«Ехолот»: гул учасників війни

Сталін не раз і не два розповідав, що українці його зрадили, і перекладав на них провину за поразку Червоної Армії влітку 1941 р. Таку версію, згідно зі спогадами, активно підсував йому Берія.

З поверненням наративу в сучасні історичні писання межі між доброю науковою історією та доброю художньою літературою розмиваються, а то й просто зникають. Деякі з сучасних історичних монографій написані і читаються як добрі романи – і, до речі, так само добре продаються. Прикладом може бути історична біографія Тімоті Снайдерв про Василя Вишиваного: вона належить до числа бестселерів у Німеччині (до речі, в Україні її взялося перекласти і видати київське видавництво - «Грані-Т», тож цікавтеся датою її виходу: дуже раджу цю книжку прочитати).

Німецький письменник Вальтер Кемповський зробив щось дуже схоже, хоча й з протилежним знаком: його найбільший (чотиритомний!) літературний твір «Ехолот» є просто колажем цитат із щоденників та листів учасників Другої світової війни.

Ідея «Ехолоту» осяяла його 1950 р., коли його,  тоді ще юнака, арештував НКВС у радянській зоні окупації за звинуваченням в американському шпигунстві. Якийсь час йому довелося пробути у великій тюремній камері разом з іншими 400-ма в'язнями, без будь-якого заняття, книжки, ручки і паперу. Що роблять люди за таких умов? – вони починають оповідати про своє  попереднє життя. Одного разу на вечірній прогулянці у тюремному дворі він усвідомив, що чує якийсь дивний безперервний гул. Здивований, він спитав охоронця, що значить цей звук. Той відповів: «Це твої камаради розповідають про себе». 

Цей момент став початком книжки. Кемповському прийшло до голови написати щось на зразок «Війни і миру» Льва Толстого – але не через розповідь головних героїв, а як багатотисячний хор, кожен з учасників якого говорить своїм власним голосом. Цьому «колективному щоденнику» чи «колективній біографії» він дав назву «Ехолот»: як корабель через звукові сигнали складає уявлення про глибину моря і форму дна, так і гул учасників війни допомагає зрозуміти, чим були 1941-1945 роки.

Перший том «Ехолоту» з’явився аж 1993 р. За той час Кемповському вдалося зібрати майже 6300 щоденників і 300 000 фотографій з часів війни. Випадкове знайомство з Анатолієм Платіциним, колишнім старшим лейтенантом Червоної армії, додало йому голоси з радянського боку фронту. 

 

Своєю дружньою поставою українці навіть зворушують своїх визволителів. У кожному селі німців зустрічають з квітами, приносять молоко і яйця

 

Власне Платіцину Кемповський присвятив третій том «Ехолоту» - «Барбаросса, 1941» - том, який розповідає про перші тижні радянсько-німецької війни влітку 1941 р. (томи не йдуть послідовно: перший том оповідає про січень-лютий 1943 р., другий – про зиму 1945, четвертий – про квітень 1945 р).  Із тому про літо 1941 р. я хочу процитувати ті фрагменти, котрі стосуються України й українців. Вони не потребують додаткових коментарів – вони говорять самі за себе.

Один із перших записів – Феодосій Авдієвський, радянський офіцер розповідає про Львів останніх днів радянської влади:

«І так ми вернулися до Львова, до нашої старої державної  будівлі, у підвалі якої тепер розмістився штаб нашої армії… Рідко коли ми можемо залишити своє робоче місце без озброєного супроводу, хоча формально місто ще знаходиться під радянською владою… На кожному даху навколо нашого державного будинку сидять ворожі снайпери, які стріляють по нас, як тільки хтось із нас появляється на вулиці… Так мстяться нам ті, яким ми у вересні 1939 р. принесли свободу на багнетах»

Переважна більшість записів має німецьке походження. Загальне враження: більшість із них пишуть про війну між Німеччиною і Росією, а не СРСР. Навіть Галичина у їхній уяві є Росією («ці кляті російські ліси!»). До слова: неусвідомлення України не є виключно німецькою рисою. В опублікованих у цьому ж тексті листах британців теж панує таке саме протиставлення «Німеччина –Росія».

Термін Україна з’являється на сторінках щоденників і листів дедалі частіше мірою того, як німецькі війська просуваються вглиб української території.

Цілі щодо України для німців зрозумілі:

…«Ми хочемо Україну – про це написав Фюрер у «Майн Кампф»

…«Ми маршируємо, маршируємо і маршируємо. Аж тепер ми виразно бачимо різницю між Польщею й Україною. Аж тепер у нас складається чітка уява про «житницю Європи», коли бачимо поля з житом і пшеницею, що достигає. Жодний клаптик землі тут не залишається необробленим».

… «Земля тут рівнинна. З вулиць (сіл) ми можемо бачити безконечні ниви. Все це буде належати нам. Скоро урожай. У цій війні нам більше не бракуватиме провіанту».

Відповідно до уяви, декотрі з німців у кожному українському селі бачать виключно азіатські обличчя – і ця картина посилює у них почуття своєї власної вищості.

«Що далі ми йдемо на Схід, то більша гордість переповнює нас за нашу німецькість, за нашу велику культуру, наше чисте і впорядковане життя. Росіяни (так!) утримують свої житла гірше за свинарники. Вони запущені, стіни розмальовані гидотними картинами. Чи такий народ взагалі здатний на щирий траур?».

В описах перших зустрічах з українцями домінує той самий стиль і спосіб опису, який виступає з щоденників європейських колоністів при зустрічі з екзотичними племенами Азії чи Африки. «Українці, - пише один з вояків, – невисокого зросту. Чоловіки носять переважно солом’яні капелюхи, жінки – білі хустки».

Огида, яку відчувають німецькі солдати й офіцери, контрастує з радістю українців при вході німецьких військ в українські міста й села:

«Українське населення зустрічає нас як визволителів. Це велика радість для нас, щодня відчувати таку сердечність. Всюди дружні обличчя, вони стоять вздовж вулиць із букетами квітів, усе населення села приходить до місця нашого розташування, охоче дає нам всеможливу допомогу, яку ми тільки потребуємо. Нам дійсно пощастило, що ми потрапили саме сюди і не мусимо остерігатися віроломства і підступності ворожого нам населення. Совєти тут усе знищили. Цілі села були виселені, населення різними поборами доведене до голоду, церкви закриті, за кожною жінкою і кожним чоловіком вели нагляд брутальні єврейські комісари».

Своєю дружньою поставою українці навіть зворушують своїх визволителів. У кожному селі німців зустрічають з квітами, приносять молоко і яйця. Яйця – це, очевидно,  останнє, що залишилося у господарствах після відходу радянської влади. В одному випадку німцям вдалося сконфіскувати («у єврея») 40 тис. яєць; за один день солдати з’їдають до 20 яєць.

Що викликає додаткову симпатію у німців – це релігійність українців. Особливо її  видно з хрестів, котрі німецькі солдати бачать при дорозі – усі вони уквітчані щирою зеленню (очевидно, йдеться про хрести, прибрані на св. Івана). Якщо прості житлові будинки переважно з дерева, то церкви – з каменю; як правило, це найстатечніші будівлі у селі.

Майже у кожному українському селі будуються вітальні брами з написами «Heil Hitler! Hoch Deutschland!”. Де-не-де видніються синьо-жовті прапори, а навіть німецькі прапори зі свастикою. Звичайно, ці вирази лояльності можна потрактувати як «зброю слабких». Як знають антропологи та політологи, ті, хто  не має влади, але від цієї влади залежить, стараються усіма силами  їй подобатися. Заради цього вони не перебирають засобами,  виражаючи то захоплення і радість, то, навпаки, вдають із себе дурників. З цієї перспективи варто порівняти реляції німецьких солдатів літа 1941 р. з описами, як вітали Червону армію у Галичині у вересні 1939 р. – це було би цікаве завдання для історичного антрополога.

Однак повернімося до німецьких реляцій: у них є згадки про те, що важко симулювати. Час до часу у них говориться про те, що українці не просто вітають німців квітами – вони ще при тому плачуть від радості, що «їх визволили від червоної чуми». В іншому випадку офіцер Удо фон Альфенслебен розповідає, як українці під Дубно врятували його і його солдатів  від загибелі: місцевий селянин прибіг до німецької частини попередити, що щойно через їхнє село пройшли радянські танки. «Цей чоловік – мій перший ангел-хоронитель цього дня». Слідом за ним прибігла жінка з двома дітьми і підтвердила цю новину. «Українці держаться разом з нами»  - підсумовує щоденниковий запис. 

 

варто порівняти реляції німецьких солдатів літа 1941 р. з описами, як вітали Червону армію у Галичині у вересні 1939 р. – це було би цікаве завдання для історичного антрополога

 

В одному з щоденникових записів проривається несподівана думка: українці – це єдиний народ, який нас, німців, ще любить.

«Приємним щоденним пережиттям є вдячність визволеного населення. Отже, є ще народ, який нас, німців, любить. Особливо сильне враження для цього населення є те, як після занедбаної, брудної і голодної радянської армії – що проходила тут три дні тому – можна побачити лише порядок, чистоту, дисципліну і просто неймовірну організацію німецького вермахту».

У деяких записах проривається навіть почуття симпатії до корінного населення:

«Український ландшафт: уява про нього поглиблюється через часті зупинки, під час яких виникає контакт з місцевим населенням. Ця земля заселена міцними, терплячими і готовими до всього людськими істотами, які терпеливо зносять своє буття зі страхом, обережністю та стоїчною гідністю та на чиїх спинах і за чий рахунок розігрується світовий театр».

Немає сумніву, що оповіді про поведінку українського населення не були лише надбанням німецьких листів і щоденників. Відповідні рапорти лягали на стіл Сталіна та інших радянських посадовців. Сталін не раз і не два розповідав, що українці його зрадили, перекладав на них провину за поразку Червоної армії влітку 1941 р. Таку версію, згідно зі спогадами, активно підсував йому Берія.  

Однак, як виглядає, це не була думка лише Сталіна і Берії. Виглядає, що версія про «зраду українців» була поширена серед радянських солдатів й офіцерів. Про це, серед іншого, говорить Мілован Джілас у своїх спогадах, що називаються «Розмови зі Сталіним». Джілас оповідає про своє відвідання Умані зразу після того, як вона була визволена Червоною армією (цей період відсутній у книжці Кемповського):  

 

В одному з щоденникових записів проривається несподівана думка: українці – це єдиний народ, який нас, німців, ще любить

 

«Не можна було приховати пасивну поставу українців до війни і до радянських переможців. Населення залишало по собі враження безрадісної стриманості, і воно не звертало на нас уваги. Попри те, що офіцери, з якими ми спілкувалися, намагалися прикрасити поведінку українців, наш російський водій лаяв їхні матерів, бо якби українці (добре) билися раніше, росіянам не треба було би їх тепер визволяти…

Не можна також приховати, що українці масово дезертирували з Червоної армії як тільки німці вступили на їхні землі. Після вигнання німців у Червону армію взяли бл. 2.5 млн українці. Хоча ще велися невеликі операції проти українських націоналістів (однією з їхніх жертв став талановитий радянський генерал Ватутін), ми все таки не могли цілком сприйняти пояснення, що цей стан справ був спричинений виключно впертістю українських буржуазних націоналістів. Само собою поставало питання: звідки цей націоналізм, якщо усі народи СРСР рівні між собою?».

Як і Кемповський, не хочу робити висновків. Як він писав,  «вітер можна побачити лише на цілому полі, а не за одним колоском». Хочу тільки спитати: де в цьому полі видно таке поняття як «Велика Вітчизняна війна», з котрим так носиться наш теперішній український уряд?