Діалог з сепаратистами
IQ

Діалог з сепаратистами

Як загоїти розірвану війною соціальну тканину

Анатолій Рубльов, 14 грудня 2015 3649 0

Минулого тижня у Харкові відбулася конференція «Debates on Europe. Сусідство в Європі – перспективи спільного майбутнього». Це вже третій раунд публічних дебатів за участю українських та європейських інтелектуалів, експертів та активістів. Цього разу захід проходив в очікуванні скандалу через участь у ньому Олени Заславської – луганської поетеси, палкої прихильниці ЛНР. На дебати її запросив Сергій Жадан.

На думку організаторів, візит поетеси-сепаратистки потрібен, аби започаткувати діалог примирення. «Мені здається, набагато важливіше і правильніше, щоби хтось дав голос у відповідь», – пояснив Жадан. «Рано чи пізно ми фізично відвоюємо цю територію, ми встановимо свою юрисдикцію… Але ми вже зараз повинні зрозуміти, як говорити з тими людьми, які залишились там, у яких є свої страхи», – зазначила модератор дискусії Іванна Скиба-Якубова.

Луганська поетеса також висловилась на користь примирення, хоча і підтвердила, що вважає бойовика Моторолу своїм героєм. Нагадаємо, раніше Заславська присвятила йому еротичного вірша. Приймаюча сторона витримала тест на толерантність, проте діалогу не вийшло – це був радше досвід більш-менш мирного контакту. У зв’язку з цим знову виникло питання: чи потрібен взагалі діалог із сепаратистами і чи можливий він взагалі?

Щодо потреби діалогу – вона справді існує. Жити у стані перманентної війни – задоволення сумнівне і в усіх сенсах дороге. Варто подивитись на досвід Великобританії чи будь-якої іншої країни, де існує проблема збройного сепаратистського руху. Навіть якщо ЛНР та ДНР ніколи не повернуться до складу України, вони залишаться поруч з нами – така вже географічна дійсність. Якщо ж ці території повернуться в Україну, їх доведеться реінтегрувати.

Так чи інакше, розв’язувати протиріччя краще на дебатах, ніж в окопах. Тим більше, що силового звільнення Донбасу не сприймають ані західні союзники України, ані українці (в більшості). Тому з логікою організаторів «Європейських дебатів» можна цілком погодитись: діалог потрібен, і що раніше він почнеться, то ліпше. Питання полягає в тому, на якому рівні цей діалог має відбуватися і чи є умови для того, щоб він був продуктивним? 

На офіційному рівні діалог відбувається від самого початку конфлікту. Українська влада за підтримки західних союзників веде переговори з Кремлем, а з лідерами терористів спілкуються у межах тристоронньої контактної групи, що збирається у Мінську. Результатом цього діалогу є поступове виконання Мінського сценарію: обмін полоненими, відведення озброєнь, деескалація бойових дій.

Зрозуміло, що цей діалог ведеться за принципами покеру: сторони блефують і маніпулюють, намагаючись переграти одна одну. Для політики це нормально. Однак громадянського примирення цей діалог не стосується. Він спрямований на пошуки політичної форми співіснування, в яку доведеться вливатися суспільству. А от чи буде воно готове до примирення – питання другорядне.

Ніхто не буде ставити на паузу розв’язання міжнародної кризи через неготовність українців співіснувати у тому чи іншому форматі. Тому налагодження громадянського діалогу має відбуватись на якомусь іншому рівні. Тут є два варіанти: налагоджувати діалог на рівні лідерів суспільної думки, як це спробували зробити у Харкові, або стимулювати його на побутовому рівні відповідними медіа-впливами.

Власне, на побутовому рівні діалог ніколи і не припинявся. Незнищенне людське спілкування, підсилене загальнодоступним мобільним зв’язком, легко долає не тільки ідеологічні бар’єри, але й лінію розмежування. Аби подзвонити знайомим і друзям по той бік фронту, перепустки не потрібні. Величезну роль у збереженні комунікації відіграють переселенці, є своєрідним медіатором між непримиренними таборами: радикальними патріотами і затятими сепаратистами.

Яку роль у цьому діалозі відіграють ЗМІ – питання дискусійне. Якщо російська та сепаратистська пропаганда системно працює над розпалюванням ворожнечі, то українські ЗМІ є різноспрямованими. По суті, вони є майданчиком для публічних дискусій: на шпальтах одного видання часто співіснують войовничі радикали і прибічники діалогу. Тому оцінити кінцеві результати медіавпливів проблематично.

А що ж громадські діячі? Вони справді вміють проводити круглі столи, конференції та інші сеанси комунікації. Також вони можуть підписувати меморандуми, робити спільні заяви, організовувати публічні акції. Вони активні у медіа, креативні та необтяжені потребою прийняття політичних рішень. На відміну від високопосадовців, вони можуть спілкуватися з суспільством напряму, віч-на-віч. Здається, лише вони і можуть налагодити діалог.

Однак і тут є свої нюанси. По-перше, для того, щоб діалог був продуктивним, його учасники повинні мати свободу його вести. З українського боку все більш-менш нормально: у нас толерують навіть відвертих симпатиків ДНР на зразок Тетяни Монтян. А от чи мають простір для маневру представники «тієї сторони»? Це наш Мочанов може співати дифірамби сепаратистам, але його хіба що лаятимуть в інтернеті. А от що буде з представником «тієї сторони», якщо він відхилятиметься від «генеральної лінії» – питання відкрите.  

По-друге, діалог між громадськими діячами і митцями не тотожний суспільному діалогу. Припустимо, завтра поети України та ЛНР підпишуть меморандум про примирення – який вплив це матиме на суспільну свідомість? Медіа-активність ще не означає суспільного авторитету. Тому є ризик, що навіть успішний діалог митців та активістів залишиться діалогом між митцями та активістами, але не більше.

Тим більше, не варто забувати, що «та сторона» – це доволі розмите поняття. Частина населення «республік» справді підтримує бойовиків та ототожнює себе з «ополчєнієм». Проте решта тамтешніх мешканців – це заручники терористичних організацій ЛНР та ДНР. Однак в сучасних умовах вони повністю позбавлені права голосу. Дати сепаратистам узурпувати їхній голос – це не просто політична помилка, а злочин проти українських громадян.

Коротше кажучи, діалог потрібен, але хто і як його вестиме – незрозуміло. Залишається сподіватися, що розірвана війною суспільна тканина не втратила здатності зростатися, і українці зможуть порозумітися самі. Україну стільки разів роздирали на клапті, товкли і перемішували, але суспільна тканина зросталася знову, відливаючись у чергову політичну форму існування. Тому хай Мінські мудреці працюють, а ми вже якось пристосуємось.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук