«Карпати» – не «Барселона», або Кілька думок про карантин в Україні
IQ

«Карпати» – не «Барселона», або Кілька думок про карантин в Україні

Що спільного між невдачами футбольного клубу і проблемами українського карантину?

Роман Лехнюк, 18 травня 1512 0
фото o.moskalenko

На початку 2020 року однією з топ-тем у Львові стала доля львівського футбольного клубу «Карпати». Його керівництво, зокрема почесний президент Петро Димінський, який переховується за кордоном через підозру у вчиненні ним смертельної ДТП, заявило, що клуб, який упевнено посідає останню сходинку в чемпіонаті, припинить існування, якщо міська влада не надасть «Карпатам» (а точніше кіпрській компанії) землю довкола стадіону «Україна». Компромісним варіантом стала ідея створення «народної команди», коли кожен уболівальник може стати співвласником клубу. Чимало публічних осіб Львова, зокрема й міський голова Андрій Садовий, вважають, що тепер «Карпати» можуть стати українським аналогом іспанської «Барселони», де вболівальники на правах акціонерів справді впливають на розвиток клубу. Утім існує підозра, що в українських реаліях це обернеться не іспанським досвідом, а черговими «Нью-Васюками».

Тим паче, що «досвід» у керівництва львівського клубу вже є, оскільки будувати «львівську “Барселонуˮ» вони мають намір не вперше. У 2012 році вже лунала заява про перехід до принципово нової моделі управління. Відтепер 50% акцій «Карпат» (виявилося, що такі існують) мали належати вболівальникам клубу, які, своєю чергою, мали формувати його політику. Водночас лунали заяви, що й футболісти гратимуть, як «Барселона», – у видовищний і результативний футбол. Результат – з року в рік у турнірній таблиці.

Який стосунок діяння футбольного клубу мають до карантину в Україні? Напрошується принаймні одна очевидна паралель – несумірність бажань і амбіцій з реальними можливостями. «Карпатам» з року в рік ставлять завдання пробитись у єврокубки. Українська влада усіх рівнів при запровадженні карантину також явно переоцінила свої можливості. Карантин був і є очевидною необхідністю. Можна сперечатися про доцільність окремих обмежень чи їхню продуманість, та на суть справи це не впливає. Але запровадити – це тільки половина справи. Куди важливішим є контроль за дотриманням.

І тут починаються серйозні проблеми. Дотримання правил, повага до них – це, на жаль, дуже часто не про наше суспільство. Можна довго шукати історичні причини, та зараз не час для цього. Куди важливішим є усвідомлення, що в умовах пандемії відверте нехтування принаймні базових заходів безпеки – це вже не «боротьба із системою», а небезпечне безглуздя. Причому небезпечне не лише для таких «героїв», а й для тих, хто його оточує.

Ключовою проблемою є відсутність санкцій за порушення правил. Це стосується ледь не всіх сфер уже впродовж десятиліть – від копачів бурштину до банальних порушників правил дорожнього руху. А останнім часом – і порушників карантину. Часто чути думку, що драконівські штрафи вирішать проблему. Та це абсолютно не так. По-перше, розмір покарання не має значення, якщо його зазвичай можна уникнути. По-друге, розміри штрафів мають адекватно корелюватись. Натомість зараз значно дешевше їздити п’яним за кермом, аніж вийти в безлюдний парк. Абсурдність – це не те, що забезпечує успішний результат. І штраф у розмірі 17 тис. грн за дрібне порушення карантину – це логічно настільки ж, наскільки «Карпатам» одночасно виставляти на трансфер 19 футболістів. Бо, виявляється, Михайло Кополовець – не Ліонель Мессі, Ігор Пластун – не Жерар Піке, а Муртаз Даушвілі – не Андрес Іньєста.

Ніщо так не сприяє дотриманню правил, як їхня адекватність й усвідомлення невідворотності покарання за порушення. Натомість у нашій реальності десяток правоохоронців героїчно затримує порушника в Гідропарку, тоді як в Шостці сотні людей у тісному (в прямому значенні) колі приходять на похорон директора місцевого заводу. Реакція поліції – обіцянка перевірити, чи було порушення карантину. І прикладів таких невідповідностей можна навести сотні. Якщо люди бачать, що обмеження можна безкарно порушувати – чимало з них робитимуть це. І жодні заклики до відповідальності не зарадять. Саме адекватність і неуникність санкцій з часом формують самодисципліну й повагу до норм на зразок німецької чи шведської. Цього бракує в Італії чи Іспанії, які в сенсі «любові» до правил куди ближчі до українців, аніж німців. Коронавірус демонструє ціну такого підходу.

Важлива умова функціонування правил – рівність усіх перед ними. Якщо в президента чи тренера команди є улюбленець, якому можна більше, ніж іншим гравцям, – то падіння командної моралі забезпечене. У різні часи «улюбленцями» футбольних чиновників у нас були «Динамо» і «Шахтар», чиє привілейоване становище ніяк не сприяло зростанню рівня інших клубів. Так само під час карантину дрібні підприємці можуть поставити логічне запитання: чому їхні невеликі магазини закриті й бізнес під загрозою зникнення, тоді як «Епіцентри» працюють без жодних обмежень і зі скупченнями людей, що явно порушують встановлені урядом норми. Якщо ж «Епіцентр» має невідоме громадськості ключове стратегічне значення – то варто бодай пояснити людям, у чому воно полягає. Проте адекватна комунікація – це ні про українську владу усіх рівнів, ані про український футбол.

