Християнин і світ творчості

Це краса. ... Потворність. ... Обдарованість. ... Бездарність. ... Яка глибина. ... Примітивність. ... Скільки значущості. ... Абсурд. ... Можна продовжити список епітетів, якими людина, споглядаючи виставку, театр, концерт чи прочитавши літературний твір може так лаконічно схарактеризувати плоди творчих потуг митця.

Ці антоніми виражають два протилежні, за своєю енергії, джерела, які надихають працю майстра: духовне, божественне і бездуховне, безбожне. Якість плодів творчості художника, артиста, письменника чи музиканта залежить від того, з якого з цих джерел вони черпають натхнення, чим напоюють свій, спраглий творчого вияву, дух. Культурний розвій нації чи окремої людини визначають процеси, які відбуваються у сфері духу. Умберто Еко називав це «духовним станом». Який духовний стан народу, така його культура! Який духовний стан митця, такий і плід його творчості. Від акценту, який народ ставить у вихованні нащадків: на культивуванні духу нації чи на вихолощенні духовного з усіх сфер життя, таку культуру і одержує, культуру життя, розвитку і добробуту, або ж – смерті, деградації і злиднів.

Одна з головних ознак людської богоподібності – це здатність до творчості. Візантійський містик XIV ст. св. Григорій Палама навіть наголошував на тому, що людина, яку Бог сотворив на свій образ і подобу, за Божим образом вища від ангелів, бо, маючи тіло, може творити подібно до Бога. Богоподібна людина – це  художник, творець, майстер, який черпає натхнення від свого Первообразу. Як з висохлого джерела не нап’єшся, так і з духовної внутрішньої пустоти на виросте творчий плід, який би суспільний образ не створювався, яку б творчу маску чи сучасну PR-технологію не використовував митець, щоб самовиразитись. З його творчого джерела випливе лише те, що в ньому є, або… чого нема. Щоби творчо самовиразитись потрібно мати в собі „щось”, що не лише можна, а й потрібно видобути, засвітити для радості, навчання і глибинного збагачення тих, хто духовно споглядає, досвідно переживає, сприймаючи натхненні плоди творчості іншого. Виразити своєю майстерністю можна лише ту красу, яка в людині захована, закладена Творцем, головним Майстром, головним Учителем всіх митців. Ця внутрішня, божественна краса людини, розвинута інтенсивним духовним життям і є прообразом картин, які малює художник; музики, яку пише композитор; поезії, якою співає серце поета. Із твору митця можна пізнати стан його душі в момент творчості, момент, який накопичується впродовж довгих років поглиблення свого самопізнання, аж до геніального духовно-емоційного воплочення у тому, що ми називаємо шедевром. Головним питанням, яке митець, чи людина, що вважає себе митцем, повинна собі задавати: а чи є у мені та внутрішня краса Царства Божого (Пор.: Лк. 17, 21 ), яку я віднайшов у собі (Пор.: Мт. 6, 33) і можу показати її іншим за допомогою творчої сили (Пор.: 11, 22). Творче свідчення митця дає змогу споглядальникам побачити його духовний світ, красу внутрішнього життя, яке у ньому бурлить, розквітає, будується чи навпаки хиріє, руйнується й уподібнюється до безводної пустелі?

Цікаво, що між творчістю митців і творчістю апостолів, авторів Євангелій, існує одна визначальна спільність, яку характеризує слово «натхнення». Якщо писане слово не натхнене Богом, воно не має священної ваги Божественної істини, яку несе, і якщо творчість поета, митця, артиста не натхнене Богом, вона не має в собі тієї буттєвої глибини, яка єднає мистецький твір зі свідомістю читача, слухача чи глядача. У цьому випадку немає тих внутрішніх містичних струн, які об’єднують всі людські прагнення до вищих горизонтів, які відкривають глибини досвіду і розуміння життя одних іншим, які запрошують причащатись до натхненного божественною силою, руху вгору, до обрію. Відтак, осягнувши його, з радістю одержати благодатне натхнення на рух до наступного горизонту творчості, до поділу і єднання в цьому русі з іншими, богоподібними творцями. Цей благодатний рух в одній єдиній і водночас багатоманітній, у своїх формах, Божій енергії і творить культуру людини, народу, людства.

Митець не творить образ «від себе», а лише знімає покривало з образу, який вже існує, не кладе фарби на полотно, а ніби розчищає сторонні відтінки, даючи можливість прочитати у творі «записи» своєї особистої духовної історії, свого інтимного досвіду прийняття Божого одкровення, яке надихає. Те саме ж відбувається і з музикою, яку композитор відчитує у своїй душі і записує у момент натхнення, чи письменник народжує видиме слово тоді, коли прислухається до тихого внутрішнього голосу, яким промовляє до нього Слово Боже.

Для християнина шлях творчості – це шлях спасіння, воз’єднання з Джерелом краси і натхнення. Євангельські заповіді – головні правила духовної творчості. Творчість християнина і його містичне життя – дві сторони, видима і невидима, одного духовного шляху, з одними і тими самими ж правилами. Сходження душі від видимого до невидимого і повернення назад з «багажем» символів, якими у слові, звуці чи фарбі митець-містик відкрито ділиться, свідчить про свою духовну подорож іншими і запрошує їх до участі в ній. Творчість майстра своєї справи – це чудо в тому самому ж значенні, яким воно є у християнстві: зустріч видимого з невидимим, людського з божественним, сотвореного з несотвореним, часу з вічністю, простору з нескінченістю.

Творчість – це шлях самопізнання, пізнання істин, які Бог відкриває у момент зустрічі з митцем. Якщо немає натхнення через християнське Передання, від народного духу, то марною буде справа його штучної імітації, заміни іміджевими трюками чи личиною творчості. Відсутність духовного пульсу не можливо компенсувати ідеями про творчість, створенням «суспільного образу», який симулює правдиве мистецтво. Замість живих звуків, слів, образів, які походять від Джерела Життя, від Живого Слова і Первообразу, з’являються їхні заміни: примітивні, бездарні, відчужені від головних людських цінностей. За маскою творчості часто приховують пустку, чи навіть темне начало, яке за допомогою різних шоу, перформансів, симулякрів, інсталяцій, рімейків руйнує єдність, цілісність, гармонію, фрагментує сенс речей, які Бог у них заклав. Бездуховне «мистецтво» вихолощує глибинний зміст людських цінностей, примітивізує людське сприйняття, відриваючи його від реальності життя, насаджує світ віртуальної реальності, яка часто паразитує на людських пристрастях і гріхах, і остаточно загрожує адекватному сприйняттю справжнього життя і свого «я».

Отож, мистецтво, яке не вкорінене у глибинах людського духу, яке не проростає з нього і не плекається в духовно-культурному полі стає штучним, зовнішнім, бутафорним і чужорідним щодо духовної традиції народу, який за природою покликаний виношувати культуру у своєму духовно-буттєвому лоні. Культура ставатиме чужою, все більше нав’язаною ззовні, неадекватною і навіть ворожою щодо духовної автентики народу. Така культура перестає бути системою живих ідей, благодатним диханням народу, формою суспільної і національної самосвідомості, життєвого служіння. Вона культивує абсурд, розчищає простір для розгулу темних інстинктів, приводить до виродження ціннісної системи координат, у якій людина може адекватно сприймати світ добра і зла, органічно приймаючи і творчо розбудовуючи перше і відкидаючи, як чужорідне тіло, друге. Природна для людини «культура життя» вироджується у «культуру смерті» з її псевдо образами та ідеями. Ще Ортега-і-Гасет зазначав, що втрата народом його вірування, традиції веде до розкладу цивілізації. Творчий, а відтак живий і життєдайний розвиток можливий лише у відкритості до слухання Слова життя, пісні небес і споглядання Первообразу, бо лише Він надихає на істинну, свобідну і життєдайну творчість, яка має свій початок тут на землі і продовжуватиметься у вічності.