Протягом останніх семи років нові тексти одного з найвідоміших українських письменників Юрія Андруховича виходили хіба що у форматі колонок для різних видань. Проте, після тривалого очікування, світ побачив новий роман автора - «Коханці юстиції».
Напередодні львівської презентації, що відбудеться 6 травня у театрі Лесі Українки, ZAXID.NET зустрівся з письменником, аби з'ясувати: чи несуть інтелектуали відповідальність за свої слова і чи можна їм йти в політику, чого часом бракує автору, який відмовився від соцмереж і (найголовніше!) - коли буде наступна книжка?
* * *
Практично всі письменники тепер – публічні люди.
Я нормально сприймаю те, що в Україні є чимало людей, які прекрасно знають мене – але не читали жодної моєї книжки. Якоюсь мірою це спричинює публічність, залучення у медіа і суто публіцистичні тексти. Я трохи знаю нарікання деяких колег з Заходу, наприклад, з німецькомовного простору. Там відбувається щось подібне. Мені здається, що у другій половині ХХ сторіччя відбувся загальний цивілізаційний злам, коли на письменників перестали дивитись як на мудреців, що сидять у вежах зі слонової кістки за хмарами і розмовляють із вічністю. Їх почали запрошувати і навіть примушувати до спілкування на злободенні теми.
Пам’ятаю, як жалівся один австрієць: «Починаю зранку новий розділ, тут дзвінок – а як ви ставитесь до заборони абортів? Через півгодини ще один – а як ви ставитесь до легалізації марихуани?» І це - відносно безпроблемна країна, порівняно з нами.
"У другій половині ХХ століття письменників почали запрошувати і навіть примушувати до спілкування на злободенні теми"
Те, що телефонують чи запрошують на ефіри – певно, неминуче у ситуації, де медіа означають страшенно багато.
Та оцінювати внесок письменника, його значення треба перед усім з врахуванням його творів, а не інтерв’ю. Хоча даючи інтерв’ю треба пам’ятати, що ти не перетворився на трирічну дитину, якій дозволено будь-що ляпнути. Для чогось ти ж це кажеш? Відповідно, є й відповідальність за те, що ти кажеш.
«Через «епідемію» політкоректності вже багато хто пройшов, а ми проходимо тільки зараз»
Є така категорія – політична коректність. Наше суспільство в ній неофіт. Є багато неофітів, які намагаються дуже догматично застосувати її в наших умовах, зокрема щодо творів художньої літератури чи публіцистики. Хоч насправді політична коректність є нічим іншим, як пом’якшеною формою цензури. Не називання певних речей звичним словом призводить до замовчування цього слова і пов’язаного з ним явища. Це створює своєрідні текстові купюри.
Через оцю «епідемію» політкоректності вже багато хто пройшов, а ми тільки зараз через це проходимо. Тому в нас ці дискусії бувають доволі напружені і починають нагадувати сварки.
Часом ця коректність застосовується абсолютистськи: тобто, цього не можна так називати тому, що це некоректно, і все, крапка. Натомість для художнього тексту не існує жодного забороненого простору, теми чи слова. Художній текст узагалі дуже помилково сприймати як такий, в якому викладаються погляди автора, який це пише. В романах говорять персонажі, говорять іронія та сарказм – без цих речей не існує якісного літературного тексту.
Думаю, це такий інфантильний період, період дитинства, у наших взаємних атаках та дискусіях. Через нього потрібно пройти, як через всі дитячі хвороби. Можливо, цей етап є лише щепленням.
"Політична коректність є нічим іншим, як пом’якшеною формою цензури"
На Заході є інша проблема, бо ці заборони перемістились в площину нормативних актів. Скажімо, виникають ініціативи про вилучення зі шкільних програм деяких творів. Наприклад, неможна дітям викладати Шекспіра, бо він всуціль неполіткоректний – що ж це за люди виростуть з дітей, які в школах вивчають Шекспіра? Це лише один з прикладів такого перебору. Але воно врівноважується достатньо потужним прошарком людей зі здоровим ґлуздом і справжніх поціновувачів літератури, які не дадуть цього Шекспіра вилучити.
Чому ми не пройшли цей етап раніше – для мене одна з фундаментальних таємниць буття. Наприкінці 80-х здавалось, що ми прощаємось з совковою системою – і назавжди прощаємось з усім, що їй притаманно. А нині дедалі частіше повторюють, що у нас «совок». Загадка. В ній зрозуміло тільки те, що абсолютно марно було очікувати, що це лише проблема зміни поколінь. Що фізична зміна поколінь все виправить, що можна нічого не робити, а час розставить все на місця. Виявилось, що ні, не розставив, а це означає, що нам бракує інших перетворень. Цій країні і цьому суспільству бракує розвитку.
Я не можу сказати, що все перебуває в застої, зрушення є. Але їх замало. Як критикують уряд і владу за те, що реформи є – але вони повільні і не стали незворотними, те саме можна сказати і суспільству. Тут є абсолютна взаємозалежність.
"Наприкінці 80-х здавалось, що ми прощаємось з совковою системою назавжди"
«Політики мали б погоджуватись на суспільний контроль і дискомфорт»
В політику мали би йти ті, хто справді перейняті змінами своєї країни. Це означає, що політики мали б погоджуватись на абсолютну прозорість у своїй поведінці, на тотальний суспільний контроль, на дискомфорт заради втілення своїх ідей. А для цього вони мали би бути кришталево чистими.
Інтелектуали мали би давати політикам ґрунт для їхніх висновків. Бо сам інтелектуал, якщо піде в політику, перестає бути інтелектуалом. Він має залишатись незалежним. Але принаймні з їхніх незалежних думок політики могли би формувати свої, залежні, думки.
А митці своєю мовою щось би з цього заперечували, щось би, навпаки, стимулювали.
Але я змальовую ідеал, якого не знаю, чи колись дочекаюсь.
«Без індивідуальностей культура нічого не варта»
Зараз держава перебирає на себе функцію сприяння культурним ініціативам.
Я переконаний, що досягнення в культурі починаються з окремо взятих людей. Без індивідуальностей культура нічого не варта. Але роль сучасної, ліберальної, держави полягає в тому, щоби сприяти цим починанням. Особливо у випадку, коли вони приречені на некомерційність. Так, мабуть, подумали і в нас. Йдеться про елементарне мавпування, бо нічого й вигадувати не було потрібно: зробіть, як поляки працюють з «Польським інститутом» чи подивіться, як в Німеччині проходять книжкові виставки або кінофестивалі у Франції. Аби тільки була добра воля це робити.
Думаю, нині у стосунках із державою ми маємо радше сприятливий момент. Її чиновницький апарат, безумовно, неповороткий і ретроградний, тому там, куди втручається держава, часто йде щось не так. Але з іншого боку, я високо ціную це розуміння і те, що вони намагаються. З’явилася емпатія та діалог між державою та митцями, хоча б трохи.
«Якщо у Львові втілять ініціативу підтримки молодих митців, то це буде прекрасно»
У мене були різні фази моєї молодості. Одна з них розгорталась ще у Радянському Союзі, і в тій ситуації я, як латентний антисистемний тип, уникав допомоги та підтримки з боку тієї держави. І це мені вдавалось. Мабуть, найвище моє очікування полягало у тому, щоб в кабінеті молодого автора, у Спілці письменників в Києві, отримати матеріальну допомогу – 60 рублів, здається – на передрук рукопису, щоби заплатити машиністці, яка передрукує збірку моїх віршів.
Я ще й далі продовжував бути молодим, коли ця система завалилась. У 32 роки я отримав першу стипендію закордоном, і три місяці жив і працював в Німеччині. – це взагалі був мій перший виїзд на Захід. Це була програма муніципалітету Мюнхена, вони розподіляли стипендії для 3-місячної творчої праці на одній з вілл, що належить місту. Тоді журі відбирало учасників зі Східної Європи, з посткомуністичних країн. Там я побачив, що насправді мені треба не так і багато: свою територію, де я живу і спокійно працюю хоч 24 години на добу.
Тоді я й написав роман «Московіада».
Якщо у Львові втілять подібну ініціативу підтримки молодих митців, то це буде прекрасно. Ми ніби знову, когось мавпуючи, робимо щось хороше. Але це не так погано – когось наслідувати.
"Ми ніби знову, когось мавпуючи, робимо щось хороше"
«Мені важливо те, що я бачу з вікна і можливість вибору музики»
Місце визначає те, наскільки ми знаходимо компроміс між зануренням у себе, але не остаточним зникненням з цього світу.
Мій друг, Андрій Курков, дуже любить писати в німецьких потягах. Дорога з Мюнхена до Гамбурга триває 4-5 годин, і він мені каже: «Це ж я зможу в цьому потязі аж два нових розділи написати!» На мене це не поширюється. Але мені важливо те, що я бачу з вікна і можливість вибору музики.
Як усі в моєму поколінні, я пройшов через хвилі захоплення рок-музикою. Власне кажучи, від прогресів-року 70-х років я так далеко й не пішов. Є дні, коли я не можу без джазу або без сучасної нової музики. Є дні, коли я слухаю панк або альтернативу. Єдине, що я не можу слухати під час роботи – українську музику. Тексти тією ж мовою, якою я пишу, заважають. Тим більше, ці тексти не завжди цікаві і надихаючі.
Я завжди уважно ставився до своєї власної музичної колекції. Ще тут, у Львові, в студентські роки я почав колекціонувати не просто класичну – а старовинну музику на вінілових платівках.
Два роки тому я вкотре був в США, і мав замовлення від друга привезти рідкісні джазові альбоми на компакт-дисках. Я зіткнувся з тим, що з музичних крамниць зникають компакти – і повертаються вініли. Що цікаво: на 90% вінілових платівок є 10% аудіокасет. Думаю, повернення до вінілів передусім пов’язано з діджей-культурою. Вони почали видобувати з них усілякі ефекти ще тоді, коли ніхто не думав повертатись до слухання вінілу. Але це поступово поєдналось із модою. Тепер, коли з’явилась нагода знову купувати новісінькі вініли з музичними записами, я поступово знову до цього повертаюсь. Бо це красивіше і, об’єктивно, вініли мають кращу якість відтворення звуку.
«В нас вже немає канону обов’язкових текстів, який кожен має прочитати»
Близькі стосунки в літературному середовищі – це палиця з двома кінцями. Можна припустити, що саме цей з цією і з цим ходять разом на пиво тому, що вони дуже близькі естетично і літературно. У них близькі світи. Вони не просто п’ють пиво, але добре спілкуються, бо при цьому розуміють одне одного. Не обов’язково це сприймати як: вони хвалять один одного, бо разом п’ють пиво.
В нас вже немає канону обов’язкових текстів, який кожен має прочитати. Хіба в шкільних програмах, але вони ж для того й існують, щоби убивати любов до літератури.
"Я розумію, що я – інструмент для молодих письменників"
Я не плакався би, що зв’язки між поколіннями письменників недостатні, бо не знаю, що вважати достатнім. Люди переважно спілкуються всередині свого покоління. Згадуючи себе, коли мені було років 25, то мене не дуже тягнуло до товариства 50-60-літніх письменників. Я до них ставився прагматично, як і теперішні молоді – до старших. Можуть написати мені рекомендацію на вступ до Спілки письменників – то чого ж ні, звернуся. А так, щоб мені хотілось з ними на пиві сидіти і розмовляти про дівчат, то не дуже.
Думаю, це природньо, коли молоді до мене звертаються. Правда, останнім часом трохи менше цього стало. Просять про якусь підтримку: «А ви прочитаєте ось це і напишете, що думаєте?», десь на такому рівні. Я розумію, що я для них – інструмент.
У мене в житті складається так, що більшість колег, з якими я товаришую, - суттєво молодші. Мені складніше уявляти себе тепер в товаристві «своїх», з якими ми починали. Багато з них вже повимирало просто.
«У нас є велика прогалина у тому, що ми не маємо впливової, солідної і серйозної друкованої преси»
Так повелося, що мене немає в соціальних мережах – і я не жалкую про це. Але масив відгуків, рецензій та обговорень в нашій країні значною мірою перемістився туди. Тому останнім часом я трохи відчуваю вакуум. Смішно сказати, але мені не вистачає того, як це було у благословенних 80-х, коли ми почали публікуватись. Були товсті спілчанські журнали «Дніпро», «Вітчизна», «Всесвіт» і так далі, і там регулярно з’являлись рецензії. Це був важливий елемент літературного процесу: вийшла книжка – і я знаю, що треба купити нове число журналу «Київ», бо там написали рецензію. В силу того, що я не можу десь залогінитись і отримати це все – мені цього трохи бракує.
А загалом, у нас є велика прогалина у тому, що ми не маємо впливової, солідної і серйозної друкованої преси. Таких газет, як Frankfurter Allgemeine, El Pais чи Le Figaro. Щоденна газета, де поруч з політикою та економікою є цілий зошит з культурою, де публікуються велетенські, добротні рецензії; де працюють справжні знавці і критики. Хоча і там, мушу вас запевнити, пишуть про плітки – це неминуче.
Скажу з власного досвіду: коли виходили переклади деяких моїх романів, після років їхнього життя тут, то нарешті аж у тих рецензіях я читав щось таке про свої романи, що змушувало мене їх бачити по-особливому. Для автора немає більшого щастя, ніж те, що інша людина відкриває йому в його тексті таке, що автор, можливо, інтуїтивно туди вписав, але сам не міг цього побачити.
Мені набагато важливіші власні очікування, ніж очікування публіки. Але, на відміну від очікувань публіки, мої власні – суттєво розмитіші. Тому що найбільше, що я ціную в письменницькій справі – це коли щось з’являється несподівано для мене самого. Коли текст мене виводить кудись, всупереч моїм сподіванням.
«Для мене важливіше інше значення слова «роман» - а саме любовний зв’язок»
Перший текст «Коханців юстиції» з’явився ще у 1990 році.
До певного моменту я покладався тільки на випадковості. Це була концепція цього роману: історії, герої, мали з’являтись самі собою. Я займався чимось іншим, а вони мали виникати в якихось джерелах, історичних текстах, архівах. Вистачало нотатки з двох-трьох рядків, щоби побудувати цілу історію.
Пам’ятаю цей день: восени 2013 року я мав у Києві розмову з приятелем, дуже витонченим шанувальником сучасної літератури. Мабуть, він був першим, кому я сказав, що пишу роман. На цей час в мене було чотири розділи. Було незрозуміло, коли роман побачить світ, бо я казав, що не знаю, скільки в ньому буде героїв та історій. Мовляв, мені видається банальним число сім і не менш банальним – число дев’ять, десять взагалі нікуди не лізе, а одинадцять – це самоповтор. Я замнувся, і мій приятель відповів: «Вісім з половиною». Крім того, це число має своє змістове наповнення, бо воно – перекинутий місток у світ кінематографу, у кризовий і переламний фільм Федеріко Фелліні «8½».
Ми посміялись. Але те, що починається з такого посміювання, як правило, має цікаве продовження.
Це було десь за три тижні до початку Майдану. Я вже відмовився від принципу «чекати, поки вони самі прийдуть» і тут все знову зламалось. Ти ж не можеш концентруватись і займатись середньовічним персонажем, коли треба просто ходити на Майдан.
"Жанр роману може означати все"
«Коханці юстиції» - це мої і тільки мої герої. А те, що вони походять з реальних історичних джерел – так на те його означено як «параісторичний роман». Роман, який не ставить перед собою завдання відповідати історичній істині, але базується на історичних фактів.
Після того, як відшуміло ХХ сторіччя з усіма Джойсами, з французьким «новим романом», з химерними романами, з романами в таких варіантах… Цей жанр може означати все. Він всеохопний. І якщо ви бачите «Коханців юстиції» як роман в оповіданнях – будь ласка. Хтось з читачів мені писав, що це роман у новелах – теж будь ласка. Роман у повістях – можливо. Я не вбачаю у цьому аж такого значення через те, що для мене важливіше інше значення слова «роман» - а саме любовний зв’язок.
Письменники для того і є, щоби користуватись можливостями, які дає мова. Якщо вже й вони не будуть користуватись цим, то хто?
* * *
Як кажуть канцелярською мовою, роботи над новою книжкою вже ведуться. Але з іншого боку, нічого конкретніше я не скажу.
P.S. Юрій Андрухович пообіцяв ZAXID.NET, що на цей раз читачам не знадобиться чекати аж 7 років.
(всі фото Павла Паламарчука, ZAXID.NET)
Ми використовуємо