Із міркувань совісті
IQ

Із міркувань совісті

Про військову службу, чесність перед собою та обов'язок перед державою

Сергій Шебеліст, 21 листопада 201716213
фото Анни Чапали

Осіння призовна кампанія–2017 запам’ятається надовго. Передусім завдяки скандалам, які її супроводжували і ставали надбанням громадськості. Такого ажіотажу, здається, вже давно не було. Інформаційні повідомлення, котрі потрапляли на телеекрани і шпальти газет, вражали щораз більше.

Чого вартує хоча б сюжет про те, як працівники військових комісаріатів спільно з поліцейськими влаштовують облави в нічних клубах, виловлюючи несумлінних юнаків, які ухиляються навіть не від призову, а від банального взяття на облік.

Подібні рейди відбулися у Києві та Львові, але відгомін цих подій пішов по всій Україні, змусивши не на жарт захвилюватися батьків і дітей. Мем російської пропаганди «Зняли з потяга в Нацгвардію» почав набувати реальних обрисів і підштовхувати до не зовсім втішних висновків.

Там грудь сильніша од гармат?

Попри високий рівень суспільної довіри до Збройних сил (56%) та готовність захищати зі зброєю в руках свою державу (62%), українці не надто палають бажанням реалізовувати свій конституційний обов’язок. Про це свідчить недовиконання планів призову в регіонах. До прикладу, в одному з районів Полтавщини із запланованих 60 осіб ледь набрали 17. На Львівщині ухильників 15 тисяч, на Київщині – 30 тисяч. І це за потреби призвати 10 тисяч 460 осіб по всій країні.

Здається, за останні три з половиною роки, відколи в державі триває неоголошена війна з РФ, ситуація мала би змінитися кардинально. Держава нарешті повернулася до армії обличчям, на фінансування силового блоку витрачають 5% ВВП, покращено фінансове й матеріально-технічне забезпечення військових, повернуто престиж професії, зростає кількість охочих навчатися у військових вишах.

Ще доволі свіжі у пам’яті кадри 2014 року, як натовпи чоловіків буквально штурмують військкомати, вимагаючи їх мобілізувати. Це, за словами журналіста Віктора Трегубова, був період, коли люди бігали за військкоматами, а не від військкоматів, що заледве справлялися з напливом добровольців і не завжди відповідали їм взаємністю.

Ці люди усвідомлювали, що просяться на війну. Їх підтримувала країна, забезпечуючи на початковому етапі практично всім, чого не могла дати держава, сектор безпеки й оборони якої був майже знищений. Військовим надсилали дитячі малюнки й листи, їм аплодували на вокзалах і вигукували: «Герої!». Носити форму, тримати зброю, захищати Вітчизну знову стало почесно й відповідально.

Це мало би стати прикладом для багатьох, хто пишається (часто лише на словах) належністю до козацького роду, однак не стало. Навіть під час шести хвиль часткової мобілізації було чимало випадків, коли дорослі чоловіки уникали повісток до військкомату. Зокрема виїжджали за кордон, пересиджуючи там до кращих часів.

Люди їхали не лише в Польщу, а й у саме лігво агресора, в РФ, де їм із цілком пропагандистською метою президент Володимир Путін обіцяв порятувати від мобілізації та подовжити термін перебування в країні. Аби лише «хунта» не відправила їх на «громадянську» війну з бурятськими танкістами, псковськими десантниками й тольяттінськими спецпризначенцями.

Інші, ті, хто залишився в Україні, знаходили не менш «вагомі» аргументи, розповідаючи про незрозумілу «війну олігархів». Хтось казав, що своє вже відвоював чи відслужив. Ще інші виправдовували власну пасивність киванням на дітей високопосадовців і небойових військових комісарів. Мовляв, якщо їх відправити на фронт, то й забезпечення буде кращим, а перемога – ближчою. Я ж тимчасом буду з дивана підказувати, як краще воювати. До речі, хіба в країні оголошено воєнний стан? У нас АТО.

І взагалі, скажуть такі люди, я плачу військовий збір, тому теж так чи так допомагаю армії, хоча згоди не питали. Це такий собі податок на сумління. Та й військо наше переходить на контрактні рейки і стандарти НАТО. Правильно, воювати мають професіонали. Невмотивованим там нічого робити – бійці з них кепські. Навіщо вони там потрібні? Може, доречно говорити навіть не про альтернативну службу, а про офіційний відкуп, щоб не давати хабарі лікарям чи військкомам? Знову ж таки, світова практика, передовий досвід.

Козаки і гречкосії

Дещо менший ажіотаж викликало оголошення влітку 2017 року призову близько 1 тисячі офіцерів запасу, котрих підготували на військових кафедрах вищих навчальних закладів. Ті, хто раніше туди йшов, розраховували в такий спосіб уникнути строкової служби й отримати по завершенню навчання первинне офіцерське звання молодшого лейтенанта.

Але коли справа дійшла до безпосереднього виконання конституційного обов’язку, дехто захвилювався. Як це так, я вчився, платив гроші, а мене в армію і, можливо, на війну хочуть відправити? Цікаво, що думали ці люди, коли складали присягу на вірність українському народові? Що вони будуть утішатися офіцерським званням, набуті знання їм ніколи не знадобляться, а «корочка» стане перепусткою до структур на зразок міліції чи служби з надзвичайних ситуацій?

Викликає неабияке занепокоєння і призов на строкову службу. Хвилюються і батьки, і їхні вже дорослі діти віком 20-27 років. Постійні нагадування військових комісарів про те, що строковиків, згідно з указом президента, не відправлятимуть у зону АТО, не справляють належного ефекту (як і можлива адміністративна та кримінальне відповідальність). Бо після проходження служби ці хлопці автоматично стають резервістами й у разі оголошення часткової або загальної мобілізації знову потраплять до війська.

При тому, що на контракт можна йти з 18 років і потрапити в АТО. Коли там почали гинути зовсім молоді хлопці, обличчя яких показують у фронтових зведеннях і це вражає, Генеральний штаб ЗСУ вирішив вивести з Донбасу військовослужбовців віком до 20 років. У підсумку погодилися лише 11 воїнів, решта – залишилися.

Декого відраджує нереформованість армійської машини, досі невикорінені пострадянські традиції та небажання втрачати і витрачати кращі молоді роки на невідомо що. Водночас нерідко ті ж самі люди вважають себе патріотами, чоловіками, захисниками, охоче приймають вітання та подарунки 14 жовтня і 6 грудня, всі ці традиційні шкарпетки й одеколони, успадковані з 23 лютого. Але щойно в домашню поштову скриньку чи на роботу прийде повістка з наказом прибути у визначений час до військкомату (бодай для уточнення даних), як образ цього епічного героя і брутального мачо тане на очах.

Щоб «відкосити» від армії, молоді українці вдаються до найекстравагантніших кроків. Як, наприклад, 22-річний вінничанин, котрий, імовірно, фіктивно побрався із 80-річною бабусею. 25 жовтня він отримав повістку, а вже 31 – приніс до військкомату свідоцтво про реєстрацію шлюбу. Хлопець просто не може служити, бо змушений у далекому Нью-Йорку доглядати дружину, інваліда І групи.

Це було би смішно, якби не було так сумно. Ніхто не вимагає від юнаків і дорослих чоловіків чудес жертовності, самозречення та героїзму. Але є ще такі поняття, як совість і обов’язок, той самий соціальний контракт із державою, про який влучно написав медіаексперт Отар Довженко.

«Я дуже сподіваюсь, що моє мобілізаційне розпорядження пролежить у папці з документами багато років і ніколи не знадобиться. Радо скористаюсь легальними, а не вигаданими чи сфальшованими, приводами уникнути служби, – стверджуєДовженко, за власним же зізнанням, гречкосій, а не козак. – Не уявляю, що я буду робити в армії, й дуже не хочу туди йти. З мене буде поганий солдат і не кращий підсобний робітник.

Але, крім мужності, войовничості та інших маскулінних якостей є ще одна штука, яка в моєму розумінні є цінністю: честь. А вона передбачає, що борги потрібно віддавати, а зобов’язання виконувати, навіть якщо дуже не хочеться».

Ця позиція набагато чесніша, ніж слова «то не моя війна» чи «нехай син Порошенка воює». Так, на деякий час вони можуть приспати сумління, але навряд чи їхній ефект буде тривалим.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук