Історія однієї картинки

На одному з лайтбоксів (слово ж яке доречне – канонічне!), приготованому до приїзду Патріарха Московського і Всія Русі Кіріла в Україну, було написано дослівно таке: «Україна сьогодні долає тяжкі випробування. Це наш народ...

...і я маю бути разом зі своїм народом і у випробуваннях, і в скорботі». Це начебто пряма мова самого винуватця та головного ньюзмейкера останнього тижня.

 Я б навіть не звернув на таке особливої уваги, коли б не два прості факти. Чи не вперше у житті доводиться бачити таку кричущу річ: духовна особа, православний лідер сусідньої держави злукавив (щоб не сказати - збрехав) у кожному слові. По-друге, все, що намагався донести Патріарх до пересічного українця, його (українця) жодної мірою не стосується. Відбулася звичайна підміна понять: зверхник найбільшої православної церкви світу просто вкинув свій фальшивий бюлетень у скриню української політики. І взагалі, пастирський, як підкреслював усюди сам Патріарх, візит перетворився на їдку суміш політичного замовлення, ідеологічної диверсії та пропаганди.

З одного боку, підтверджено одвічну істину: там, у Москві, нічого не змінюється. Ті самі уявлення про роль і місце церкви у суспільстві, той самий цезарепапізм, але в нових політичних умовах, те саме нехтування правом людської особистості заради великої ідеї (держава, цар, православ'я, духовна єдність - потрібне підкреслити), той самий церковний гламур і золото на тлі злиденного існування народу.

Однак люди і влада в Росії мають право обирати ті моделі, які, на їхню думку, їм відповідають. Це їхнє суверенне право. Таке ж, як наше право обирати інші моделі свого життя. Зокрема духовного, релігійного й міжрелігійного. Вже не кажу про культуру та політику. Іншими словами, коли йдеться про нашу країну, варто, мабуть, - в ідеалі, звісно ж - зважати на наші особливості. Натомість до нас застосували якраз не християнський підхід (коли пастир іде до пастви), а коли пастух іде до бидла. Бо що ж насправді сказав Патріарх однією пропагандистською цитатою?

1. «Україна долає тяжкі випробування». Про які тяжкі випробування йдеться? По-справжньому тяжкі випробування вже за нашою спиною: 350 років української історії - це одне суцільне випробування. Чим завгодно, як завгодно і ким завгодно. Порівняно з усім пережитим лише впродовж ХХ сторіччя, сьогодні в Україні існують умови найбільшого сприяння нормальному, спокійному й мирному життю. Однак Патріарх Кіріл переконує нас у тому, що нині, у ці безпрецедентно спокійні для української історії роки, коли ніхто не вмирає від голоду, ніхто ні з ким не воює, нікого не викорінюють і насильницьки не русифікують, в України раптом з'являються тяжкі випробування. Так, у нас великі проблеми у політиці, в суспільстві, так, частина наших православних належить до церковних юрисдикцій, які не мають канонічного спілкування з іншим православним світом. Але що важить більше перед лицем Господа: смиренна молитва чи належність до «правильної» юрисдикції? Можна також оцінити цю фразу в інший спосіб: нас, здається, морально готують до скорботи і випробувань. Мабуть, на серпень і подальші місяці - аж до виборів президента - нам приготували цікаву й показову програму з дружби двох братніх народів.

2. «Це наш народ, і я маю бути разом зі своїм народом і у випробуваннях, і в скорботі». Цікаво, Кіріл мав на увазі всіх православних, всіх православних МП чи взагалі весь народ? Чи, може, у нього якесь особливе, православне розуміння поняття «народ»? Цікаво, «Це наш народ» - ті, кому вже видали російські паспорти у Криму, чи хтось інший? Може, фірма-замовник цього плакату? Може, електорат Януковича?

Чи й мене теж оце гамузом, як кріпака, приписали без моєї згоди до якогось московського відомства? Чи якщо ти духовна особа, тобі вже геть невідоме поняття простої людської тактовності? Як можна назвати своїм народом країну, в якій лише близько 30% християн належать до парафій Московського Патріархату? Як можна одною фразою, наче покірних овець, приписати цілу країну до своєї кошари? Виявляється, можна. «Канонічні території» Московського Патріархату чітко повторюють обриси колишньої імперії. Тому коли говорять про «належність до» і окреслюють межі «цивілізаційних проектів» останньою чергою думають про людину та її духовні потреби.

Прикро й те, що політичні сили України, зацікавлені у таких візитах, не просто погоджуються з таким статус-кво, а й щосили його підтримують. Підтримують настільки завзято, що аж дух перехоплює. Саме у Донецьку в духовний репертуар оркестру металургійного заводу з нагоди приїзду Патріарха затесався старий імперський гімн «Боже, царя храни». Сподіваюся, Патріарх гідно оцінив старання донеччан.

Яка скорбота? Скорбота після приготованих для нас випробувань? Так, у нашій країні повно негараздів і проблем. Але немає скорботи. Чи, може, скорбота через розкол у православ'ї. Так-от, скорботи з цього приводу у нашого народу не спостерігається. Інакше або я зовсім не знаю народ, серед якого живу, або слова Патріарха Московського - повторюся - звичайне лукавство чи політичне замовлення. А найпевніше - водночас, і перше, і друге.

Найприкріше, однак, те, що на цьому прикладі, як і загалом у схемах стосунків, визначених Москвою, ніхто й ніяк, під жодним соусом не збирається визнавати суб'єктність України. Ні політичну, ні культурну, ні релігійну. Нас, як і раніше, годують пропагандою про цивілізаційну єдність, спільний Єрусалим і колиску трьох народів, відверто нами нехтуючи і нас не визнаючи. Єдине, що нам залишають: записати нас до своєї кошари. З нами поводяться показово. Приблизно так, як повівся прес-секретар Патріарха Кіріла з журналістами у VIP-терміналі донецького аеропорту: «Вопросов не надо! Святейший говорит, вы молчите. Все замолчали!». Особисто я з таким ставленням до себе не погоджуюсь.