Донбас: тактика замість стратегії

Антитерористична операція на Донбасі триває вже третій рік, і ніхто не наважиться передбачити, коли вона закінчиться. Проте Київ уже нині міг би вжити заходів щодо його реінтеграції.

Українська влада не ухвалила рішення про запровадження воєнного стану на Донбасі. Це питання не дає спокою багатьом політикам над Дніпром, котрі охоче його інструменталізують. Але важко не погодитися з тим, що навесні 2014 року не було жодних політичних чи правових підстав оголошувати військовий стан у бунтівному регіоні. Пізніше, в серпні того ж року, збройна інтервенція Росії в Україні унеможливила використання традиційних інструментів міжнародного права: Київ мав би оголосити війну Москві, але ні він, ні Захід не були до цього готовими.

Це правда, що за останні більш ніж два роки, що минули з моменту закінчення боїв за Дебальцеве й укладання Мінських угод (специфічний приклад гібридної дипломатії) інтенсивність бойових дій на сході країни спала. Мінськ-2, однак, є мертвим. І це, зрештою, не дивує: у той час, як Париж, Берлін і Київ намагаються виконати його пункти, Москва видає себе за гаранта, а не адресата угод. Нині Німеччина і Франція не мають наміру змінювати мінський формат перемовин – незважаючи на його неефективність. Європейські лідери не готові визнати, що не мають інструментів, які б їм дозволили ефективно впливати на Росію і залагодити найбільший військовий конфлікт в Європі за два останні десятиліття.

Для того, щоб повністю зрозуміти ситуацію навколо можливої реінтеграції сепаратистського регіону з Україною, варто поміркувати над кількома аспектами. Почнемо з мас-медіа: саме в Криму і на Донбасі російські ЗМІ були особливо активними за останні роки перед інтервенцією Росії в 2014 році. Політична монополія, якою користувалася Партія регіонів, тримаючи курс на Москву, дозволила російській пропаганді популяризувати стереотип про «кровожерливих бандерівців» і «братську Росію». Ґрунт готувався упродовж тривалого часу, і саме тому українські спроби подолати сьогодні російську пропаганду на сході України мають мало шансів на успіх.

На моє переконання, розпочата Києвом блокада транспортних комунікацій зі сепаратистською частиною Донбасу була поганою ідеєю. Адже там раніше справді функціонували підприємства, котрі дотримувалися законодавства України та виплачували працівникам зарплатню в гривнях. Блокада ж змусила українську владу відмовитися від прийняття цієї продукції й розірвати відносини. Шкода, що Київ забув, що війни – тим більше сучасні – виграються не тільки на полі бою, а й у сутичках економік. Той, хто стверджує, що блокада призведе до повстання донбаських шахтарів і робітників (котрі після її запровадження фактично втратили роботу), недооцінюють ефективність спецслужб сепаратистів. Їх курує чекіст Владімір Антюфеєв, котрий здобув досвід у Придністров'ї та Абхазії. Донбаські спецслужби забезпечують спокій, нагнітаючи атмосферу страху і примусу до слухняності.

В Україні вже майже рік говориться про необхідність ухвалити стратегію повернення Донбасу й Криму під контроль Києва – документа, який має бути прийнятий на найвищому державному рівні. Проте його досі ніхто не розробив, а існуючі лакуни намагаються заповнити кроками, здійсненими ad hoc. Дозволю собі запропонувати кілька рішень, які можна було б внести до такого документа. Одним із найважливіших питань має стати інформаційна активність і пропозиція плану на майбутнє для тих мешканців «сепаратистського Донбасу», котрі бажають його вислухати. Так, воєнна пропаганда не буде легкою, але не можна відгороджуватися від українських громадян, котрі залишилися на тому боці. У цьому випадку на допомогу Україні може прийти лібералізація візового режиму з Європейською Унією, а також освітні й творчі перспективи, які Україна дає молодим людям і творчому класу. У всякому разі, тут важливою є також підтримка країн-членів ЄУ. Українська влада не особливо використовує можливості надсилання sms-повідомлень на Донбасі, де б подавалася позитивна інформація про мирне життя в районах, контрольованих Києвом. Можна також використовувати потенціал внутрішніх донбаських мігрантів, котрі покинули «сепаратистський Донбас»: наприклад, для створення регіональних представницьких органів.

Існує ще один аспект: ви не можете говорити про реальні зміни на Донбасі, не ініціюючи дискусії про деолігархізацію. Вчорашній «король Донбасу» Рінат Ахметов має звичку у найдраматичніші моменти займати досить неоднозначну позицію – українська влада мусить про це пам’ятати, брати до уваги цю змінну.

Сьогодні Донбас, колишня цитадель влади Віктора Януковича і його команди, переживає кризу, яку можна подолати тільки після припинення збройного конфлікту. На жаль, з боку Києва тактика досі бере гору над стратегією.

Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів,Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом,Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході,Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут.

Оригінальна назва статті: Donbas: taktyka zamiast strategii („Nowa Europa Wschodnia”)