Негатив і позитив, позитив і негатив
IQ

Негатив і позитив, позитив і негатив

Про оптимістів, песимістів і Робінзона Крузо

Іван Лучук, 10 листопада12742

Людське життя складається і з позитивних, і з негативних моментів. Це трюїзм, звичайно. Усім це відомо, всі це переживають на своїй шкурі, стикаються із цим повсякчас. Та наразі використаймо цей трюїзм як певну модель для роздумів. От є негатив, а от є позитив. Це не так, як у відомій баладі Ред’ярда Кіплінґа: «Захід є Захід, а Схід є Схід, їм не зійтися ніяк». Бо негатив є негатив, а позитив є позитив, і сходитись їм велено всякчас. Є песимісти і є оптимісти, перші ставлять на перший план негатив, а другі – позитив. Позаяк я є і песимістом, і оптимістом в одній особі, то й назвав цей свій сюжет «Негатив і позитив, позитив і негатив», але не варто вважати, що песиміст у мені переважає, просто саме так написалося (то вже надається до пояснення хіба при тлумаченні підсвідомого). Про оптимістів та песимістів ще поговоримо якось окремо, при відповідній нагоді.

Якщо взяти людське життя у ґлобальному масштабі, то можна виділити кілька наріжних моментів, які є однозначно або позитивом, або негативом. Народження – це позитив, а кончина – це негатив. Хоча й тут не все аж так однозначно, а може бути амбівалентним. Яким же ж то позитивом буде народження, коли в людини всеньке життя – суцільна мука, наприклад. Тоді й кончина її буде полегшею, а не аж таким негативом. Чи одруження – це зазвичай трактують як позитив. Але деколи така потворна чудасія з того виходить, що то вже смурний негатив. Чи розлучення, яке трактують, як правило, в негативному плані. Але ж то може бути якраз і звільнення, відкривання нових перспектив і простору для росту тощо. Досягнення заповітної мрії – ото вже позитив. Так то воно так, але трішечки не так, – як мовляв Шельменко-денщик. Бо досягнеш тієї мрії, аж тут вигулькує порожнеча, крах можливості вибудовувати ще якусь мрію, бо ж найзаповітніша вже збулася. От і маєш негатив – здійснення найзаповітнішої мрії стає заодно негацією ймовірних сподівань. От тут і сходяться позитив та негатив, і не тільки тут. Не законсервуєш-бо ту здійснену мрію в найнадійнішу еннолітрову банку, щоб тішитися тим, допоки віку. Хоча трафунки суть ріжні й розмаїті. І ти в тій здійсненій мрії купаєшся собі й далі, як вареник у сметані, аж поки сметана остаточно не звурдиться й висохне, а вареник не скоцюрбиться та скам’яніє.

Зазирнімо до незаперечної класики світової літератури. Роман «Робінзон Крузо» для багатьох був, либонь, чи не першою прочитаною більшою книжкою. І зі мною те саме. Я прочитав її вперше ще малюком, примірник старого видання (з кольоровою обкладинкою та чудовими ілюстраціями), який був однією з перших книжок моєї мами Оксани Сенатович (на її титулі рукою мого дідуся Павла Сенатовича було зроблено надпис: Саня Сенатович). Так-от, коли Робінзон Крузо після кораблетрощі втрапив на той свій безлюдний острів, то спершу розпачав. А далі став розважати, бо що ж робити. І почав Робінзон Крузо усе зіставляти та зважувати. А у своєму щоденнику, який вів із прецизійною акуратністю, приділив спеціальну увагу підведенню «балансу» негативних і позитивних сторін свого становища:

Він поділив сторінку навпіл і ліворуч написав «погано», а праворуч – «добре».

«Погано

Мене закинуло на жахливий, безлюдний острів, і в мене немає жодної надії визволитись.

Я ізольований від усього людства; я самітник, вигнанець з людського суспільства.

Добре

Але я залишився живий, хоч міг би й потонути, як усі мої супутники.

Але я не помер з голоду і не загинув у цьому пустельному місці».

Тож будь-хто, кому заманеться, може собі «робінзонувати» схожим чином, у кожному негативі шукати і віднаходити позитив. Так воно зазвичай і треба робити. Та так і робили, мабуть, чи не всі видатні чи непомітні й незафіксовані персонажі упродовж всієї історії людства, її бурхливого плину. Від Олександра Македонського до Чінгісхана, від Аттили до Річарда Левине Серце, від Богдана Хмельницького до Наполеона, від Авраама Лінкольна до Степана Бандери. Можливо, я ж вам не скажу за всіх. Та й навіть за себе самого не скажу, бо не все в собі розумію. Вибрики долі, коли негатив і позитив сходяться та переплітаються, вважаймо явищем природним, закономірним, записаним на скрижалях, що не конче надаються до тлумачення.

Нещодавно на Фейсбуку у стрічці проскочив матеріальчик про те, чому українським жінкам не варто нарікати на свою долю та становище. Там було наведено цілу низку переконливих аргументів. І, знову ж таки, у форматі порівняння позитиву з негативом. От жінкам в Україні дозволено й не заборонено те і те. А от у таких-то країнах жінкам за те і те роблять отаке, або навіть аж отаке. Скочила собі україночка-козачка в гречку, то й скачи собі досхочу. А десь у східній пустелі її за це б каменували. Хочеш носити мереживні майточки, то носи й насолоджуйся, і насолоджуй при нагоді. А деінде зась надягати на себе мереживну нижню білизну. Захотіла українська красунечка вибитись в люди, то докладай зусиль і вибивайся, ніхто тобі не боронить, а то й допомагає. А в багатьох країнах не те що вибитися в люди жінці неможливо, але й вважатися повноцінною людиною їй немає змоги. І так далі. То чи так вже погано українським жінкам ведеться? Авжеж, що ні.

А в деяких країнах, архіцивілізованих, так би мовити, подейкують, жінки настільки прирівняні у правах із чоловіками, що вже навіть не в змозі повнокровно відчувати свою жіночність. Це теж перехльости, здається, та все ж без порівняння кращі від тих, де людська (у цьому разі жіноча) натура притлумлюється насильно, під страхом кари «сєкір-башка». Але то вже тема іншого сюжету.

Можна вибрати для прикладу негативи й позитиви однієї окремо вибраної людини. Однієї особи жіночої статі, а потім однієї особи чоловічої статі. Абстрактні якісь особи, уявімо собі так. Зрозуміло, це буде із власних спостережень та узагальнень, але все ж схематизовано та безадресно. Як то пишеться у деяких книжках чи фільмах – будь-яка схожість із реальними людьми є випадковою та ненавмисною; чи якось так. Це все ґротескно та схематично, хоч деколи й деталізовано, не так фактичним матеріалом, як художньою уявою. У довільному порядку, як вигулькуватиме у збудженому писанням мозку. І лише дещиця.

Першість дамі. Кобіта гарна, зріла, досвідчена. «В самому соку», можна сказати. Краса – це завжди добре, вона ж бо врятує світ. Але через ту красу можуть бути і прикрощі. Чіпляються до тебе всілякі придурки, ліплять розмаїті банальні компліменти, аж кремпує то все. Зрілість – також добре, почуваєшся самореалізованою, на плаву, впевнено. Але ж зрілість у певній перспективі переросте у зів’ялість; хтозна, скільки ще якісного часу для повноцінного життя залишається. І це весь час, «мов цвяшок в серце вбитий» (як писав Тарас Шевченко про якусь Марину). Досвід такий чи сякий здобувається упродовж цілого життя. Без нього ніяк. Але ж саме він деколи і заважає зробити сміливий та відчайдушний крок, який міг би позитивно вплинути на подальшу долю.

Кобіта мудра, що тут казати. Мудра від природи і завдяки вже згаданому досвіду. Не будемо розводитися, чи часто таке трапляється, але ж трапляється доволі таки частенько. Мудрість – також добре, але і вона може заважати жити, як це не дивно. З висоти своєї мудрості й інших (принаймні тих, із ким спілкуєшся) хочеш бачити також (не мусово такими ж) мудрими. Але завищена самооцінка, чи то пак «манія мудрості», не завжди дає це зробити. От і мучся своєю мудрістю. Далеко ж не кожна назве себе «змудрілою у дурості вар’яткою».

Кобіта живе собі сама, різні матримоніальні штучки позаду. Діти, якщо і є, то вже дорослі. Жити можуть і десь окремо. Який кайф – ніхто тобі на голову не тисне, можеш собі на своїй території виробляти що завгодно. Регламентуєш все сама собі, сама собі королева й король. Лафа. Але ж так багнеться ласки, любощів. Вони то зазвичай і є, але не зовсім повнокровні, бо ж «регламентовані» вже згаданими зрілістю та мудрістю. А щастя ж хоче кожне людське створіння, незалежно від статі.

А тепер візьмімося до маскулінної особини.

Чоловік є дуже чутливим, сливе усім переймається, відчуває найдрібніші порухи своєї душі. Та як же ж це позитивно – мати таку велику душу, відкриту до розмаїття почуттів і відчуттів. Але в цьому є й купа негативу. Будь-яка неприємна ситуація може його сприкрити, адже у нього така чутлива душа. Він собі відчуває подихи (осінні чи весняні, неважливо) вітру, леготу-теплокрилу, аж тут раптом дзвінок на стаціонарний телефон. Варіантів може бути маса, щоб ранити чутливу душу, підпсути настрій і звурдити приємні мельодії. Хтось помилився номером і безпідставно нахамив. Нагадали про заборгованість за те чи за те. Повідомили якусь прикру звістку. Хтось просто пожартував тощо.

Чоловік є доволі високим. Це зручно, почуваєшся миліше у компанії чи в натовпі. Високі, кажуть, більше подобаються жінкам. Але то така правда, як пес траву їсть. Можна без табуретки вкрутити жарівку чи без драбини рвати вишні. Але ж і ноги можуть звисати з дивану, можеш не поміщатися на плацкартній полиці в потязі, згинатися у три погибелі при вході в різні приміщення, локалі, криївки.

Чоловік має чудову пам’ять, дехто вважає, що навіть феноменальну. Так то воно так, пам’ять чіпка, в голові масиви різноманітної інформації, почерпнутої з прочитаного та побаченого. Але ж і з пережитого, з відстраждалого. Крім всього того корисного, потрібного та приємного повсякчас у пам’яті спливає і купа різного негативу, різні паскудні ситуації, негідні вчинки стосовно себе тощо. І вони переслідують чоловіка невідчепно. Адже та його пам’ять є не лише безконечними енциклопедичними комірками, але й чимось на зразок Великогрибовицького сміттєзвалища. І як з цим жити? А отак і жити. Наперекір усьому.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук