання у лісах.
Коли я запитав, скільки треба йти до Петроса, то у відповідь почув - «може сьогодні дійдете», проте коли чоловіки побачили, що ми добре тримаємо темп (фізична підготовка в нас була на рівні) то змінили свою думку і розповіли, що до вершини можна дістатись за чотири - п'ять годин. Тоді благородні місцеві жителі запропонували нам слідувати за ними, оскільки вони йшли в тому ж напрямку.
Хоча фізична підготовка і була в нормі, я ледве встигав за нашими гідами, були такі підйоми, де мені загрожувало запаморочення і я вже готувався померти на місці. Проте, не бажаючи впустити наших провідників, я з останніх сил тягнув свій наплічник. Незабаром місцеві збирачі ягід зупинилися і порадили за півкілометра звернути з «дороги» на стежку що йде на вершину. І справді, пройшовши деяку відстань, ми побачили ледь помітну стежку яка підіймалася вгору.
Ми зробили невеличкий привал, підкріпившись при нагоді чорницями та малиною, а потім рушили вгору. Рослинність ставала щораз рідшою, аж поки ми не пробилися через чагарники ялівцю. Згодом і цей ландшафт змінився на голий і кам'янистий. Вершина вже була близько, хоча з кожним кроком не надто й наближалася. Перед останнім підйомом ми зробили ще один привал, перевели дух й рвонули в останню атаку. І ось - вершина довгоочікуваного Петроса: покручений металевий хрест, капличка із зірваною банькою, та купа щасливих туристів.
На вершині відчувався дух солідарності, всі були дуже люб'язні і говорили один одному «Добрий день» і так було впродовж всього нашого маршруту. Тоді я зрозумів що підкорення вершин зближує людей, ріднять думки на кшталт: «Я бачу тобі важко, але мені теж важко брате, тому не здавайся, нам лишилося ще трохи!». Насолоджуючись духом братерства, і купаючись у сонячних променях, ми відпочивали, споглядаючи мальовничі краєвиди і нашу наступну ціль - Говерлу.
Коли ми вирушили в дорогу то зрозуміли що наш попередній підйом, це - квіточки у порівнянні зі схилом зі сторони Говерли. Люди дерлися на гору під кутом майже 90 градусів, а ми спокійно спускалися вниз, проте нам це зайняло майже 40 хвилин! Біля підніжжя, ми набрали води з джерела (у горах страшно хочеться пити) і почимчикували до Говерли через ліс. То тут, то там виднілися намети відпочивальників. Усі насолоджувались хорошою погодою та гірським повітрям. За якусь годину, ми дісталися до каплички, від якої почався підйом. Багато людей йшло нам на зустріч, проте дуже мало у напрямку Говерли.
Якщо я скажу, що підйом був важким, то не скажу нічого. Після виснажливого бігу на Петрос, ми ледве просувалися далі, роблячи велику кількість привалів і привальчиків. Але врешті ми дісталися до підніжжя, де роїлася велика кількість туристів, багато з них спускалися з вершини, а малочисленні відчайдухи, як ми, підіймалися вгору кам'янистими стежками.
Коли ми дісталися на Говерлу, вона зустріла нас не дуже привітно - вив льодяний вітер, небо захмарилось і потемніло. Тому швиденько зробивши кілька світлин, ми почали спуск.
Ми планували пройти подалі від найвищої гори України й влаштуватися на нічліг. Проте, виснаження і мозолі далися в знаки. Ми зупинилися біля одного з озерець біля нашого основного маршруту.
Ми розбили намет біля озерця і багатих плантацій ялівцю, аби використати його як паливо. Я нарубав багато деревини, сподіваючись швидко розвести вогонь, проте на це нам пішло близько півтори години! Клятий ялівець ніяк не хотів горіти, його китиці спалахували як бенгальські вогні, а деревина просто тліла! Це вже потім я довідався, що ялівець дуже смолистий, тому погано горить. Урешті-решт ми зрубали суху ялинку і розпалили вогонь.
Температура падала і зимний вітер враз у раз ледве не задував вогонь. Попри ці негаразди, нам врешті вдалося закип'ятити воду. Ще ніколи «Мівіна» і чай не смакували так добре, як у ту холодну ніч біля Говерли. Завершивши скромну вечерю ми пішли спати якраз вчасно, оскільки почався дощ, який не вщухав аж до ранку.
День другий. Незалежність. Говерла - Піп Іван
Дощ перестав падати о восьмій ранку. Коли ми вийшли з намету, то побачили, що небо затягнуло густими хмарами, ми вже подумували: чи не краще нам спуститися вниз. Проте, вирішили продовжити нашу несамовиту подорож. Після години зборів, ми знову піднялися на хребет і пішли вперед, наче їжачки в тумані - не бачачи перед собою нічого, крім стежки. У повній самотності ми зайшли на вершини Брескул, Пожижевська, та Данціж і тільки тоді побачили перші групи туристів, що, як і вчора, рухались у напрямку Говерли.
Порадившись із зустрічним білорусом про подальший маршрут, ми вирушили далі й підкорили крутий Туркул, з якого нашому погляду відкривалося озеро Несамовите
Розсудивши що через брак часу не слід більше геройствувати і заходити на вершини, ми вирішили «траверсувати» (обходити) усі гори аж до Попа Івана. Так ми обійшли Гори Ребра і Бребенескул, біля останньої розмістилося ще одне мальовниче, однойменне озеро.
За Бребенескулом ми з неймовірною втіхою виявили аж на чотири джерела, з яких поповнили свої запаси води. До того часу хмари розвіялися, і тільки Піп Іван залишався в тумані. Зустрічаючи поодинокі групи, ми обійшли Мензул, проте піднялися на гостроверху Дземброню. Підйом був не важким, а сама і гірка нам чомусь сподобалась.
На кожній горі є знаки, які вказують напрямок подальшого маршруту. Також вздовж «офіційної» стежки стоять бетонні стовпчики, значення яких ми не знали, аж поки нам не пояснили, що на них є розмітки, за яким легко можна встановити своє місцезнаходження.
На Дземброні також містивя такий знак, який нам сповістив, що до Попа Івана ще йти годину і 45 хв. Проте ми не збиралися йти основним маршрутом, який проліг через кожен горбок на дорозі, тому дорога до таємничо загорнутого у хмари Попа Івана зайняла нам 45 хвилин траверсами.
І ось на останньому підйомі, крізь пелену туману ми побачили славнозвісну обсерваторію. Незабаром ми почули спів священика, котрий на горі проводив якусь відправу. Щасливі туристи сновигали розвалинами величної обсерваторії або просто відпочивали. Тож з Говерли до Попа Івана ми зайшли за 6 годин.
Ми вже думали, що наші пригоди закінчилися. Т коли я ще раз поглянув на мапу то зрозумів, що відстань до села Луги - приблизно відповідала відстані з Петроса на Піп Іван, тобто близько 35 - 40 км. Оптимізму нам додав якийсь дядечко, який сповістив що до Лугів ми зможемо зайти за три-чотири години. Тобто потрапимо ми туди десь близько восьмої вечора, а нам же ще треба було їхати до Рахова! Але робити було нічого, ми почали спуск крутим, кам'янистим схилом у напрямку гори Васкуль.
Поступово почали з'являтися дерева, спочатку ялівець і карликові дерева, а потім високі соснові породи. Десь за сорок хвилин ми натрапили на роздоріжжя: офіційний маршрут вів до гори Вихід та Стіг біля мадярського кордону, проте, не бажаючи більше підніматися, ми знову звернули на неофіційну стежку, що вела до ріки Великий Балцатул.
Наш шлях проліг через розлогу полонину, де ми зустріли молодого гуцула, який нам підказав куди далі йти і сказав що дорога до Лугів займе близько чотирьох годин. Остаточно втративши бойовий дух, ми почали спускатися по крутому схилі. Дерева закривали перед нами світ Божий і я почувався як Більбо Беґінс у Чорному лісі. Але згодом ми вийшли на широку галявину біля річки, на ній були незрозумілі споруди з дерева і столики для відпочинку. Хтось дбайливо залишив на столі пластикову тарілочку з квашеними помідорами та огірками. «Напевно це для знедолених туристів» - подумав я, і згодом ми вже йшли вниз по ріці по справжній, рівній дорозі.
Незабаром ми побачили машину, а поруч дідуся, що ловив з внуком рибу. Він сповістив нас, що до Лугів ще йти 24 кілометри. Це була шоста година і ми чемно попросили дідуся нас підвезти, проте він відмовив і поїхав дорогою вниз. Ми з сумом дивилися, як наша остання надія зникає за поворотом, проте згодом знову зустріли дідуся, котрий ловив рибку вже в іншому місці. Тоді напевно, він сповнився християнського милосердя і сам запропонував нас підвезти. Не відчуваючи власних ніг від втоми і щастя, ми завантажили наші наплічники у «Ниву» і поїхали в Луги.
Виявляється дідусь працює лісником. Цілу дорогу ми говорили з ним про політику та ведмедів. Він навіть показав нам офіс Говерлянського лісництва у Лугах, і довіз нас аж до Богдана (наступне село). Там він зателефонував місцевому таксисту і розпрощався з нами не взявши ні копійки (дай Бог йому здоров'я!). За п'ять хвилин під'їхав таксист і швиденько довіз нас до Рахова, всього за 40 грн. (23 км). Вже було пів на дев'яту і звичайно жодних автобусів на станції не спостерігалось. Не бажаючи чекати на франківський поїзд о 23.40 ми пішли ловити машину і буквально за 15 хвилин домовилися з одним шофером доїхати до Ясіні за 50 грн.
Післяслово
Те, що нам вдалося пройти Чорногірський хребет за два дні є наслідком великого везіння. Ми вдячні місцевим жителям та побратимам - туристам, котрі неодноразово нам допомагали; якби не вони, наш шлях був би набагато складнішим. Щоби йти в гори, треба як слід підготуватися і мати чимало талану. Тож і першого, і другого бажаю усім, хто збирається підкорити Чорногору, чи інші вершини нашої прекрасної Батьківщини!
Фідель Карий