Окрема історія – церкви. Особливо – єдина і неповторна філія РПЦ в Україні, яка відверто глузує з усіх карантинних обмежень, що вкотре продемонстрував Великдень. Оскільки діяльність Києво-Печерської й Почаївської лавр світська влада на другому місяці карантину героїчно зуміла обмежити, то ареною для театру абсурду стала Святогірська лавра, де сотні людей гуртом і без масок зустрічали благодатний вогонь, привезений чартерним рейсом на гроші Вадима Новинського. Його приклад показує й іншу особливість українського карантину. Чималій кількості людей тестування на COVID-19 проводять лише в крайніх випадках. Натомість «найбільш православному» (ще краще висловився Юрій Луценко, але нецензурно) депутату Верховної Ради тест провели, щойно він відчув легкий дискомфорт, а температура тіла піднялася до «смертельного» показника – 36,8 градуса. Про спеціальні палати, які мали підготувати в лікарнях для «обраних», і згадувати нічого.

Це нагадує початок 2010-х, коли дотик до гравця «Шахтаря» – це пенальті у ворота його суперника. Натомість якщо капітан «гірників» Даріо Срна рукою парирує удар у ворота своєї команди – все окей, граємо далі. Найбільша біда в тому, що усі ці політичні й футбольні випадки – це правила, а не винятки. Ну і звісно, це нагадує «перетворення» «Карпат» на «Барселону» у 2012-му. Виявилося, що «керувати» командою зможуть не всі вболівальники, а тільки «правильні». Тобто представники конкретної організації «Завжди вірні» – далеко не єдиної з існуючих, проте наближеної до керівництва клубу. Чому так? Тому ж, чому «Епіцентру» можна, а малому бізнесу – ні. Тобто – здогадуйтесь самі.

Що відверто ріднить львівські «Карпати» й дії української влади в часі пандемії – хаотична кадрова політика. За вісім років, що минули з часу проголошення «львівської “Барселониˮ», «Карпати» очолювало понад десяток наставників. За таких умов не те що «Барселону» не збудуєш, а й від рівненського «Вереса» на рідному стадіоні 1:6 отримаєш. Схожа ситуація з українськими урядовцями. Зокрема, одним з ключових в часи карантину міністерств – охорони здоров’я, де від початку 2020 року керує вже третій міністр. Відсутність кадрового резерву, бажання миттєвих результатів, стрибки від однієї крайності до іншої – це і про керівництво «Карпат», і, що більш прикро, про українських керівників різних часів. Особливо – нинішніх.

Та найбільше спільного між діями української влади й українським футболом, насамперед близькими львів’янам «Карпатами», – це неусвідомлення дуже простої засади. Щоб збудувати щось міцне, тривке й дієве, потрібен фундамент. Щоб грати й функціонувати, як «Барселона», недостатньо скопіювати схеми Хосепа Ґвардіоли, а потім виганяти футболістів, бо вони чомусь все ще грають як «Карпати», а не іспанський гранд. Посередній піаніст і під дулом автомата не стане Йоганнесом Брамсом. Потрібно десятиліттями вибудовувати модель управління, інвестувати в академію, виховувати майбутні кадри та ще чимало іншого.

Це ж стосується й намагань української влади запровадити карантин і стежити за його дотриманням. Україна не може повторити досвід Німеччини чи іншої успішної в боротьбі з коронавірусом держави, просто скопіювавши їхні заходи. Бодай тому, що між Україною та Німеччиною дистанція, сумірна відстані між нинішніми «Карпатами» й «Барселоною». Звісно, це не означає, що варто опустити руки й не робити нічого. Адже небезпека реальна. Хорошим початком буде принцип «спочатку подумати – тоді робити». А не як із несподіваним закриттям метро чи приміських сполучень без забезпечення альтернативи тим, кому справді необхідно добиратися на роботу. А добрим продовженням буде обов’язковість правил та санкцій за їхнє порушення для всіх, а не тільки в окремих випадках. Без огляду на майновий чи соціальний статус.

Проблемні моменти українського карантину, як і нинішнє становище «Карпат», демонструють, що базу треба розбудовувати та вдосконалювати постійно, а не під час кризи. Бо коли настане форс-мажор у вигляді загрози вильоту в Першу Лігу чи COVID-19, буде запізно. Брак цього усвідомлення характерний для більшості з нас. Без нього ні обіцянки, що вболівальники керуватимуть футбольним клубом, ані гасла «всі ми – президенти» не дадуть нічого, окрім ходіння по знайомим граблям. Раз на покоління в Україні трапляються позитивні зрушення на кшталт Помаранчевої революції чи Революції гідності. Зі ще більшими інтервалами Україна дає футбольному світові футбольних суперзірок на зразок Андрія Шевченка. Щоб ці явища не виглядали випадковими на тлі загальної тенденції, потрібен стійкий фундамент, продуманість й усвідомлення меж власних можливостей.

Україна багата ресурсами, а насамперед – талановитими людьми. Та замість нового Андрія Шевченка наша держава й суспільство поки що більше нагадує італійського футболіста Маріо Балотеллі – одного з найбільших талантів світового футболу у ХХІ столітті, який потенційно міг змагатися з Мессі чи Кріштіану Роналду. Натомість він згаяв усі можливості, ставши втіленням втрачених через власні дурощі шансів. Його приклад кричить усім – таланту недостатньо, якщо немає постійної копіткої роботи над собою. Це стосується рівною мірою політиків, футболістів і звичайних громадян. Лише зрозумівши це, «Карпати» матимуть шанс вибратися зі звичних низів турнірної таблиці, а Україна – стати успішнішою й заможнішою державою.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук