І знову про «правильну Україну»

Після президентських виборів країна зайшла на черговий віраж дискусії про те, «хто кому правильний українець». Цього разу мова йде про «українську архаїку» (на зразок віри і мови), яку, на думку філософа Дацюка, відстоюють прихильники «галицького консенсусу», та про умовний «київський консенсус», який мав би представляти якісь інновації та допомогти здійснити ривок країни вперед, в бік Сінгапуру з Гонконгом. При цьому, звісно, не зрозуміло, як українізація гальмуватиме інновації, але не про цю «родову травму» частини інтелігенції зараз мова.

Хоча слова поскладані у свіжі конструкції, насправді нас цим всім годують уже скоро 28 років. Це такий фон, щоб було про що поговорити. Питання, слід віддати належне, дійсно актуальне, тому схема і працює так довго.

28 років ми чуємо гасло «Чия мова – того й влада». Так, це правда. Але мова не визначає «головного», це «головний» обирає, якою мовою спілкуватися. Мова не є джерелом влади чи причиною, вона є наслідком. Зараз мовою власників великого бізнесу є переважно російська, але це не означає, що з прийняттям закону про мову зміняться власники. В Києві ХІХ ст. моду і мову визначали великі землевласники Правобережжя, а вони були поляками. Попри русифікаторську політику царського уряду.

Про що не говорять ці 28 років? Про те, що політична нація – це соціум, члени якого грають за певними правилами. Де основне питання – не атрибути, не зовнішні ознаки і не вірність традиції, і навіть не «інновації в вакуумі» чи «дотримання законів» (вони бувають різні). А банальне «за чий рахунок ми будемо жити і в чиїх інтересах буде працювати державний апарат».

Дві революції часів незалежності, як зараз люблять говорити світлі голови, не були революціями в класичному сенсі. Бо не змінили фундаментів, на яких оснований соціум. І це правда. Але і бунтом проти еліт вони теж не були, адже не про персоналії йшлося, а про несприйняття російської моделі, яку хотіли запровадити в Україні. Інша справа, що з часом форма взяла гору над змістом, а за відсутності зацікавлених в реальній трансформації ми просто відкотилися назад, до звичного дискурсу про «правильну Україну».

Розмови про те, в чиїх інтересах працюватиме державний апарат, не вийшло. Бо «в інтересах українців» чи в інтересах «всіх мешканців України» – це типові розмови на користь бідних. Ні про що. Вони, як вже було сказано, слугують лиш фоном для вибудовування олігархічних вертикально-інтегрованих бізнес-імперій. І ця феодальна структура економіки єднає нас із «русским миром» не слабше, ніж російська мова чи московський патріархат. Поки державний апарат працює в інтересах самого себе й олігархів, живучи за рахунок залишків «народного господарства», ніякі кроки в напрямку «геть від Москви» не матимуть надійних і довготривалих наслідків.

Дуже давно, на світанку незалежності, коли люди дивилися телевізор сім’ями, я випадково побачив інтерв’ю з Ольгою Сумською. Вона в ті часи, після серіалу «Роксолана», була на піку слави і розказувала тим, хто тоді був замість Гордона, всілякі історії. Одну з них я запам’ятав, вона стосувалася «квартирного питання». Так от, виявляється актрисі Сумській квартиру «подарував» шанувальник її таланту, тодішній прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко. Ну як подарував – доручив виділити. Ви усвідомлюєте глибини маразму? Працює чоловік чиновником, дивиться телевізор, підписує якусь писульку – й улюблена актриса «заїжджає» в нову квартиру. І це не про генсека якогось історія, не про Корею Північну, а про країну, яка будувала і будує «ринкову економіку» під пильним наглядом МВФ.

В принципі, з тих часів нічого фундаментально не змінилося. Тобто такі дрібниці, як квартира для актриси, тепер простіше купити за готівку, але звичка не відрізняти «своє» від «народного» нікуди не поділася. Чиновники та депутати всіх рівнів і надалі можуть «виділяти» комусь майно, землі чи нерухомість. Чи йде мова про лісові угіддя в області, чи про шматки центру Львова – завжди є можливість не продати, не здати в оренду, не використати як заставу, а тупо «виділити».

Ви, мабуть, зауважили, що періоди «загострення» припадають на останні місяці каденції, «під завісу свята». Приблизно раз на п’ять років відбувається відкрите закінчення «епохи бідності і жадібності» – ближче до фінішу, коли вже «пан або пропав» чи «згоріла хата, гори й сарай» (якщо говорити про рейтинги і довіру електорату). Тоді вирішення різноманітних «шкурняків» набуває дійсно потворних рис, перетворюється на такий собі депутатський «Декамерон», коли навколо чума, всі бар’єри впали і залишається лише отримати останню насолоду перед виносом в чорний коридор.

Крім того, зростає інтерес до подібних махінацій з боку тих колег по цеху, які вирішили продовжувати політичну кар’єру. І «раптом» починають зауважувати, що хтось поводиться непорядно. Так вчорашні «однодумці» перетворюються на непримиренних «опонентів».

Теперішнє передвиборче загострення є результатом впливу цих двох чинників. Одні стараються побільше «надбати», бо наступного шансу не буде. Другі прагнуть зайняти місце перших, тому активніше займаються «викриттями».

Так ми вкотре стаємо на традиційні граблі під назвою «треба вибирати нових і порядних». В хід ідуть старі заклинання про «захист інтересів громади», «чесність і професіоналізм», про те, що «Україна починається з тебе» та інші гасла. Приблизно так само працюють циганські ворожки, коли розпаковують людину на золоті прикраси. І як роми не лікують рак на залізничному вокзалі, так і депутати не стоять на сторожі інтересів «простої людини». Це обман.

Важливим є не «захист» безправних громадян волею царя, а можливість громадян відстояти свої інтереси. Важливо не просто «вибрати чесних», набагато важливіше окреслити межі їхньої влади, урізати повноваження до необхідного мінімуму. Принаймні, щоб вони не могли нічого «виділяти».

Але це красива теорія, в реальному житті голосувати, як завжди, доведеться за «армію, мову, віру» в різних інтерпретаціях. І от уже голова ОДА, який «виділяє» земельні ділянки, бореться з російською попсою, бо скоро вибори. А з того боку «барикад» йому обов’язково підіграють ті, які не сприймають «галицького варіанта України». Їм теж треба кудись обратися і могти щось «виділити».