Феномен галицького кацапізму

Зізнаюся, сам мріяв бачити у Львові цікаві і самобутні російський, польський, єврейський, вірменський і т.д. і т.п. театри. Але... де взяти кадри для російського театру? У Львові зараз немає режисерів, які б поважно петрали в російській драматургії і при цьому могли б звалити на себе обов’язок керівництва театром. Також у Львові вже практично немає акторів, які б досконало володіли сценічною російською мовою.

 

Пробздiлось щось у Дацькому князiвствi...

Лесь Подеревянский «Гамлет, або Феномен датського кацапiзму»

 

Не є надто палким прихильником творчості Подеревянського, але якось нічого цензурнішого до голови не приходить, коли чуєш про щораз нові колінця, які відколює наша преславна високопатріотична «галицька інтелігенція». Не встигнеш надивуватися регіональній політичній активності одного інтелігента-мистця, базарним культурним ідеалам іншого, аж тут, як Пилип з конопель (з конопель, не інакше!), ні сіло ні впало вискакує вже ціла компанія галицької інтелігенції з полум’яною підтримкою, не при хаті згадуючи, реформ Президента. Направду, виглядає на те, що признаватись до галицької інтелігенції сьогодні стає просто-таки непристойно.

І от ця славна галицько-інтелігенська братія, котра ніколи не змушує нас довго нудьгувати, потішила нещодавно новим одкровенням. Львівське міжобласне відділення Національної спілки театральних діячів України (ЛМВ НСТДУ) – очолюване художнім керівником Львівського Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької, лауреатом Національної премії ім. Т. Шевченка Федором Стригуном – переосмислило, усвідомило недопрацювання і з доброго дива прозріло: у Львові ж немає російського театру!

 

Все дивасніше і дивасніше!

Льюїс Керрол «Аліса в Країні Див»

 

Як так?! Негайно відновити! Власне з таким-от листом-проханням до Гаранта на день Шевченкових уродин (!) звернувся керівник місцевого СТД – Федір Стригун. Але не сам, безумовно, а ще й шановний очільник Опери Тадей Едер, надія і опора львівських мистців Петро Писарчук, і, що особливо тішить, голова антифашистського комітету Олександр Калинюк (справа російського театру – справа боротьби з фашизмом, тілько так!) – всього прогресивного людства набралось 24 особи.

І що ти тут скажеш? Мають хлопці рацію! Зізнаюся, сам мріяв бачити у Львові цікаві і самобутні російський, польський, єврейський, вірменський і т.д. і т.п. театри. Але... на шляху до практичного втілення мрій – кілька запитань. По-перше, де взяти кадри для російського театру? У Львові зараз немає режисерів, які б поважно петрали в російській драматургії і при цьому могли б звалити на себе обов’язок керівництва театром. Також у Львові вже практично немає (і не навчають) акторів, які б досконало володіли сценічною російською мовою. Отже, чималу трупу треба запрошувати з інших областей, поселяти, забезпечувати житлом і т.д. – словом, вгаратати цілу купу коштів (це тоді, як більшість наших театрів перебуває мало що не в аварійному стані і потребує негайного ремонту). І от тоді – по-друге: а чи є аж така нагальна потреба, такий запит у місті та області на російський театр, що йому конче потрібно віддавати другу за величиною драматичну сцену міста – Муніципальний театр (колишній ПРИКВО)? Чи такі аж потужні традиції російського театру та російської публіки у Львові? А звідси – по-третє: чому таке переживання саме (і тільки!) за російський театр? (І саме тепер, а не 2-3, а ще краще 15 років тому? Де вони були, коли в забутті доживала віку зірка цього театру Зінаїда Дехтярьова?). 

 

...i каждий день нацiональнi гiмни на балалайцi хором iсполняєм. Бояться нас жиди та басурмани, престiж крeпчаєт, мощно возрастаєт дeнь ото дня процент жиров у маслi.

Лесь Подеревянский

 

Навіть для невігласів цілком очевидно, що традиції польських та єврейських театрів у Львові набагато давніші і потужніші, і якщо йти за логікою «відновлення історичної справедливості» і «повернення приміщень», то надто багато залів доведеться «повернути» єврейським та польським громадам, та й сам нині заньківчанський театр Скарбка відійде тоді польській, а ще ліпше німецькій трупі (приміщення ж Муніципального, між іншим, було збудоване в 1908р. як «Католицький дім»). Безумовно, тут потрібна ретельно розроблена стратегія культурно-театрального розвитку Львова, включно з питанням розвою культури нацменшин (от чим мала б займатись театральна спілка!), а не спонтанні прозріння.

Чи ж могли над цим всім не замислюватись достойники із нашої СТД? Можна, звичайно, прикинутись табуреткою і сказати – так могли, то вони зопалу. Але хоч так, хоч сяк, а це, вибачайте, очевидна некомпетентність, яка змушує нас поставити прості й логічні запитання: «А кому взагалі потрібне зараз СТДУ? Яка з нього користь? І чи має воно право на існування у своєму теперішньому вигляді?». Хто взагалі такий відповідальний секретар ЛМВ СТДУ заслужений діяч мистецтв Володимир Григоренко і чим займається цей чоловік? (Як хто знає – напишіть, будь ласка, у коментах). Зараз ця організація лише проводить балакальні конференції, на яких проговорювання проблем як максимум може закінчитись написанням безпорадних листів до влади, але найчастіше – фуршетом; видає раз на рік підцензурно-вихолощений і тепер вже абсолютно провінційно-радянського зразка часопис «Театральна бесіда», який виконує радше звітно-привітальну функцію, але аж ніяк не збурює до обговорення та аналізу. Наша СТД і близько не використовує свій організаційний ресурс (а має, безумовно, ще й певний фінансовий – чи ж лише на премії заслуженим членам?) для налагодження співпраці між театрами, подолання їх розокремленості і самозакритості, для проведення зустрічей та професійних обговорень прем’єр, для надання акторам та режисерам можливостей реалізуватися поза своїми театрами, для сприяння освіті і розвитку театральної молоді – і т.д. і т.п.

Але, сказав «А», так треба чесно сказати й «Б»: чи може сьогодні Федір Стригун, хай які його величезні колишні заслуги перед українським театром, керувати також найбільшою драматичною сценою Західної України, національним театром Заньковецької, який фінансується за найвищим розрядом, в який держава вкладає купу коштів – і власне у що? Якщо ми кинемо оком на репертуар театру останніх 10 років, то побачимо, що більшість назв становлять вистави саме Федора Миколайовича та його дружини Таїсії Литвиненко (які, до речі, і найдовше тримаються в репертуарі), а це власне: а) декоративно-патріотично-етнографічні постановки; б) безстильові мелодрами про «любофф і красівость». 

 

Посеред сцени стоїть величезне кацапське крiсло, позбавлене будь-якого художнього смаку. Над ним герб висить нацiональний.

Лесь Подеревянский

 

Ні для кого не секрет, що цей театр є «притчею во язицах» як символ зашкаралублості, пафосності, ходульної заштампованості. І навіть не музеєм театру сторічної давнини – де там! Театр існує, за окремими винятками, цілком в руслі радянської естетики, намагаючись говорити засобами майже що соцреалізму (а то й просто сумбурним набором) тепер вже про українське, говорити про себе ж чужою естетичною мовою. Звичайно, все це отой рознещасний постколоніальний синдром – і перенесення естетики, пафосу та ритуалів метрополії на власну культуру, і зацикленість на збереженні саме таких форм та старезних декоративних ознак «українства» і відпорність до всього нового, як до «чужинського». Безумовно, має минути час, змінитись покоління... Зрештою, все, що робиться щиро (нехай і зашкарубло) має право на певну повагу. Але щирість передбачає тотожність ідей декларованих у творах і реалізованих у житті. В іншому випадку таке мистецтво втрачає останнє моральне виправдання, а отже, право на існування (і, додам, фінансування).

А тому, вважаю, театр Заньковецької не може існувати далі в такому ж руслі, держава не може вкладати справді великі кошти в Національний театр, який є естетично відсталішим за більш периферійні театри ( про що я вже писав). Але – знов біда! – у Львові зараз не видно режисерів, які могли б стати зміною Стригуну, змогли б не просто очолити, але й реформувати цей театр, цю, повторюю, найбільшу драматичну сцену Західного регіону. Федір Стригун (як і головний художник театру Мирон Кипріян) не має наступників, не виховав у театрі потужне середнє покоління режисерів і акторів (напевне, мав рацію Андрій Жолдак, коли назвав Стригуна «Людиною-шлюзом»). А тим часом треба виховувати (а може й рятувати) молодше покоління, яке взагалі по-суті не має на кого орієнтуватись, яке не пройшло школи добротного фахового режисера.

І тому конче і нагально потрібно шукати нового керівника (і театру, і нашому СТД), а то й запрошувати з інших областей – от на що варто звертати увагу і тратити кошти, чим перейматися насамперед, а не відсутністю великих залів у театрів нацменшин (точніше тільки однієї нацменшини – і де б її 200-тисячної набралось у навіть не 800-тисячному місті? За результатами перепису населення 2001 р. росіян у Львові 8,9% – заледве 70 тисяч, – що теж важливо, але ж, погодьмося, це ж трохи інша картина). Бо ж оті нацменшини, бідаки, «позбавлені можливості задовольнити свої духовні потреби» – так дайте їм для початку мінімально пристойні умови, і нехай себе проявляють, нехай засвідчать свою затребуваність, нехай формують свого глядача, а тоді можна буде робити висновки про потребу надання їм більших майданчиків. Он ті осередки та театри, що є – товариства ім.Пушкіна та «Арбат» – хто про них чув, як вони себе проявили, чи збирають досить публіки, щоб претендувати на найбільші площі, чи взагалі рухаються, виявляють ініціативу і волю до життя, щоб зацікавити когось, крім найвужчих «своїх», і задовольнити гадано масштабні «духовні потреби»?