«Дуже важливо, щоб зло завжди мало конкретні імена»

31-річний Станіслав Асєєв – український журналіст і письменник, член Українського ПЕН. З 2015 року працював журналістом в окупованому Донецьку під псевдонімом Станіслав Васін. 11 травня 2017-го проросійські терористи його викрали і утримували до 29 грудня 2019 року. Минулого року вийшла книга «Світлий шлях»: історія одного концтабору», в якій Станіслав описав свій досвід перебування в концтаборі Ізоляція, який створили в Донецьку після захоплення міста російськими диверсійними загонами у 2014 році. 2021-го за цю книгу він став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка.

ZAXID.NET публікує розшифровку промови Станіслава Асєєва на відкритті Львівського Медіафоруму.

Я вже поспілкувався тут з людьми до початку офіційної частини Медіафоруму і бачу, що у всіх дуже гарний настрій. Хочу одразу перепросити, бо, можливо, я його псуватиму. Це відбувається завжди, коли розповідаю про ті речі, про які піде мова далі.

Тема мого виступу «Правда зробить нас вільними». Це алюзія до євангельської фрази Христа, який промовляв її до євреїв. Якщо взяти грецький текст і російський синодальний, то побачимо, що є різниця в перекладі. Грецькою це звучить, як «алтея» (αλήθεια) – істина, «Істина зробить вас вільними». Тому я б хотів, щоб сьогодні ми намагалися розділити ці поняття. Бо правда – це те, що я сьогодні стою перед вами і виступаю. А істина – те, що робить правду можливою. Розділити ці поняття варто для того, щоб зрозуміти правду, поза релігією, у контексті журналістики.

Хотів би поговорити на абстрактну, здавалось би, тему, про поняття «свободи». Ми завжди говоримо про свободу слова. Бо свобода слова – це фундамент для будь якої журналістики взагалі. Але перебуваючи в місцях позбавлення свободи, свободи чи волі – тут можна їх утотожнити, ти розумієш, що питання свободи не таке просте, як ми його інтуїтивно сприймаємо, кажучи про свободу слова. Тому хочу звернути вашу увагу на роздуми, які мав під час перебування в підвалі так званого «МГБ» просто в центрі Донецька.

Я написав книжку «Світлий шлях». Вона складається з 23 глав. Та мала бути ще 24-та, присвячена розумінню свободи. Можна відчути певний парадокс, бо здавалося б, що може бути більш очевидним для людини, яку позбавили свободи, ніж питання – а чого саме її позбавили?

11 травня 2017 року я опинився в підвалі, вже після катувань. І виокремив тоді дві думки: по-перше, я сказав самому собі, що це занадто. Коли мене привели до підвалу, знову ж таки після катувань, і я побачив перед собою зелену, облізлу, з пліснявою, стіну, то подумав, що це занадто, і скоріш за все – я цього не переживу. А друга думка була про те, і вона радше ірраціональна, я вас запевняю, що в такий момент ви неймовірно відчуваєте те, що вас позбавили волі, але сказати, що саме у вас забрали, тобто в чому полягає свобода, ви не можете. Не можете цього сказати, пробувши в підвалі місяць, два, три чи навіть півроку. Це стосується не тільки підвалів, а також інших офіційних місць позбавлення свободи пенітенціарної системи.

Я перебував в полоні два з половиною роки, і говорив на ці теми з дуже багатьма людьми. Коли запитуєш: чого ж тобі бракує? чого тебе позбавили? що таке свобода? то люди, як правило, починають відповідати щось на зразок: мені бракує жінок, бракує їжі, теплої ванни, я би сходив у ресторан. Тобто все це про практичні складові життя, яких дійсно позбавили, але загальної відповіді ви не почуєте.

Критичну ситуацію, коли тебе утримують в підвалі, я називаю інкубатором сенсів. Бо якщо ви навіть абсолютно прагматична людина, яка ніколи в житті не мала відношення до журналістики, літератури чи філософії, то після катувань і того, як вас помістили у кімнату 2 на 4 метри, де немає нічого, окрім решітки, навіть туалетів немає, тільки пластикові пляшки, які вже заповнені тими людьми, які були тут до вас, то ви ставите перед собою питання – жити чи ні? І це, насправді, є граничним питанням, яке пов’язано з питанням свободи.

Тож я запитав себе – чого саме мене позбавили, і не зміг відповісти. Я не розумів, що таке свобода, хоча відчував, що в мене її забрали. І це, я вас запевняю, не простір навколо, не зважаючи на те, що та камера мала 2 на 4 метри. Бо якщо мова про простір, то коли я потрапив з підвалу в Ізоляцію, а з Ізоляції через два з половиною роки у в’язницю, а вже з неї врешті в колонію, то хочу вам сказати, що опинився на свободі. І це не метафора. Бо колонія – це величезна територія, де є може кілометр, два чи три, на яких кримінальникам, людям, які сидять не за політичними статтями, дозволено пересуватися без конвою в будь яку точку цього табору. В Макіївській колонії все виглядало так, що ви заходите у центр цього табору, який за масштабами співставний з площею щонайменше мікрорайону, і там вільно собі ходять ці кримінальники. Та для нас, політичних, було виключення, бо ми знаходилися в окремому бараці, який був зверху заварений металевими листами. Але в ньому ми мали простір, десь 10 на 20 метрів, в якому можна було навіть бігати. Коли після підвалів, після Ізоляції, я опинився в цьому локальному просторі, то ви знаєте, я дійсно відчув себе на свободі. І тому я наполягаю, що позбавлення волі, втрата свободи – це не втрата простору.

Коли я починав думати над тим – а що ж в мене, власне, залишилося від вільної людини, бо в підвалі ви існуєте, фактично, як тварина, то зрозумів, що єдина річ, яка ще робить мене людиною, і в якій і полягає моя власна свобода, яку не можуть відібрати навіть зараз – це вільний вибір померти чи ні. Я не знав, що з моєю родиною, чи вони вже дізналися про те, де я знаходжуся, чи переживе це моя мама і дві старенькі бабусі, чи вони взагалі ще живі. Ми взагалі нічого не знали, що відбувається за стінами того місця, де нас тримали. На той час, коли я потрапив у камеру підвалу, в таких умовах там вже сиділи дві людини: одна – пів року, а інша – 8 місяців. І я зрозумів, що для того, щоб не стати твариною, маю єдиний варіант – осмислювати свою смерть і бути готовим до неї.

Тобто свобода – це феномен, який завжди за крок до смерті… Але ви не робите цього кроку, бо сама по собі смерть не є фактом життя, як абсурдно це б не здавалося на перший погляд. Смерть – це факт соціального життя, ми можемо бачити смерть інших людей, але особиста смерть виходить за рамки цього. Тому якщо ви чините самогубство, то, звичайно, не можете сказати, що це акт свободи. Але розуміння цього і прийняття того, що завтра вас може не існувати, примирення із цим – це була така найвища точка свободи, яка мене звільнила від всього психологічного тягаря. Так про свободу я думав спочатку.

Але потім потрапив в Ізоляцію. Там виявилося, що по-перше, катування, яких я зазнав – це найлегший варіант з усіх можливих. А по-друге, люди, які опиняються в системі підвалів Ізоляції, позбавлені навіть тієї свободи, про яку я говорив раніше.

Що я маю на увазі – коли людину привозять в Ізоляцію, її спускають в підвал, роздягають догола і кладуть на стіл. Він, як правило металевий, але не обов’язково. Кладуть, зазвичай, грудьми до низу. Міцно обмотують скотчем. Так, що навіть не можете поворухнутися. А потім до геніталій і в задній прохід вставляють дроти і вмикають електричний струм. Інколи при цьому тримають голову. Бо коли струм проходить через такі органи людини, тіло рефлексивно намагається змінити своє положення. Але не може цього зробити, бо примотане скотчем до стола. Тому, щоб людина не вкоротила собі віку, б’ючись головою об стіл, її і тримають.

Коли я дізнався про це з досвіду тих людей, яких бачив, фактично, два з половиною роки в Ізоляції, то вже на свободі, бо під час перебування там був у стані шоку від того, що відбувалося навколо, поставив собі питання – ну добре, та свобода, про яку ти думав у підвалі, свобода прийняти власний кінець – це стосувалося тебе в тій ситуації, в якій був до Ізоляції. А чи є вільною людина, яка лежить на тому столі? І знаєте, оця фраза «Свободу неможливо відняти», вона, схоже, є такою кінематографічною. Бо коли ви знаходитеся в тій ситуації на столі, то можете хіба що моргати. А інколи і цього не можете, бо людям часто, щоб не кричали, на голову одягають пакети і також обмотую їх скотчем. Тому для мене відповідь очевидна – ні, та людина не вільна. Але не через те, що з нею роблять, а тому, що вона не може в цей час мислити. Коли через тіло проходить струм, тоді, звичайно, не до мислення.

Всі ці роздуми прийшли до мене вже після катувань, коли з’явився час, який я конвертував у якісь пунктири, записи, які згодом стали частиною моєї книжки. Ви можете відчувати себе людиною хіба тоді, коли здатні думати. Людина втрачає свободу в той момент, коли її позбавляють можливості мислити.

В 2014 році я залишився на окупованій території. Залишився виключно з прагматичних причин, там була моя мама і дві старенькі бабусі, і я, як єдиний чоловік в сім’ї, не міг їх покинути. В 2015 році я зробив свій вільний вибір – писати тексти про те, що там відбувалося – перш за все для «Радіо Свобода». А в 2017-му я потрапив до підвалу. Перша думка там, про яку я вже сказав – що це занадто.

І тут я хочу знову звернутися до Євангелія, до епізоду у Гетсиманському саду. Це епізод, коли Христос розмірковує над тим, що наступного дня його чекає смерть. Він знає це абсолютно точно і промовляє фразу: «Отче, якщо можливо, нехай ця чаша обмине мене, проте не як Я хочу, а як Ти». І це, як на мене – один з найцікавіших епізодів у Біблії. А ще, і тут можна послатися на Камю, який про це писав – Христос у Гетсиманському саду в той час був людиною. В християнській ортодоксальній теології Христос поєднує в собі божественну і людську природу. Так от, в той момент, коли він переймався власним кінцем, своєю долею, розуміючи, що помре, але в той же час і усвідомлюючи, що міг би вимолити в Батька життя, та роблячи свій вибір – піти на смерть, тоді він максимально є людиною.

Я жодним чином не хочу, щоб ви подумали, що я порівнюю себе з Христом, але прагну сказати, що в якомусь сенсі той вибір Христа – був вибором до самогубства. Хоч він і не вкорочує собі віку самостійно.

Чи розумів я в 2015 році, коли починав писати свої тексти, чим це все закінчиться? Так. Чи варто було це робити? Ні. Я усвідомлював, що перебуваю на ворожій території, і що мене, можливо, вже шукають. А також те, що якщо знайдуть, то щонайменше будуть бити, потім посадять і я втрачу певну частину свого життя в полоні.

Але про те, що побачив в Ізоляції я, звичайно, не міг навіть подумати, що таке взагалі можливо. Я робив репортажі у 2015 році, коли Донецьк був під вогнем артилерії і бачив, як люди за рік вже настільки до цього звикли. Як стояли на зупинках громадського транспорту, і просто спостерігали, як з терикону, з боку парку Щербакова, вилітають гради в бік аеропорту. Такого, звичайно, неможливо було собі уявити.

Те ж саме про Ізоляцію – якби мені сказали, що ці тексти приведуть от сюди і ти побачиш все те, що побачив, і що потім описав у книзі, то я, мабуть, у це не зовсім повірив би. Так, як зараз мені інколи не вірять в Києві, коли про все це розповідаю. Не вірять навіть патріоти, люди без жодних ідей «руского міра«. Вони кажуть – як, ну ми ж знаємо, що в Донецьку є, наприклад, набережна, що там грає жива музика, що працюють театри, філармонія. І ти хочеш сказати, що в двох кілометрах від цього знаходиться ціла система радянських бомбосховищ, куди весь час спускають людей?! А це відбувається кожного дня, скоріш за все навіть зараз, коли ми з вами розмовляємо, когось привезли в Ізоляцію і катували.

Я говорю про все це до того, що коли б мене у 2015 році запитати що таке свобода слова, то я б сказав щось політичне, щось про можливість казати правду. Але сьогодні, в 2021-му, маючи свій досвід і знаючи про досвід багатьох інших журналістів, які позбавлені зараз волі чи загинули за те, що писали ті речі, які стали суспільною правдою у західному вільному світі, кажуть про те, що свобода слова – це не фігура мови, а щось, що завжди існує за крок до власної смерті. Усвідомлюючи це – ми можемо робити дійсно справжні речі, які змінюють країну, або інколи навіть світ. Бо так стало відомо про такі речі, як Освенцім та інші концтабори, які засудили.

Зло завжди має конкретне ім’я. Це дуже важливо, бо і в Ізоляції люди, які чинять ті злочини, також мають імена. Там є окремі випадки патологічних садистів та психопатів, але здебільшого ті люди, які щодня комусь кидають дроти на геніталії і вмикають струм, потім повертаються додому до своїх дружин і дітей.

Ми на сьогодні дізналися про більшість членів адміністрації Ізоляції, і знаємо, що в них є маленькі діти, яких вони, мабуть, водять до школи. Це звичайні люди, в якомусь сенсі такі самі, як ми з вами. В них, безперечно, є якісь відхилення, але в суспільному житті це ніяк не проявляється. І коли за ними зачиняється брама Ізоляції, коли вони вдягають балаклаву і заступають на свою зміну, то стають потворами.

Тому дуже важливо, щоб зло завжди мало конкретні імена. І я вважаю, що значення справжньої журналістики – перш за все у тому, щоб ці імена озвучувати. І щоб ми кожного дня пам’ятали, що хтось із нас або вже заплатив, або в майбутньому ще заплатить, за цю свободу власною долею і власним життям.