Ілларіонов, Кац та інші російські ліберали

Протягом останніх тижнів український інформаційний сегмент вкотре розгорівся в дискусії щодо (не)можливості діалогу з будь-якими представниками російської сторони – чи то пак з путінським оточенням (в принципі його цурається вже навіть і Нестор Шуфрич, принаймні так він заявляв під час нещодавнього судового засідання), чи контрольованими Кремлем «опозиціонерами» з ЛДПР та КПРФ, чи представниками політичної і культурної російської ліберальної «тусовки». Ось з останніми історія і є набагато складнішою.

Сама розмова в контексті сучасної російсько-української війни далеко не нова. Так, ще, щонайменше, з 2014-го ставало зрозумілим (хоч, на жаль, далеко не більшості тодішнього українського суспільства), що продовжувати дивитися серіали чи фільми з Міхаілом Порєчєнковим після того, як той стріляв по позиціях українських військових у Донецькому аеропорту, м’яко кажучи, моветон. Хоч, чому ж гріха таїти, ще якийсь рік до цього – у 2013-му – його можна було побачити на центральних українських телеканалах ще й прайм-тайм.

Однак чи російський продукт тоді взагалі зник з нашого інформаційного поля? На жаль, ні. І не він, а саме український продукт, унормовувався у квотах на радіо. І навіть справа не в тому, що на телебаченні спорадично й надалі виникали зашквари на кшталт передноворічних «блакитних вогників», «іроній долі» чи «пабєдобєсних» концертів 9 травня, а кіношний продукт російською почасти подавався без жодного перекладу та дубляжу державною мовою (у кращому разі – з українськими субтитрами). Суть проблеми в тому, що вже тоді українці, десь будучи неготовими цілковито відмовитися від російського продукту (не тільки культурного, але й політичного), почали шукати серед тамтешнього російського загалу раціональне, проукраїнське, «хороше» зерно.

Пам’ятаєте, як зі захопленням українці тоді, у 2014–2016 роках, переглядали відео з російським актором Міхаілом Єфремовим? У них він декламував антипутінські вірші, оскільки, мовляв, не підтримував політику президента РФ щодо окупації Криму та частини Донбасу. Втім, наскільки такі «відосики» були дієвими у протистоянні проти режиму Путіна в Росії? А врешті, сам митець у 2020 році відкрито відмовився від своєї «творчої опозиційності» до російської влади – «вона ж людей мистецтва годує» (це цитата!), а у 2022-му – вже з-за застінок російської тюрми, куди потрапив після спровокованої ним напідпитку смертельної ДТП, – підтримав путінську так звану «СВО».

Загалом, так, після 2014-го з українських екранів дедалі менше до глядачів промовляв Путін. Але російські «балакаючі голови» (ті, що з умовного опозиційного табору) нікуди не ділися. Більше того, що частіше наприкінці 2021-го лунали новини про можливий ескалований напад скупченого біля українських теренів російського війська на Україну, то активніше в українських ЗМІ, окрім голосів місцевих експертів, лунали й заяви російських візаві. Наприклад, Андрєй Ілларіонов (колишній радник президента Путіна з економічних питань), який зі середини 2000-х емігрував до США, де почав працювати у вашингтонському Центрі глобальної свободи та процвітання Інституту Катона, за три тижні до повномасштабного вторгнення в ефірі ток-шоу Савіка Шустера (о, ще один «опозиційний» російський журналіст) переконував, що жодної масової російської військової атаки не відбудеться. Цікаво, що він думав зранку 24 лютого 2022-го після таких своїх прогнозів?

Зрештою, коли російська війна проти України набула таки повномасштабної фази, експертні голоси з російського боку не зникли, а окремі з них в українському YouTube стали одними з найбільш популярних. Так, за підрахунками «Детектор медіа», у період з 24 лютого 2022-го до 1 червня 2023 року до п’ятірки лідерів цього відеохостингу в Україні увійшли двоє росіян: Марк Фейгін та Андрєй Піонтковський. А в першій двадцятці росіяни становили рівно половину українського ютубного сегмента.

Самі по собі ці статистичні дані не є якоюсь катастрофою. На відміну від РФ, в Україні існує свобода думки, слова, доступу до інформації та вибору що читати, що слухати і що дивитися, навіть в умовах воєнного стану (якщо це не шкодить національній безпеці та територіальній цілісності Української держави, звичайно).

Річ в іншому – який сенс ось такої діяльності цих російських рупорів в Україні? Просто покритикувати Путіна? За останні 18 місяців війни стало зрозуміло, ким є російський очільник і РФ загалом. Навіть тим українцям, які до лютого 2022 року не хотіли помічати війни на Сході України, або ж вважали, що це все «суто політика». А чи якимось чином це реально послаблює владу самого Владіміра Владіміровіча в самій Росії? Можна скромно припустити, що навряд. Тому питання «для чого це все?» – поки що принаймні виглядає риторичним.

Хоча, можливо, і це питання не таке вже й без відповіді. Пригадуєте минулорічний випадок з Латиніною? Так, ідеться про ту письменницю, яка називає себе (і часто так її чомусь позиціонують українські журналісти, які запрошують у свої ефіри під таким реноме) опозиціонеркою до чинної влади у РФ. 13 березня 2022-го на своїй сторінці у Twitter вона ствердила, що в Україні спостерігаємо відродження Київської Русі. І саме в Києві незабаром зосередиться «російськомовний світ демократичного, ринкового та західного». Тобто такий собі лайтовий, трішки присмачений лібералізмом, «русскій мір» у Києві.

Чи це не те ж, що останнім часом оголошує й Арестович (частий гість YouTube-ефірів все того ж Фейгіна)? Мовляв, Путін, звісно ж, злочинець, як і його соратники. Але ж росіяни самі по собі ні в чому не винні. І сама російська культура прекрасна. І чому це не з Києва (цієї матері «городов русскіх») розпочати формування нової російської (чи то пак точніше «русской») спільноти, яка би може сформувалася й раніше, якби не Путін та його вторгнення, яка в цю «історичну» російсько-українську гармонію внесла тріщини. І яку начебто можна подолати, дискутуючи на різноманітних майданчиках (наприклад, літературних) десь по той бік океану чи принаймні поза межами конфронтаційних України та Росії.

Врешті, чи це не те ж, що говорить ще один російський опозиціонер Максим Кац, якого, при загальній, як видається, політичній безнадії напередодні президентських виборів у Росії наступного року, розглядають все ж як можливого кандидата від ліберального табору, що може наробити «шуму» під час передвиборчої кампанії восени 2023-го – навесні 2024 року. Навіть якщо в самих виборах взяти участі з тих чи інших причин не вдасться. Хоча поки що сам Кац проводить зустрічі не в Москві чи Пітері, а в Лондоні. Та й якщо Ходорковський на зустріч з ним готовий ходити, то прихильники арештанта Навального поки що на його ідею об’єднання російської опозиції не пристають. Та й чітких методів протистояння Кремлю наразі не оголосили. Та й чи можуть бути дієвими анонсовані ним антивоєнні й антипутінські акції протесту в європейських містах, але не в містах російських?

Втім, нехай на ці питання шукає відповіді сам Кац, його друзі та й, зрештою, росіяни. Українців у цій всій історії має цікавити лише те, а яким цей можливий кандидат від табору російських лібералів бачить майбутнє російсько-українських відносин? Війну він засудив. Але наголосив, що насамперед у цьому контексті винен Кремль, а росіяни – переважно жертви непродуманого путінського рішення.

Та й українці для нього – частина того ж «русского міра», лише ліберального, ділового, з Macbook на столі та завжди відкритою візою до Великої Британії. Ми ж бо, мовляв, разом дивилися колись одні й ті самі фільми, готували одні й ті ж страви на Новий рік, слухали російський рок (він же опозиційний!)…

Та знов-таки, нехай це поки що залишається внутрішньополітичною справою російського політикуму (чи радше його залишків). Допоки на українській території далі стоять російські окупаційні війська, по містах і селах України запускаються ворожі ракети та ударні безпілотники, питання російських репарацій за відшкодування нанесених Україні внаслідок війни збитків є не вирішеним, а сама українська сторона розглядається не як рівнозначна, а як частина якогось російського геополітичного чи цивілізаційного проєкту, немає жодного значення, хто керуватиме Росією й надалі (навіть якщо це не Путін), які в цієї особи зовнішньополітичні орієнтири і чи є російська держава демократичною чи ні.

Наостанок трохи історії. Повчальної.

Після жовтневого перевороту до України прибували ешелони «білогвардійців»: і переконаних імперіалістів, і прибічників ідей Лютневої революції.

Процес активізувався після квітня 1918 року – із постанням Української Держави. Її очільник Павло Скоропадський з цілком добрими намірами намагався запрошувати до Києва російських діячів та вчених (багато з них, зрештою, були українського походження, як-от перший голова Української академії наук Володимир Вернадський), які допомагали би в місцевих державотворчих, економічних, культурних процесах.

Для цього українські дипломати за посередництвом Німеччини навіть домовилися з більшовиками про курсування з Москви та Петрограда до Києва «державних поїздів», якими вивозили цих людей, часто рятуючи їх від репресій.

Згодом у Києві утворилася російська діаспора втікачів від «Cовдепії», як Скоропадський називав більшовицьку Росію.

Втім уже згодом поведінку новоприбулих у Києві гетьман сам критикував і навіть спробував з цього виокремити своєрідну схему, яку зберіг і у своїх спогадах.

«Після приїзду людина мовчить, спить і їсть – це перша стадія. Друга – хвалить, каже, що Україна – диво, і мова – милозвучна, і клімат – гарний, і Київ – гарний, і уряд – нормальний, одним словом, рай!» – згадував Скоропадський про тенденцію поведінки росіян у Києві.

Але за кілька тижнів, за його словами, розпочиналася вже третя стадія – критики: «Через деякий час росіянин бачить когось із тих, хто приїхав раніше. Після цього починається третя фаза. Він ще веселий і люб’язний, але їхав із візником, і вони погані. І бруківка подекуди неякісна.

“Дозвольте, – кажеш йому. – Ви згадаєте, що у Совдепії було… Дякуйте Богу, що живі”», – згадував гетьман.

Після цього, за його словами, через дуже короткий час наставала й четверта стадія.

«Він уже добре одягнений, ситий, рум’яний. “Чи знаєте Ви, що скажу – Ваша Україна – маячня... Треба створювати єдину неподілену Росію, і українців жодних немає, все це вигадка німців”», – зазначав Павло Скоропадський.

Не впевнений, що ситуація радикально змінилася за 100 років.

Принаймні чергова російська навала проти України вказує на протилежне.