Історія, якої ми не знаємо

Нещодавно мій приятель, відомий львівський дослідник, упорядковуючи з групою студентів-відмінників історичного факультету міський архів, наштовхнувся в глибині приміщення, за крайнім стелажем, на потаємні двері, звідки східці вели вниз, у темряву підземелля, куди невідь-коли востаннє ступала людська нога. «Там інша історія, – сказав він мені. – Та, якої ми не знаємо». Він простягнув мені згорток. То була фільмокопія документа – єдине, що вціліло від сенсаційної знахідки. Мій приятель був якнайбезпосереднішим учасником відкриття тисячоліття, як його охрестили колеги-фахівці і підхопили ЗМІ.

Щоб підважити двері, довелось удатися до послуг слюсаря, далекого родича мого приятеля. Він спускався першим, стискаючи однією рукою ліхтар, іншою дрюк-відмичку. Відразу за ним ішов мій приятель, назирці його допитливі вихованці.

Так трапилося, що моєму приятелеві судилося стати свідком загибелі свого дітища. Вдруге і наразі востаннє його фотографія облетіла світ – та сама, де він щасливо всміхався. Нечасто буває, щоб зміст повідомлення так нищівно не відповідав мажорному настрою на зображенні.

Йому самому тим більше було не до сміху. Я втішав його, як міг, супроводжував від піцерії до піцерії, ходив на каву і запрошував до цукерень, де замовляв шоколад, сподіваючись, що гормони щастя розвіють смуток. Бог свідок, як я хотів догодити, одначе марно.

Як я його розумів! Адже що може бути дошкульніше, ніж виявити і втратити? «Якби не ти, ми б не мали і цього», – казав він, а я збентежено заперечував: «Що я?» «Моя думка про тебе, – вів мій приятель. – Я його відразу зафільмував, щоб показати тобі. Розумієш?» «Розумію», – кивав я.

Здавалося, якщо життя й має сенс, то в його основі лежить безглуздя. Якби не я, який нічим не доклався, він би стояв зараз з порожніми руками і почувався б не розчарованим, а по-справжньому ошуканим. «Вони...» – почав мій приятель і замовк. Надто свіжими ще були емоції!

Відпустивши своїх підопічних, мій приятель цілу ніч провів у підземеллі, сам на сам з дивовижними фоліантами. Щоразу, коли втомившись, він хотів сісти в крісло, його погляд зустрічався зі скелетом і він дивився на нього, свого візаві, загадкового архівара збірки, який не розлучився з нею навіть після смерті. Хто він міг бути? Мій приятель перебирав подумки імена попередників, від минулого сторіччя до давніших часів.

«Мабуть, я на хвилю таки задрімав», – визнавав мій приятель тоном невибачного самокартання. Я намагався розважити його: «Стоячи?» «Так, – відповідав він цілком серйозно, нехтуючи мою іронію. – Я навчився цього в армії».

Я не знав, що він був у війську. Ми ніколи про це не говорили. Я почувався змалілим супроти нього, розпещеним міщухом, якого оминула муштра, нікчемою, який безсоромно вилежував у ліжку тоді, як мій приятель шикувавсь на плацу для чергових екзерцицій.

«Вони розпадалися на очах!» – казав мій приятель. Його слова нагадували відчайдушний зойк чоловіка, в якого ще й зараз, через стільки днів, перед очима стоїть катастрофа і він свідомий, що не зможе її відвернути. «Вони танули на моїх очах! Зникали! Розчинялися в нікуди!» – кричав мій приятель, мацаючи долонями стіл, як тоді, в підземеллі, спорожнілі полиці.

На нас озиралися від сусідніх столиків. Підійшов офіціант і запитав, чи ми ще щось будемо замовляти. «Рахунок», – сказав я, і ми продовжували бесідувати, нарізаючи кола на площі Ринок. Діана, Нептун, Амфітрита, Адоніс – здавалося, вони закам’яніли тільки для того, щоб зайвим рухом не потривожити нашу дражливу всамітненість.

«Знаєш, що то була за ніч?» – раптом запитав мій приятель. Я стенув плечима. «Новорічна!» – вигукнув він. Мій приятель зустрічав Новий рік наодинці з мерцем і неоціненними скарбами.

«Принаймні, ти був не сам», – жартував я, тільки уявляючи, який сплеск почуттів мусив збурити в ньому такий збіг: відкриття, про яке може тільки мріяти дослідник, забальзамований у глибинах безповітряного підспіддя мрець-архівар і новорічна ніч – десь там, нагорі, зі снігом, що кружеляв проти запалених ліхтарів, і поодинокими перехожими, які квапилися додому.

«Ми ніколи не довідаємося її, – простогнав мій приятель, – іншої, справжньої історії міста». «Але є фотовідбитки, – нагадав я йому. – Бодай одного документа. Хіба це не щось?»

«Ось тут! – показував мій приятель, коли ми нарешті опинилися під землею. – Тут воно все лежало, на цих полицях. А тут сидів він».

«Стій!» – заволав мій приятель, побачивши, як я опускаюся в крісло, однак було вже запізно.

Дзиґарі бамкали північ. Крізь мертву тишу долинало їхнє глухе відлуння.