Під час війни мовчання – не золото, а зброя

Нещодавня новина з Берліна про закриття інформації щодо німецьких поставок зброї для ЗСУ свідчить не про бюрократичну забаганку нового уряду Фрідріха Мерца, а про свідомий стратегічний розворот одного з головних партнерів України в Європі. Мета – позбавити російського агресора можливості адаптуватися до майбутніх кроків союзників.

Але водночас це рішення – тривожний дзвінок й орієнтир для України. За останні три роки з Києва неодноразово відкрито лунало чимало того, що варто було б ретельно оберігати як суворі держтаємниці. Німці цим рішенням немовби нагадали: час бути стриманішими у словах.

Застереження зовсім не зайве. Згадаймо хоча б початковий період війни. Контрнаступ 2023 року, задуманий як раптовий удар, обговорювали тижнями. Географія напряму, терміни, цілі – усе це ставало надбанням широкої публіки. Навіть випадковий глядач ток-шоу знав, куди рушать ЗСУ. І що було в підсумку? Глибоко ешелонована оборона ворога, невиправдані втрати ЗСУ і майже повний, на думку низки спостерігачів, провал ретельно спланованої операції.

Фактично в цьому ж ключі спрацювала й гучна стаття тодішнього головнокомандувача Валерія Залужного у виданні The Economist. У ній, нагадаємо, прямо йшлося про «глухий кут», у якому опинилися ЗСУ. Прозорість? Так. Чесність? Можливо. Але в умовах запеклої війни такі тексти стають не просто рефлексією, а можливою підказкою для агресора. Вони недвозначно підштовхують ворога до висновку: можна розслабитися, можна дотиснути, можна виграти. Як не крути, а досвідчений генерал, навіть якщо він і був щирий, напевно дав чимало корисної поживи Кремлю.

І, хай як це сумно констатувати, приблизно в такому інформаційному соусі варилася оборонна система України всі ці роки. HIMARS, Leopard, Storm Shadow – усе це спочатку з'являлося в новинах – і лише потім на фронті. А в результаті Росія мала тижні, а то й місяці на адаптацію. Зводила оборонні споруди, посилювала ППО, передислоковувала частини. Усе це з часом позначалося на карті боїв.

Приклади нераціонального ставлення до стратегічно важливої інформації подекуди подають не тільки високопосадовці чи такі «балакучі» депутати, як Мар'яна Безугла, а й чимало військових кореспондентів і громадських активістів, яких важко звинуватити в бажанні підіграти ворогу. Наприклад, останнім часом я не раз читав у різних Т-каналах і соцмережах про те, що в ЗСУ «майже не залишилося піхоти». Напевно, у цьому є якась частка правди, тому що хід мобілізації й підготовки резервів, як і раніше, залишає бажати кращого. Але не варто забувати, що сучасна війна дедалі менше нагадує фронтову хроніку зі старих підручників і все більше – шахову партію. Умовно кажучи, у наш час війна – це гра не у відкритість, а в обман ворога. Якщо Україна постійно відкриватиме свої карти, шлях до перемоги стане ще важчим.

Але ось дилема: як поєднати право на інформацію з необхідністю розумної прихованості? Де проходить межа між свободою слова і військовою доцільністю?

Можна зрозуміти тих, хто відкрито пише й поширює повідомлення про нагальні проблеми ЗСУ. Публікації про брак піхоти, укомплектованість підрозділів на 20-30%, провали в логістиці й будівництві оборонних споруд – це не просто тривожні сигнали, а й інструменти тиску на владу. Їхня мета – змусити реагувати тих, кого народ найняв для управління країною і кому платить за це чималі гроші. Але водночас надто відверті публікації стають джерелом для ворожої розвідки, яка складає ці «пазли», щоб спланувати удари: по конкретних місцях, маршрутах, тилах. Один необережний пост у соцмережах може коштувати десятків життів. І вже коштував.

Чому так відбувається? Крім низької довіри до влади (про це – нижче), причин кілька: політичні міжусобиці, які не вщухають в Україні навіть під час війни, бажання багатьох журналістів «підштовхнути» державні рішення, звичка суспільства до публічного обговорення всього – від тарифів до підготовлюваних наступів. Але якщо до життя тилу все це ще більш-менш застосовне, то до фронтових справ – ні. Війна – не захопливий серіал і не пресконференція.

Рішення німецького уряду засекретити інформацію про постачання зброї Україні фактично знаменує початок нової фази війни – фази переоцінки ефективності дій союзників. Досі акцент робився переважно на словах: заявах, резолюціях, звітах про допомогу. Тепер же на перший план виходять дії. Закривши доступ до публічної статистики, Німеччина подала сигнал: стратегічна тиша може бути не менш цінним ресурсом, ніж боєприпаси або дрони.

Що все це означає для України? Насамперед час переглянути ставлення до відкритості у військовій сфері. Звичка розповідати про все й одразу, навіть із благими намірами, має залишитися в минулому. Сьогодні інформаційна стриманість (до публікацій про корупцію це не стосується) – не атака на демократію, а елемент виживання. Якщо на початку війни Україна боролася за те, щоб її почули, то зараз важливо, щоб її не почув ворог.

Це зовсім не означає, що країна має геть замовкнути. Ні. Але потрібно навчитися говорити інакше – дозовано, точно і з розумінням, що будь-яке слово може обернутися наслідками. Мовчання – не ознака бездіяльності. Це може бути форма сили. А комунікація – це вже не потік емоцій, а інструмент мобілізації: людей не можна тримати в цілковитому невіданні, але вони мають знати рівно стільки, щоб розуміти ситуацію, залишатися сильними, але не стільки, щоб дати ворогові поживу для аналізу.

Так, це вимагає нової дисципліни. Зокрема, інституційної. Пора нарешті вибудувати виразну систему військової цензури. Не каральної, не імпровізованої, а професійної – зі зрозумілими й логічними правилами, з людьми, які вміють не просто забороняти, а пояснювати. Вчити інформаційної гігієни потрібно так само, як вчать стріляти: спокійно, послідовно і без паніки.

Не побоюся сказати, що Україні потрібна нова інформаційна філософія. Не заборони й карателі, а правила і фільтри. Військова цензура має діяти прицільно, як снайпер: не косити всіх журналістів і блогерів поспіль, а бити точково – по джерелах найбільшої шкоди. І журналісти мають стати не такими собі «барабанщиками», а провідниками – нести людям суть, не видаючи план.

Те саме стосується і взаємодії з партнерами. Потрібно перестати сприймати мовчання Заходу як ознаку недовіри. Навпаки, це може бути ознакою зрілості: допомога не завжди потребує заголовків. Якщо раніше вважалося досягненням розповісти про постачання ще до їхнього прибуття, то тепер – це ризик, витік, а отже, зайва проблема. Менше слів – більше користі. Приймати підтримку потрібно так само, як її надають – без фанфар, без телекамер, без «вкидань» про десятки F-16 ще до того, як перший сяде на українській землі. Будь-який такий витік – це не політичний успіх, а стратегічна втрата.

На полі бою зміни теж уже назріли. Війна практично увійшла у фазу, де головне – маневреність. Не тільки в техніці, а й в інформації. Гнучкість, тиша, несподівані рішення і навіть дезінформація. Військові технології змінюються просто на очах – стають тихішими, розумнішими, підступнішими. І перемагає не той, хто першим розповість про операцію, а той, про чию операцію дізнаються тільки постфактум, коли вже нічого не змінити.

Ми вступаємо у фазу керованого мовчання, коли інформація стає зброєю не меншою, ніж артилерія. Це час, коли героєм стає не той, хто гучно заявляє про «глухий кут», а той, хто без зайвого шуму змінює правила гри. Той, хто робить свою справу – і зникає в тіні, залишаючи після себе не шум, а результат.

Для реалізації цієї стратегії українська влада повинна виробити нову систему взаємодії із суспільством. Тут важливо розуміти, що мовчання не дорівнює бездіяльності. Влада не має зловживати цензурою там, де її бути не повинно. Раціональне мовчання треба компенсувати системною комунікацією. Так, обмеженою за обсягом – але достатньою, щоб підтримувати дух і не розкривати зайвого. Це особливо важливо в епоху, коли кожен смартфон – потенційний шпигунський прилад, а кожен військовий ролик у TikTok – міна уповільненої дії.

Це стосується не лише військовослужбовців чи політиків. Це завдання для всіх. Бо сьогодні справжній патріотизм – не гучні пости, не фото у формі й не крики в ефірі. Це, можливо, просто відмова натиснути «відправити», коли хочеться переслати фото колони техніки чи повідомлення про неї в чат. Це розуміння, що навіть сторінка в соцмережі може бути мішенню, а смартфон – уразливістю.

Так, у такій тиші легко відчути самотність. Але «фаза інформаційної тіні» – це не капсула, не втеча. Я б вважав за краще вважати це етапом, коли потрібно вчитися не тільки тримати ворожий удар, а й думати про відповідь йому, як у шахах, на два кроки вперед. Головне – не плутати стратегічне мовчання зі слабкістю. Історія знає чимало перемог, які починалися в повній тиші.

І ось тут дозвольте повернутися до питання про довіру українського суспільства до влади. Без її підвищення зазначену стратегічну лінію важко буде втілити в життя, якщо взагалі можливо. Що ж, мабуть, настав час для змін і в плані оцінки дій владної верхівки країни.

У президентській біографії Володимира Зеленського є такі факти, як призначення людей на ключові посади за принципом дружби і бізнесових зв'язків, а не компетентності, спускання «на гальмах» сумнівних історій із деякими з його наближених... Зусиллями апарату Офісу президента багато помилок і зловживань влади замовчувалися «ручним» телемарафоном, а уявні успіхи, навпаки, випиналися.

Хтось має пояснити Володимиру Олександровичу, якщо сам він не розуміє: у разі продовження такої практики довіра суспільства до різних інститутів влади залишиться, у кращому разі, як сумнівні «50 на 50», а найреальніше – на явно недостатньому рівні, щоб країна змогла перетворитися на непорушний моноліт.

Мені б дуже хотілося помилитися, але, судячи зі сигналів із Кремля, його божевільний пахан не прагне швидкого миру. Тому Україні потрібно постійно й наполегливо підвищувати свою обороноздатність, зокрема й шляхом застосування стратегічного мовчання.