Фокус ЗМІ
IQ

Фокус ЗМІ

Ти є тим, що (як) читаєш (дивишся)

Євген Гулюк, 16 листопада 20176320

Так уже якось склалося, що у нас будь-хто може потрапити в «болото» негативізації та очорнення. Навіть пишучи ці рядки, я ризикую бути «обпльованим» у коментарях, «відправитись до пекла» (з можливістю повернення) або просто отримати серію «почесних» титулів і дізнатись про себе щось нове. Вся справа в тому, що у свідомості читача (я так думаю) кожен написаний текст обов’язково має відповідати його (читача) поглядам, або принаймні не суперечити національній ідеї (знову ж – у розумінні її читачем).

Більшість людей, які сприймають інформацію, чомусь банально не готова до того, аби поважати погляд співрозмовника (йдеться не тільки про читані тексти). Може, це виховання, етика. Може, таку тактику навіяно і вона кимось плекається. Тим не менше, у таких умовах складно уявити співіснування різних парадигм та дискурсів, протилежних точок зору та відмінних поглядів. Наскільки така ситуація сприяє розвитку свободи думки та суспільства загалом – питання зовсім не риторичне.

Хоч «загальновідомо», що всі ЗМІ «продажні», «проолігархічні» й «брехливі» за своєю природою, від усіх без винятку авторів (читачем) негласно «вимагається», аби в їхніх писаннях було витримано централізаторську орієнтацію, яка базується на двох наведених вище пунктах. При цьому на маргінесі залишається купа нюансів: автор може мати свою думку чи позицію (її можна намагатись зрозуміти – не обов’язково підганяти під свою матрицю сприйняття світу), його мета і ціль можуть збігатися з аналогічними у читача, але у методах і засобах різнитись тощо. Інколи важливо говорити про такі речі, аби дійти до розуміння того, як виглядає кухня «автор-читач». Останнє, в свою чергу, також є дуже важливим у контексті розмови про роль та функції ЗМІ, а також про ту картинку, яку вони транслюють.

Ми звикли насміхатися над «соловйовщиною» та «кисельовщиною» як зразками потворно-безвідступного провладного дифірамба. Але що можемо запропонувати натомість? Прислухаймося до «старої-доброї» пісні, яку регулярно крутять на ТБ: «СБУшник напідпитку збив людей на Закарпатті», «п’яний суддя спричинив важке ДТП під Києвом», «теракт у Нігерії забрав життя 56 ні в чому не винних людей», «дві школярки зникли безвісти», «терористична організація», «транспортний потяг зійшов», «онук зарізав і зґвалтував бабусю», «родина канібалів», «закинули до колодязя і почистили хату»… Солодка мелодія для зів’ялих вух. Особливо «приємно», коли такий «кип’яток» невпинним потоком заливають у мозок, щойно ти повернувся з роботи.

Можливо, хтось і фанатіє від таких «новин» (як моделі облаштування світу), але схоже на те, що єдиний контекст, в якому на тверезу голову можна таке сприймати – це сарказм і чорний гумор. Можна навіть під Samogon Юрія Андруховича та польського гурту Karbido. Трек The very best of Tabloids пропонує схожу реальність:

«Пожежники як завжди не встигли!

Бензин ще подорожчає, зате гривня поїде вниз!

Сімнадцятилітня внучка заколола шприцом ветерана війни і праці!

Самогонна трагедія не навчила нічому!

Прибульці забрали в Космос не тільки родину Баранюків» тощо.

Кримінальні хроніки, на жаль, тренд. Одним лише «переведенням» на державну мову тут не обійдеться. Я розумію, що українці не особливо зважають на закон (головно різні «великі» українці). Особливо, коли мова йде про власні амбіції – тоді всі принципи зникають. Але щоб сирі мокрі печери, ломакою по голові і кістки ворога біля своєї халупи на сонці сушити – це занадто. Одним словом, дивись «новини» тільки на нашому, найкращому каналі, і ти чітко та впевнено даси відповідь, що новина – це повідомлення про біль, муки і страждання. У кращому випадку – скандал, епатаж та сльози (дякую, що не кров). Інших смислів і контекстів для цього слова не існує. Ніхто нічого не будує, ніхто нічого не розвиває, ніхто нічого…

Спробуйте після таких «новин» переконати мене, що юрист може бути чесним, що вся журналістика, з руками і ногами не куплена, що історик може мати свою позицію, світогляд і переконання. Мабуть, буде складно. Складно, бо за посилом більшості інформаційних повідомлень бачимо один лише «гоббсівський міф» боротьби всіх зі всіма, дискредитацію одних на користь іншим. Цю тезу можна розвивати і далі, адже перегляд низки ток-шоу взагалі залишає стійке враження, що у цьому світі нічого святого, і єдиний принцип вижити – homo homini lupus est.

Як наслідок, щось схоже і з міфом успіху. Один клоун свої статки виграв у лотерею. Інша клоунеса розкидається нецензурною лексикою у Верховній Раді, бо знає, що її чоловік, хоч некомпетентний, але прокурор. А скільки «горе-бізнесменів», для яких бізнес – це не вкласти у розвиток і отримати прибуток, а лише визиск держави і людей, які на тебе працюють. Ми обурюємось, коли чуємо перераховане вище. Але що відбувається на «грішній землі»? Хто з підлітків відчуває реальну різницю між фразами «купив машину на свої зароблені» і «батько купив машину». Можливо, я помиляюсь, але маю сумнів, що молода людина, яка в нашій країні зуміє здійснити подвиг у вигляді самостійного заробітку на машину, буде їздити нею по пішохідній частині і з загрозою для людей. Це все – дія міфу успіху на пустому місці. Успіху, який прийшов без підстав: впливовість батьків, наявність патрона, моральна безпринциповість. Але це, на жаль, наша домінантна модель успіху. Толерується вона і «знизу», і «зверху». Крім того, популяризується у ЗМІ.

Ви можете уявити, аби в українських реаліях такий собі Йосип Король вирішив підписувати власні твори псевдом «Йосип Гіль» тільки тому, що його батько, Степан Король, всесвітньо відомий письменник. А він прагне добитись слави власними стараннями, не іменем татка. Так, у нас в таке повірити складно. Але десь трапляється. Люди хочуть чогось досягнути, чогось навчитись і заслужити таким чином повагу. Тільки українці мріють, надивившись дурниць про клоунів і лотерею, одиничним стрибком одурманеного успіхом барана сягнути високої чи прибуткової посади. А далі – сидіти на лаврах і споглядати, як тебе всі довкола «люблять» і «поважають». Найгірше, що таки поважають. Або вдають, що поважають: пишуть про таких, беруть інтерв’ю, просять коментарі. Це частина чинного міфу успіху.

Порівняйте, до прикладу, міф успіху героїв проекту The Ukrainians та більшості телевізійних персонажів. Люди, які чогось досягають, мають стратегію і бачення розвитку сфери, яку представляють, відповідні цінності, орієнтири… і маріонетки, які гастролюють від одного каналу до іншого, від одного олігархічного табору, до іншого. Мабуть, коли перші переможуть других і коли цінності перших візьмуть гору над цінностями других, зміни стануть можливими. Коли замість «перлів» про політика, котрий відгриз пальця колезі, чи олігарха, котрий «припаркував» автомобіль на власній дружині, надбанням загалу стануть справжні історії успіху. Якщо це колись таки станеться, то всією тією клоунадою займатимуться відповідні інституції, а «споживачі» просто отримають меседж, що політика посадили за те, що він відгриз пальця колезі.

Чому це важливо? Бо хіба українець має час працювати, якщо його щодня наполегливо просять стати «суддею», «свідком», «прокурором» та «адвокатом» у тяганині політиків за «трон», у розбірках олігархів за розкрадання країни. А ще – політичним і спортивним експертом, знавцем релігії, літератури, музики, історії тощо. Таким чином, первинні запити українця – не що їсти, як прогодувати родину, як провести завтрашній робочий день… І вже точно – не що корисного почитати для саморозвитку і в який театр сходити. Олігарх чи мажор вкотре напакостив посеред хати і прикрив це все діло килимком, суддя-хабарник знову погорів, а бджілка-трудівник політик «розродився» черговим «подвигом». Всі вони благально дивляться з екранів телевізорів на того чубатого українця у шароварах і чекають, що він про них «доброго» скаже або напише у коментарях. Весь цей цирк для нього.

Тому потрібно переписувати «агіографію». Які зміни у країні, де взірцем є людина, яка мало вміє, але багато хоче і багато отримує? Відомий лише один випадок, коли манна з неба падала відразу для всіх. У масштабі сучасної держави – це неможливо. Відтак міф історії успіху, міф суспільних відносин, а також багато інших посилів, що стоять за інформаційними повідомленнями, потребують нагальних коректур. Звичайно, за помахом чарівної палички не зникнуть вже завтра з ефірів історії різних «героїв», а насильство та жорстокість не перестануть бути частиною реального життя. Але це все не становитиме такого високого відсотка повсякденної реальності, як маніпулятивно подано в окремих (на жаль, популярних) ЗМІ.

У контексті сказаного вище цікаво відкрити львівські періодичні видання міжвоєнного часу. Тоді також не обходилось без маніпуляцій, але картинка, таке враження, була різноманітнішою. Окремі видання, презентуючи свої матеріали, активно покликалися на західноєвропейські ресурси (чи часто таке можна зустріти у нас?). Шпальти газет були переповнені колоритною інформацією про світ: політика, культура, спорт, мода і навіть звичаї, традиції та побут у різних куточках світу. Відкриваєш Światowid, маєш матеріал про догляд жінок за собою (мода, косметика, біжутерія) у різних куточках світу. Відкриваєш львівський журнал «Комар», маєш неперевершені карикатури роботи Едварда Козака: Гітлер, Муссоліні, інші політики того часу, повсякденні й глобальні загрози, різні нюанси життя. Час був важкий і непередбачуваний, атмосфера напружена, але карикатури все одно «живі», цікаві й оптимістичні. Вони з гумором, не приреченістю, не в дусі «все пропало».

Окремою темою є питання творення та поширення цінностей. У вже згаданому видані Światowid подано зразкову розповідь про річницю підписання договору у Версалі (28.06.1919). Новина починається з розповіді про Версальський палац, який був резиденцією французьких королів епохи абсолютизму: Луї XIV, Луї XV і Луї XVI. Далі йде розгляд та переказ пунктів самого тексту договору, що ілюструється відповідними фото. На сам кінець – оцінка наслідків договору для ІІ Речі Посполитої: сприяв створенню незалежної держави, але не задовольнив усіх запитів. Зразкове повідомлення. Тут тобі популяризація й інтелектуальної культури, і професіоналізму, і патріотизму. Повідомлення є концептуальним, просвітницьким і смислотворчим.

Переглядаючи такі видання, виникає враження, що читачу дійсно розповідали про світ, а з цим – змушували його думати або хоча б щось знати, аби сприйняти матеріал. Порівняйте через призму сказаного нашу ситуацію з законом про освіту, який нещодавно «нашумів». У країні проголошено курс на реформи. Є закон про освіту, який реально на часі. Від нього буде залежати майбутнє дітей, батьків та вчителів. Але наш «рій» чомусь гуде не про це, а про реакцію «зразково демократичної» Угорщини. Виникає ситуація, коли за обговоренням наслідків одного пункту важливого закону ми губимо публічне обговорення закону у цілісності. Але ж для реакції сусідів є відповідне міністерство. Нащо українцю додавати до його довгого послужного списку ще й «експерта з геополітики»? Корисніше було би, якби ЗМІ гуділи про те, що передбачає закон для батьків, дітей і вчителів, їхню думку з цього приводу, порівняти ситуацію з іншими країнами, поговорити про альтернативні варіанти тощо. Це величезний пласт інформації та цікавих запитань, відповіді на які дадуть ширше розуміння, чим живе і дихає суспільство, що його чекає у майбутньому. Частина з цих питань таки лунала (мусимо бути вдячні ЗМІ, які цим ускладнили собі життя), але їх частка на тлі банального вказування пальцем на Угорщину була мізерною. То в нас реформи чи далі гра у зовнішніх ворогів?

Цензурування інформаційного простору, звичайно ж, не вихід. Про це і не йдеться. Але переглянути окремі моменти – це зовсім інше питання. І тут мусить бути співпраця. Кримінальні хроніки є не тільки виною творців контенту. Останні орієнтують і на запити та рейтинги. Чи готовий українець відмовитись від хронік? Чи готовий він до існування складнішого матеріалу, який є суперечливим та висвітлює різні погляди? Чи можна себе привчити, що матеріал, написаний з іншої світоглядної позиції, є неформатним, нестандартним, не популярним? Навіть якщо він для нас незручний, апелює до ціннісних орієнтирів, професійних категорій, змушує змінюватись і вийти з зони комфорту, зрештою, думати, порівнювати, оцінювати. Перераховане – це шлях аби не лише когось почути, а й можливість самому бути почутим.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук