Якщо перефразувати на сучасний лад ленінську тезу про кухарку і управління державою, то вийде ось таке: «кожен може навчити історії України». В минулому залишилася суперечка між фізиками і ліриками, в якій перемогли лірики, адже свистіти – не мішки носити. Бо електрик за свою некомпетентність може поплатитися, як мінімум, згорілим майном, а бува, що й здоров’ям. А от псевдоісторика струмом не вдарить, а папір все витримає.
Поки ми сміялися над російськими «ученими» та їхніми «відкриттями» на зразок «ет-руски – це прадавні русичі, а Христа розіп’яли хрестоносці в Царгороді в 11 столітті, і взагалі, хан Батий – це Батя, він же Дмітрій Донской», в Україні виросла ціла плеяда схожих фріків, для котрих Христос – галичанин (бо ж Галичина – це Галілея), а Атілла – це Богдан Гатило, який наводив жах на розніжену «Гей-ропу» ще до нашої ери зі своєї столиці – прадавнього українського Будапешта. У цій псевдоісторичній макулатурі обох «шкіл» (російської та української) багато спільних деталей, як-от критика антисанітарії середньовічної Європи (а у нас же лазні!), інквізиції, несправедливості соціального устрою (бо він там таки був, отже – є що критикувати) тощо. Плюс месіанство й образа за «вкрадену славну історію».
За час своєї плідної дослідницької «роботи» ці «вчені» настільки понизили планку і дискредитували історію як науку, що в суспільній свідомості сам термін «історія» вже мало асоціюється зі знанням про минуле чи якимсь аналізом причин і наслідків. Це радше набір версій, збірник казок та детективний роман в одному флаконі. На тлі «давньоруських катафрактів у боях з відсталими римлянами на полях Близького Сходу» більш-менш притомне тіло з якоюсь не зовсім дикою версією «історії України» вже буде виглядати дуже навіть респектабельно.
Справедливості заради треба зазначити, що «академічна спільнота» здебільшого не дуже то й опиралася цьому процесові. Адже була зайнята куди важливішими справами – дружнім переходом на нові рейки «національної історії», коли колія «класової боротьби» зайшла в глухий кут. На нові рейки перейшли без зайвого шуму, залишивши в поїзді все, крім червоної зірки. Тобто класову боротьбу доповнили національною, а прагнення до «возз’єднання» замінили на «віковічну боротьбу за незалежність».
Так у нашій країні, де навіть для того, щоб «чистити авгієві стайні корупції», треба мати досвід роботи в тих-таки корупційних стайнях, залишилася сфера для профанів та аматорів – історія. Бо ж поле для інтерпретацій (особливо, якщо мало знати) – практично безмежне. Від «одвічного прагнення створити національну державу» до «нового суспільного договору з чистого листа».
Спільним для «патріотів-державників» та «прогресистів» є рішуче ігнорування фактів і відкидання незручного минулого. Відповідно, чи є Україна «клаптиковим утворенням», чи це «квіточка на тисячолітньому дереві українського народу» – питання не знання, а віри. А віра, як відомо, доказів не потребує.
Якщо ж згадати, що і «новий суспільний договір», і «виборену національну державу» намагаються втиснути в коробку з-під УРСР, то результат цих потуг є, м’яко кажучи, доволі прогнозованим. І нічим хорошим закінчитися не може.
Тому що за високими ідеалами національної держави «будителі» і «батьки-засновники» якось призабули про суспільство, яке, до речі, існує не лише в такому форматі. Як показує історія, не завжди існування національних держав супроводжується процвітанням суспільства. І навпаки. Більше того, питання, прийняти чи не прийняти «соціальний договір» або «державні ідеали», більш індивідуальне, аніж загальносуспільне. І в цьому випадку вартувало б почати саме з приватного, а вже потім намагатися «будувати Україну».
Можна припустити, що процвітання суспільства залежить від того, наскільки його загальноприйняті практики вписуються у загальнодержавні. Інакше ніяку конституцію ніхто виконувати не буде. І в цьому плані питання свободи вибору є чи не найголовнішим. Бо свобода міняти ландшафт під дулом пістолета («течет вода Кубань-реки куда велят большевики») і свобода цього не робити – це таки дві різні свободи. Ось тут би нам і згодилася історія, щоб не повторювати вкотре «мы весь мы старый мир разрушим до основанья».
Ми використовуємо