Історія як інструмент політичної боротьби
IQ

Історія як інструмент політичної боротьби

Як українські політики допомагають Росії

Станіслав Безушко, 31 липня 1092 3

П’ять років нам постійно розказують про гібридну війну Росії проти України. Та в основному наголошують на одному з її елементів – інформаційній війні. Зрідка згадують або мовчать взагалі про інші елементи.

Одним з таких є використання закону як зброї, коли, знаходячи в ньому шпаринки або перекручуючи, нав’язують прийняття потрібних норм. Яскравим прикладом є закон про декомунізацію. Бажання дешевого піару від наших політиків було вміло перетворено Росією на свого роду знищення історії. Таким чином замість українізації ми отримали мільйони людей на Східній Україні, у яких «вкрали» частину їхньої історії та життя. Ні в якому разі не агітую проти закону. Але недолуга політика з його імплементації, переплетена з популізмом, призвела до несприйняття закону. Тим самим шляхом пішли і з Законом про мову. Подача його, як боротьба з усім російським, спричинила несприйняття, а то й спротив. Зміна акценту на «розвиток української мови та культури» точно не викликала б такого спротиву і конфліктів. Бажання наших політиків «бавитись» дражливими темами призводить до чергових поразок в інформаційній війні. Такими темами не «бавляться», а вибудовують довготривалу і системну інформаційну політику без популізму і піару.

Ще одним етапом гібридної війни, який заторкує історію, є когнітивна війна (ураження свідомості). Вона оперує образами майбутнього та суспільними міфами. Вона не є новою і з її наслідками ми стикаємось не один десяток років, але досі не можемо нічого протиставити Росії. Для прикладу, «боротьба» за спадщину Київської Русі, яка є її елементом, має не менше значення, ніж якісна інформаційна політика.

Когнітивну війну ведуть філософи й інтелектуали. Вона не така помітна, але має більші наслідки. Ідеться про історичну пам’ять, релігійну сферу та національну ідею. Україну в когнітивній війні з Росією досить часто рятує зашореність російських інтелектуалів. Але наші інтелектуали теж не «витягують» такої боротьби. Тому замість них виступають політики, для яких важлива реакція тут і зараз, а не довготривалий наслідок.

Нам постійно розказують, що однією з головних причин успіху Росії в Криму і на Донбасі є наявність там росіян чи зрусифікованих українців. Але для успіху гібридної війни, а тим паче когнітивної, не потрібно, щоб населення будь-якої країни було проросійським, достатньо, щоб воно мало думку про важливу проблему таку ж, як в Росії. Остання використовує ці настрої через новини і соцмережі на свою користь.

Тому дивуватись соціологічним показникам, що понад 40% українців позитивно ставляться до Росії, не варто. Це наслідок неефективної роботи українських інтелектуалів. Для цих сорока відсотків Україна і Росія – це одна історія, один культурний простір, одне бачення проблем і потреб.

І завдяки нашим політикам Росії простіше вести таку війну. За останні 5 років суспільство загалом та політики зокрема чомусь забули, що наша історія – це не тільки Бандера, ОУН, Друга світова війна та СРСР. Ми топчемось довкола цих тем, постійно конфліктуємо, намагаємось їх використати для політичної мобілізації. І немає значення про що говорити (церква, мова, державність), ми згадуємо тільки останні 100 років історії. Але причини подій останнього століття з’явились не на рівному місці, вони мали підстави і свій розвиток.

Історична наука також пішла на поводі в політики. Куди простіше написати кілька статей про ОУН й організувати конференцію про боротьбу українців, бо на це швидше дадуть фінансування. Але події, про які у нас зазвичай говорять, не стосуються всієї України. Бандера, Шухевич та ОУН – це передусім Західна Україна. Для чого галичанам пояснювати та розказувати те, що вони і так знають. Ця частина нашої історії ніяк не стосується Донбасу, Криму, Полтавщини. Але про козацтво, кримських татар, індустріалізацію в нас не говорять. Бо ці теми не викликають емоційного збурення і не можна на них гуртувати свій електорат. Для політтехнолога це одна з тактик поведінки для здобуття голосів партії, і його можна зрозуміти. Але з іншого боку – це штовхання в спину людини, яка дивиться в прірву.

Тож псевдопатріотичні партії всіх, хто за Збручем, відправляють в інформаційне поле, створене північно-східним сусідом. Звідки люди дізнаються про Київську Русь і козаків, битву під Полтавою і похід Наполеона? З медійних продуктів, створених в Росії. Фраза «у нас спільна історія» стає доброю основою для долучення українців до свого світобачення.

Результат голосування у другому турі президентських виборів також частково є наслідком когнітивної війни. Акцент Петра Порошенка на патріотичних настроях дав результат тільки на Львівщині, бо тут його найкраще зрозуміли, тут йому не треба було багато пояснювати. Його політика привела до того, що українці стали краще розуміти меседжі із закордону, ніж з Києва.

Вибори до Верховної Ради поглиблюють проблему. Адже, оголосивши «боротьбу з реваншистами і всім антиукраїнським», партії вже колишньої влади знову маніпулюють історією й нашими історичними подіями. Завдяки цьому збирають свій електорат корупціонери і колишні регіонали. Події в Харкові щодо повернення проспекту назви імені Жукова – це бажання Кернеса зіграти на емоціях виборців. До чого це привело? Не до кращого знання історії чи розуміння її процесів, а до протиставлення і конфліктів.

Також у Львові чомусь мало говорять про те, що козацькі організації, які існували в місті до 2014 року (а деякі досі працюють), здебільшого співпрацювали з російськими «казаками», окремі представники яких поїхали воювати за терористів на Донбас. І все це було в «патріотичному» і «націоналістичному» Львові. А було тому, що ми не розрізняли козаків і «казаків», а більшість і досі не бачить різниці. Не бачить, бо з цією темою ніхто не працює. Єдине, про що в нас говорять, – це лист султану. Але коли його косплеять депутати Барна і Гончаренко, то відчувається огида, а не зацікавлення. Нас залишають в одному світобаченні з Росією. На козаках виборчої кампанії не побудуєш, а ось на Бандері можна.

Продовження такої політики веде тільки до полегшення роботи Росії. Допоки хоч щось залежатиме від академіка Національної Академії України Петра Толочка, що має усталені проросійські погляди, ми не зможемо говорити про українську історію. Ми далі залишатимемося у спільному просторі з Росією. Маніпуляція тільки окремими історичними подіями не сприяє формуванню спільної історичної пам’яті. Під час когнітивної війни допомогти суспільству розібратися в усіх її тонкощах мають інтелектуали, історики, філософи, але аж ніяк не політики. Здається, настав найвищий час для української гуманітарної науки стати корисною для суспільства. Пора залишити свої прекрасні вежі зі слонової кістки й опуститися на грішну землю.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук