Кетчуп

Вони приїздять на зустріч з народом, дітьми, які перед тим дві години «вмирали» на сонці, холоді, бо пан президент запінюється. Вони не ходять у наші крамниці, їхніх грошей не вкрав банк. Вони пересуваються у лімузинах і літаках, тож не знають, що таке черга на дорозі чи у крамниці ...

Однокурсники, однокласники, планета знайомств, просто контакти. Так багато різновидів, так активно прогресує мережа електронних знайомств. Чудово. Справді чудово, адже це поєднує людей, які не можуть познайомитися, зустрітися, спілкуватися.

Чудово, адже об'єднує людей, розділених географічно, та розвиває знання. Навіть люди, які ніколи не бачили клавіатури і плутали комп'ютер зі швейною машиною, тепер у курсі, для чого існує цей ящик, схожий на телевізор. Додайте до цього, що вони, ще паралельно вичитають у ході цього мережевого пошуку, адже люди приєднуються до безмежного Інтернет-океану інформації. Вау, як це розвиває і стимулює творчість. Потрібно бачити ці фотографії, особливо які ставлять підлітки у контактах або дами бальзаківського віку у планеті знайомств. А тексти? Молода красива вдова продасть тонну цементу - це вже минуле століття. Такі речі, як пишуть зараз, можна потім на мармурових надгробках вибивати, у бронзі відливати, адже подумайте, людина рекламує сама себе! Це ж який рівень відповідальності! А раптом по той бік екрану принц у чорному Бентлі і йому ще не зовсім сто?  

Але, власне, тут і криється найбільший мінус цього чуда. Нічого дивного - кожне чудо має свою темну сторону. Отже, перевірка реальністю. Тобто, коли ви пробуєте вийти з віртуального світу у реальний, буквально, зустрітися з живою людиною. Як говорила моя давня знайома, на пропозицію зекономити на телефонних витратах і скористатися Інтернетом, «як я можу тобі щось писати, ти ж мене добре знаєш». Тут простору для фантазії - нуль.

У романі і фільмі «Самотність у мережі» (автор Януш Вишневський) все відбувається і закінчується красиво. Розумні співрозмовники, красиві комп'ютери, інтер'єри, міста. Париж, Варшава, Новий Орлеан. Годі говорити, що на практиці не завжди випадає щасливий квиток. Життя страшніше і цікавіше, як говорив один цинік, мистецтво - це еротика, а життя - порнографія. Фанати порносайтів і кіномани це знають. Нічого поганого у планетарному масштабі у такій відмінності віртуального і реального немає. Так, кілька зламаних доль, розтоптаних ілюзій, відро сліз по обидва боки екрану, але не революція, не військовий переворот, не війна.

А якщо підняти ставки до небес? Якщо йдеться про долю всієї країни, всіх її 46 чи скільки там мільйонів, тобто нас із вами. Якщо по один бік екрану ми з вами, тобто виборці, а по другий - вони, політики. Офіційно ця віртуальна гра називається президентські вибори в Україні. У вас є сумніви? Не варто казати, що вони нічого не знають про наше життя. Їм приносять якісь дані, вони приїздять на зустріч з народом, дітьми, які перед тим дві години «вмирали» на сонці, холоді, бо пан президент запінюється. Вони не ходять у наші крамниці, їхніх грошей не вкрав банк. Вони пересуваються у лімузинах і літаках, тож не знають, що таке черга на дорозі, у крамниці чи перед посольством. А їхні раби кажуть те, що вони хочуть почути, бо інакше на їхнє місце приходять нові раби.    

Ми не в найкращій ситуації. Скажіть мені звідки ви берете інформацію про нашого гіпотетичного майбутнього лідера? З преси, з Інтернет-сайтів, із телебачення. Це вам не нагадує службу знайомств? Скажіть, скільки правди, реальної правди, ви можете взяти з цих джерел? Хтось надрукує рахунок із ресторану, де гуляють наші майбутні обранці? Ми пограємо з ними у вікторину «що, де, коли?», щоб з'ясувати наскільки тупими є ці люди? Згадайте історії з дипломами Зварича. Наскільки академіками є наші академіки? Чи, можливо, вони самі чесно розкажуть, на які гроші живуть? Покажуть не ці смішні декларації, не ту байку про якусь пельменну-вареничну в Дніпропетровську, а чеки-оплату за одяг, автомобілі, лікування у приватних клініках, навчання дітей у приватних школах, університетах, про апартаменти, відпускні вояжі на приватних літаках, банківські рахунки. Їхні годинники, запонки, костюми, сумочки і все барахло на них коштує більше, ніж операції для дітей, на які нас постійно просять пожертвувати гроші. Плакати по місту, танці по телебаченню...

Теперішніх президента і прем'єра можна і не враховувати, хай це буде державна таємниця. Парадокс ситуації у тому, що вони єдині, кого можна оцінити за їхніми ділами, вони достатньо натворили. Але як бути з іншими кандидатами? За якими критеріями їх оцінювати? Купуватись на казку - чи в Інтернеті, як в однокласниках, чи по телебаченню, у всіх цих «свободах слова», чи глянути на плакати, які у Львові, якогось милого, ще зимою начіпляли? Що це за «європейська партія», що це за, «Так НАТО»??? Що ці люди зробили конкретного, а не віртуального, для країни і людей? Нуль цілих, нуль десятих. А де ж довідатися правду? Так, на Заході не все в ідеалі, але є конкуренти і є папараці. Погано це чи добре, але після окремих їхніх матеріалів, фоторепортажів політики навіть знімали свої кандидатури. Згадайте хоча б останні президентські вибори в Америці. Тут нічого боятись - вони люди публічні, і ми не голову сільради вибираємо. Можна і витяг з карти хворого надрукувати.

Потрібно вийти з віртуального у реальний світ. Хай ці політики вилізуть з екрану і трохи покатаються країною. Це, звичайно, не гарантія, адже над їхнім образом, над їхньою вимовою, над їхніми текстами працюють хороші режисери, і ми отримаємо не реальну людину на трибуні, на зустрічі з виборцями, навіть на футбольному полі. Ні, ми одержуємо «театр одного актора». Але у театрі, як відомо, зовсім інша гра. Нас не відділяє екран, у них немає часу на обдумування питань, грим, макіяж - це не фотошоп в Інтернеті. Все таки наживо завжди є шанс, що хтось кине цеглу, буквально або фігурально задасть незручне запитання, тут не стерти коментів і не виключити мікрофона. Можна гаркнути «фас» охороні. Але ж побачать. Є мінуси, але у театрі є місце для імпровізації. Тут усіх деталей не врахувати, а в деталях, як кажуть гуцули, ховається диявол. Є шанс.

А як ні, то є надія, що Майдан не пройшов надарма, що просте відкриття «хороша людина, сім'янин, палкий промовець, правдивий християнин і навіть щирий українець і найкращий друг української історії - це не завжди хороший державний діяч», засвоїлось. Що щеплення від дешевого популізму ми отримали. Що потрібно оцінювати діла, а не слова. Що потрібно слухати і ворогів, які казали, ніби кандидат - слабка людина, нарцис, вічно запізнюється... