«Дітям стає страшно, якщо дорослі бояться говорити про смерть»
Культура

«Дітям стає страшно, якщо дорослі бояться говорити про смерть»

Розмова зі шведською дитячою письменницею Анною Хьоґлунд

Ольга Перехрест, 24 травня 2017 1184 0
фото ZAXID.NET

23 травня відома шведська письменниця та ілюстраторка Анна Хьоґлунд презентувала у Львові українські видання своїх книжок - минулорічну «Бути мною» та нову «Про це говорять лише з кроликами».

Анна Хьоґлунд є лауреаткою багатьох шведських та міжнародних літературних премій, зокрема, у 2016 році вона отримала престижну премію Астрід Ліндґрен. Українських читачів з Анною Хьоґлунд познайомило видавництво «Видавництво», яке спеціалізується на проблемній літератури для дітей і підлітків.

У розмові з ZAXID.NET письменниця розповіла про те, як говорити із дітьми на теми, яких бояться навіть дорослі.

***

Ви спочатку працювали ілюстраторкою, а вже потім стали писати книжки. Як ви перейшли від малюнків до тексту?

Я завжди малювала – бо починала як художниця. Мені потрібна була робота, щоб заробляти гроші, тож я стала малювати ілюстрації до книжок. Мені й досі подобається поєднувати власну творчість та працювати з іншими авторами.

Текст завжди був невід’ємною частиною моєї роботи. Я колись думала зробити книжку, яка складалась би лише із зображень, але зрозуміла, що вона все таки потребують тексту, адже він доповнює малюнки. Не було такого, щоб я вирішила: о, тепер треба почати писати більше. Це все відбулось природнім чином.

«Ніхто з нас не є "нормальним"».

Обидві ваші книжки, які вийшли в Україні, є доволі проблемними: видана у 2016 році «Бути мною» торкалась питань фемінізму, нова, «Про це говорять лише з кроликами», розкриває проблему взаємодію чутливої дитини із світом. Чому ви обираєте складні теми, а не пишете про щось легке?

По-перше, я би сказала, що книжки мають бути різні – іноді тобі справді потрібно щось легке. І такі книжки я теж писала.

Ці дві книжки є різними, вони розповідають різні історії. У книжці про кролика я хотіла пояснити і спробувати зрозуміти, як це – бути надчутливою людиною. Я писала цю книжку для дуже особливого 13-річного хлопчика, який ненавидить свій стан і хотів би бути нормальним (хоча ніхто з нас таким не є). Я хотіла показати, що бути надчутливим може бути і добре.

Особливістю (і винятковістю) українського видання «Про це говорять лише з кроликами» стало використання техніки флокування – завдяки чому кролик на обкладинці, а також корінець книжки є пухнастими на дотик.

Я не вірю, що треба говорити з людьми (і дітьми) зверхньо. Пам’ятаю, як сама почувалась в цьому віці (а часом і досі почуваюсь так). Це було велике почуття самотності. Добре знати, що інші теж можуть почуватись так само.

Чи ці ваші книжки більше потрібні підліткам, щоб ті знали, що вони не самі, чи їхнім батьків, щоб краще зрозуміти свою дитину?

Насправді всі книжки я пишу для всіх вікових груп. Я не розділяю читачів за тим, скільки їм років. Наприклад, я можу себе одночасно відчувати людиною різного віку. І, гадаю, всередині ми всі однакові, незалежно від років.

Мені важливо бути чесною зі своїми почуттями, коли я пишу. І якщо ці книжки допоможуть комусь з батьків, я буду щаслива.

Українська дитяча література тільки починає розширювати коло своїх тем, переходячи від казок до складнішої оповіді (наприклад, тем гендеру чи гомосексуальності). І видавці, і читачі ще неоднозначно реагують на це. Як з подібними темами працюють у Швеції – чи справді у вас пишуть про все?

У Скандинавії є доволі довга, майже сторічна, традиція дитячої літератури. Це книжки, які ґрунтуються на дитячій психології.

Наприклад, минулого року у Швеції дуже популярними були книжки про смерть. Я навіть думала: чи можна вже нарешті почитати про щось інше? Бо потрібні легкі, веселі книжки також.

«Я не розділяю читачів за тим, скільки їм років».

Звичайно, діти знають, що смерть існує. Але якщо дорослі бояться говорити про це, тоді дітям насправді стає страшно. Їм важливо спілкуватись про це, навіть якщо дорослі скажуть: «Я не знаю, що стається після смерті». Батьки думають, що вони мусять мати на все готові відповіді – але насправді цілком прийнятно сказати: «Я не знаю, а ти як думаєш?» Це може стати початком надзвичайно цікавої розмови.

Можливо, ми боїмось втратити свій авторитет або й самі боїмось цих тем, не хочемо піднімати складних питань і воліємо відкласти їх у бік. Та набагато гірше, коли якісь теми заборонені і їх не піднімають.

На вашу думку, є теми, про які не можна або не варто говорити з дітьми? І писати про це?

Думаю, що ні. Все залежить від того, як ти це робиш. Особливо з малюнками: ними можна висловлювати речі, які виходять за межі слова.

Кому складніше – дитячим чи дорослим письменникам?

Не знаю. Я не роблю розрізнення між дорослими і дітьми, коли пишу книжки. Вважаю, що письменник має працювати для всіх. Зараз у Швеції стають популярними ілюстровані книжки для дорослих. Ще десять років тому такого не було. Але зараз нема нічого дивного у тому, коли 50-річна людина купує ілюстровану книжку собі чи в подарунок.

Коли ви читаєте книжку дитині – ви ж читаєте разом. І тому дитячі книжки мають бути цікаві й для дорослих теж, щоб їм не було нудно. Адже набагато краще, коли дорослі отримують задоволення від цього читання. Це прекрасно для ілюстрованих книжок, адже читаючи їх з дитиною, ви також можете обговорювати ілюстрації – ось, зі мною теж ставалось щось подібне, давай поговоримо про це.

Якщо є щось, чого я хотіла би навчити дітей – так це думати самостійно.

«Ще десять років тому дорослі не купували собі ілюстрованих книжок».

Ви кажете, що в Швеції дорослі стали охоче купувати ілюстровані книжки. В Україні два роки тому серед бестселерів були розмальовки для дорослих. Чи ця мода на ілюстровані, «дитячі» дорослі книжки не є ознакою того, що людям лінь читати? Що зображення стало важити більше, ніж текст?

Не думаю. Текст все ще на першому місці у суспільстві. Хоча від ілюстрацій багато залежить.

Мало хто справді вміє читати ілюстрації, проникати в них, знаходити різні сенси та асоціації. Багато хто просто перегортає сторінки. Ілюстровані книжки для дорослих добрі тим, що привчають глибше розуміти зображення. Думаю, ілюстровані книжки є окремим жанром літератури, вони не мусять конкурувати, скажімо, із Достоєвським. Читати ілюстрації – це ніби читати поезію.

Як взагалі розпочалась ваша співпраця із українським «Видавництвом»?

Це дуже кумедна історія. Ми зустрілись на Франкфуртському книжковому ярмарку. Ілля Стронґовський та Лілія Омельяненко продавали там листівки, і їхній стенд був навпроти шведського. Там Ілля та Ліля знайшли мою книжку «Бути мною», подивились один на одного і зрозуміли, що беруть її і хочуть видати.

Ми підписали угоду ще до того, як вони прочитали текст. Коли книжку переклали, то вони були щасливі, що й текст теж виявився хорошим (а не лише ілюстрації). Франкфуртський ярмарок є дійсно величезним, і мені пощастило, що вони мене там знайшли.

Співзасновником «Видавництва» є відомий український дизайнер Ілля Стронґовський.

Де ще перекладали і видали ваші книжки? І чи відрізнялись вони чимось?

Чомусь мене не перекладали у англомовних країнах – вочевидь, їм вистачає власних авторів. Але мої книжки переклали у Скандинавії, в Німеччині, а також в Японії та Кореї – у них дуже великий ринок дитячої літератури.

Гадаю, з боку «Видавництва» це був дуже сміливий крок - взятися за мої книжки. Адже тепер я розумію, наскільки вони є відмінними [від іншої підліткової літератури на українському ринку]. Я погоджуюсь з ними в тому, що книжка має бути привабливою і приємною на дотик, щоб її хотілось купити. Це робить книжку трохи дорожчою, але гадаю, це того вартує.

У 2017 році видавництво «Видавництво» готується перекласти та видати наступну книжку Анни Хьоґлунд. На цей раз це буде підліткова історія, доповнена цитатами відомих філософів із короткою інформацією про них. За словами авторки та її українських видавців, ця книжка має стати «дитячим вступом до філософії» для читачів віком від 6 років.

(фото Павла Паламарчука, ZAXID.NET)

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук