Для Львова. Спогади дванадцятирічної дівчинки

17-19 травня у Львові відбулася Міжнародна конференція «Праведники – рятівники життя: історичний досвід та моральні уроки». Мабуть, найбільш вражаючою подією в рамках Конференції була зустріч із 82-річною Яніною Гешелес, якій 70 років тому вдалося врятуватися з Янівського табору у Львові, і яка описала пережиті жахи Голокосту в своєму щоденнику.

Проректор Українського католицького університету, колишній дисидент Мирослав Маринович сказав на конференції: «Я хотів би, щоб ми на секунду перенеслися в атмосферу того часу. Євреї були оголошені ворогами і винуватцями злочинів комунізму. Щоб допомогти цим людям з таким тавром потрібна була величезна мужність. З іншого боку, за допомогу євреям всупереч усім заборонам і табу належала негайна смерть, без суду і слідства. Що робили ті воістину Божі люди, про яких ми сьогодні говоримо? Для них голос Бога є важливіший за голос суспільства, за голос їхнього оточення, за голос вулиці. Це справді велика сміливість».

Спроба говорити саме так, про рятівників, яких вдячно називають Праведниками народів світу, – це дуже дружній жест єврейської громади, який запрошує до побудови нових містків порозуміння в Україні, у Львові. Доктор Іцхак Комем з Ізраїлю з цього приводу говорив: « Пам’ять про Голокост не можна зосереджувати лише на вбивствах, крові і на стражданнях. Це не дозволить нам рухатися вперед. Тому мені дуже приємно, що основною темою цієї конференції є «Праведники», ті, що рятували євреїв під час Голокосту. Ці історії ведуть до майбутнього. Це історії про людську мужність, людське благородство та людські цінності».

Список Праведників у ці дні поповнився іменами Івана Кузика, Стефанії Тужанської, Прокопа та Марії Сагайдаків, Павла і Гликерії Пастухів. Нагороди прийняли родичі покійних. Тепер на Львівщині налічується уже понад 100 Праведників народів світу. В Україні їх є 2 тис. 272, а загалом у світі – 23 тис. 226.

Та, мабуть, найбільш вражаючою подією в рамках Конференції була зустріч із 82-річною Яніною Гешелес, якій 70 років тому вдалося врятуватися з Янівського табору у Львові, і яка описала пережиті жахи Голокосту в своєму щоденнику. Дівчинку наприкінці вересня 1943 визволили польська підпільна організація «Жигота». На той час вона була круглою сиротою – втратила батька, матір, дідуся, бабусю, дядька.

По приїзді до Кракова рятівників дали Яніні зошит і олівець, провокуючи її таким чином описати пережите. Дівчина, яка вирізнялася літературним хистом, який, імовірно, передався їй від батька Генріка Гешелеса, котрий був громадським діячем, перекладачем, редактором львівської єврейської газети «Chwila», самостійно виклала все, що пам’ятала про німецьку окупацію та перебування в таборі.

Її спогади на диво точні, фотографічні, зі збереженими дитячою пам’яттю іменами, назвами, датами. Вперше їх видали 1946 року Єврейською історичною комісією, без змін. Пізніше видавали французькою та німецькою мовами. Тепер книга «Очима дванадцятирічної дівчинки», завдяки старанням Всеукраїнського єврейського благодійного фонду «Хесед-Ар’є», стала доступною українською та російською мовами.

Перед читачем відкривається правдива, непідробна розповідь дитини, яка дорослішала у неймовірно тяжких умовах. У книзі є така гірка правда, яку важко сприйняти, не те, що засвоїти. Цифри жертв, названі істориками, набувають обрисів людей, людських недоль.

Перебуваючи в смертоносному вирі, щоденно зазираючи у вічі смерті, Яніна змінюється, переборює свої страхи: « При повішанні я вже не боялася чиєїсь смерті чи власної, але не могла жодним чином з нею погодитися. Я дуже хотіла жити і відчувала, як щось у мені волає: жити! жити! Я не мала сили цього заглушити і не могла заспокоїтися, – пише вона. - Покірно і смиренно, так само, як той повішаний, змиритися зі смертю, - це героїзм? І я повинна бути такою героїнею? Ні, я мушу жити!».

Після війни Яніна закінчила школу у Польщі, а потім емігрувала до Ізраїлю, там одружилася, створила родину, стала науковцем-хіміком. У 2007 році опублікувала книгу «Біла Ружа» - студенти й інтелектуали до і після приходу Гітлера до влади».

Впродовж десятиліть бажання приїхати до Львова у Яніни Гешелес не виникало. Це було для неї табу. Проте запрошення до Львова, де роблять спроби до порозуміння, примирення пам’яті, пошуку толерантних форм співжиття, змінило її ставлення.

У післямові до українського видання Яніна Гешелес пише: «Тепер, коли мені минає восьмий десяток, доживає віку покоління Другої світової війни. Я повертаюся в уяві до Львова, ..повертаюся, розуміючи, що мій Львів – повсюди, що він у серці кожного вигнанця з рідного села чи міста, і кожної людини, якій лихоліття відібрало батьків і родичів». У Львові ж вона висловила сподівання, що її книгу будуть готові прочитати молоді люди.

До підготовки українського перекладу ВЄБФ «Хесед Ар’є» запросив людей, чиї імена викликають повагу. Переклад на українську з польської здійснив перекладач, редактор Андрій Павлишин , а передмову написав доктор історичних наук, професор Українського католицького університету, директор Інституту історичних досліджень ЛНУ ім. І.Франка Ярослав Грицак .

У передмові до українського видання Я. Грицак пише: «Немає сумніву, що галицьких євреїв нацистська влада винищила б незалежно від того, погодилися чи не погодилися б на це місцеві поляки та українці. Однак не можна також сумніватися щодо того, що число врятованих життів було би більшим – правдоподібно, суттєво більшим! – якби польське та українське населення виявило до місцевих євреїв більше співчуття. Як випливає з розповіді Яніни і що підтверджено істориками – українці і поляки радо винищували євреїв під час масових погромів літа 1941 року, задовго до «остаточного вирішення»... Зрозуміло, що погроми і брак солідарності з євреями можна пояснювати наслідками радянської окупації, провокацією німців та воєнними обставинами. Але такі пояснення маргіналізують зло і перекладають відповідальність за нього на чужі плечі... Пам’ять про жертви застерігає нас, що якщо одного дня ми втратимо пильність і повіримо у «зручні» оповіді про маргінальність насильства та торжество історичної справедливості, то ми можемо самі стати жертвами божевільного і злого духа історії».

Раджу прочитати книгу всім тим, хто шукає для себе відповіді на складні запитання, поставлені ХХ століттям. Усім тим, чий живий розум і відкрите серце не вдовольняються викінченими концепціями, що передбачають взаємовиключний поділ на наших і чужих, правих і винуватих; тим, хто готовий дивитися правді у вічі й цінувати людську гідність без ідеологічних упереджень.