Інформаційний лікнеп

Інформаційна доба не тільки відкриває перед людьми нові, небачені раніше можливості та горизонти, але й характеризується низкою ризиків, на які ще доведеться знайти ефективну відповідь.

Серед ризиків у цьому тексті ми згадаємо вразливість населення, яке не має навичок щодо маніпуляцій за допомогою інформації. Інтенсифікація та екстенсифікація процесів обміну інформацією збільшує не лише освітній та мобілізаційний потенціал, але також і рівень шкоди, яку маніпулятори здатні спричинити заплановано чи неочікувано, з корисливою метою чи просто заради сміху.

До цього ще можна додати чинники халатності та незадовільного фахового рівня окремих журналістів чи модераторів новинних стрічок, а також їхню гонитву за провокаційним заголовком. Загалом з іншими факторами це дуже сприяє токсичності інформаційного простору, у якому маніпулятори почуваються комфортніше.

Традиційні методи «боротьби з фейками» в такій ситуації працюють не дуже добре. По-перше, «фейком» може оголошуватися будь-яка інформація, що не вкладається в певні очікування та картину світу, тож «боротьба з фейками» призводить лише до консервації ілюзії того чи того штибу. По-друге, маніпулятори так само можуть використовувати «боротьбу з фейками» як складову частину власних маніпуляцій. По-третє, навіть коли сумління та наміри «борців» не викликають сумнівів, їхній освітній рівень може бути незадовільний, а отже вони долучаються до процесу містифікації дійсності. По-четверте, створювати та поширювати відповідний продукт набагато легше і менш клопітно, ніж предметно його спростовувати.

Нарешті, система заборон та характерні для таких систем механізми, сформовані під приводом «боротьби з фейками», часто-густо можуть деградувати до загального рівня риторичної культури і перетворюватися на форму цензури, причому вкрай неефективної.

Ефективніший (хоч і складніший) розв’язок означеної проблеми приховується в самому її формулюванні: шар за шаром (починаючи з «людей пера»), населення має отримати ті навички ведення дискусії та роботи з інформацією, брак яких робить нас вразливими до провокацій та маніпуляцій. Теоретично, своєрідний мінікурс може зробити будь-який відеоблогер (на кшталт ютуб-проєктів «Клятий раціоналіст» чи «Твоя підпільна гуманітаристика») з якісною та дотичною до теми освітою. Замість того щоб працювати в режимі реагування на нескінченний потік маніпуляцій, можна спробувати навчити людину саму розбиратися з простими випадками, до того ж у формі розваги. Не годувати людину щодня рибою, а раз навчити рибалити власноруч. Тим більше, що в інформаційну добу такі навички поступово стають не менш щоденно важливими для індивіда, ніж вміння рахувати і читати.

Такий курс мав би не тільки дати базові знання, але й демістифікувати прийоми та механізми найпоширеніших маніпуляцій, деконструювати претензію маніпуляторів на остаточне й повне знання, дати користувачеві мінімум інструментів, за допомогою яких він здатен розібрати маніпуляцію на гвинтики і побачити, як вона влаштована.

Скажімо, на певному етапі лікбезу варто ознайомити людину з ідеєю наративу як послідовності, яка є більш ніж просто сумою частин і несе в собі додаткові смисли та логіку. Наведу приклад ймовірного заголовка про Андрія Чикатила:

«Впродовж багатьох років українець ґвалтував і жорстоко вбивав російських дітей».

Тобто тут з великої кількості фактів акцентовано лише на громадянстві більшості жертв та самого вбивці. І хоча в реченні немає жодного елемента відвертої брехні, проте сума цих елементів створює нові смисли і може бути долучена до загального антиукраїнського наративу.

Цікаво, що цей приклад був вигаданий як абсурдний, але в процесі перевірки інформації була знайдена згадка про сюжет з назвою «Чикатило на Майдане», що вийшов на каналі НТВ 2014 року і, судячи з опису, був присвячений синові вбивці. Цілком припускаю, що син вбивці міг бути в якийсь період часу серед протестувальників, адже протест згуртував проти влади людей з різних регіонів, різних політичних течій та соціальних шарів. Тобто можна припустити, що назва ефіру так само не містить жодного елемента відвертої брехні, проте імпліцитний смисл послідовності цих елементів такий: жорстокий вбивця – обличчя протесту. Думаю, не варто навіть шукати і передивлятися той сюжет, щоб приблизно уявляти, як ця думка розвивається, і цілком можливо, що вигаданий мною абсурдний приклад заголовка в тій чи тій формі там також звучав.

Так і працює наратив. Неможливо розповісти одразу про все, бо така оповідь була б позбавлена сенсу, як карта в масштабі 1:1 з позначенням історичних битв, кліматичних зон, корисних копалин тощо. Ми, свідомо чи несвідомо, беремо з нескінченної кількості фактів ті, які важливі, на нашу думку, для конкретної оповіді, вибудовуємо з них послідовність, яка імпліцитно пропонує читачеві (чи глядачеві) причиново-наслідкові зв’язки.

Ці зв’язки ніяк не доводяться, а пропонуються як дана від початку істина – перелік фактів, що начебто говорять самі за себе. Надалі вони можуть перетворюватися на «самоочевидні» кліше, які стають підставовими для подальшого мислення та (не)прийняття інформації. Скажімо, коли кореляцію видають за каузальний зв’язок, накладаючи електоральні карти на всі інші, – нам добре відомий цей тип маніпуляцій, що використовувався і для внутрішньополітичних електоральних мобілізацій та конфронтацій, і заради виправдання відчуження від України частини території в рамках проєкту «Новоросія».

До речі, деякі розумники з-поміж активних публічних націонал-патріотів грішили поширенням таких карт і у 2020-му. Як на мене, їм не завадило б засвоїти базові навички роботи з інформацією, перш ніж брати на себе право вчити інших, як правильно любити Батьківщину.

Для прикладу, іншою поширеною псевдоочевидністю та логічною помилкою є «після – значить внаслідок» (post hoc ergo propter hoc), яку можна систематично побачити в обговореннях щодо зв’язку Майдану та трагічних подій на сході України. І хоча деякі зв’язки між вказаними подіями і справді легко знайти (якщо додати проміжну ланку «анексія Криму», зокрема), в неартикульованому вигляді констатація безпосереднього зв’язку несе в собі відомий «аргумент» з арсеналу ґвалтівників та агресорів – «самі винуваті».

І от усі ці гігабайти контенту та кілометри дискусій, які побудовані на підставі логічних помилок, хибної аргументації, апеляції до емоцій, замовчуванні чи конструюванні такого наративу, який відповідає політичному замовленню, – виглядають як «порожня множина» для людини, яка володіє базовими (!) навичками роботи з інформацією та правилами аргументованої дискусії. Я наголошую на слові «базові», оскільки відповідний контент є здебільшого вкрай примітивним і навіть мільйонні проєкти не дотягують за технічним виконанням до рівня, коли потрібні справді просунуті навички аналізу. Російські фільми «Крим» (2017, 400 млн руб.), «Кримський міст. Зроблено з любов’ю» (2018, 154 млн руб.) та «Союз порятунку» (2019, 980 млн руб.) вражають дослідника радянського кіно низькою якістю свого виконання, а йдеться про важливі ідеологічно проєкти, добре фінансовані державою. Людина, яка може побачити архітектуру повідомлення чи наративу, перебуває немовби вже не всередині, а трішки зовні і здатна більш свідомо та зважено проаналізувати інформацію.

Отже, на сьогодні більшість пропагандистських продуктів є вкрай низькоякісними, і щоб дати їм раду, достатньо базового набору знань та навичок роботи з інформацією, які в короткий термін може засвоїти велика кількість людей.

Наостанок варто згадати про «слона у кімнаті», адже до цього наводилися приклади переважно маніпуляцій, пов’язаних з легітимізацією політики Кремля. Проте насамперед згаданий вище лікбез піде на користь саме внутрішньому українському політичному процесу, адже звільнить від, так би мовити, рясних бур’янів порожніх балачок та відвертих маніпуляцій більшу частину інформаційного поля, де може виникнути та зміцніти нова риторична та політична культура. Це уможливить більш раціональний політичний процес, дискусію щодо нагальних проблем нашого суспільства та щодо проєкту бажаного майбутнього.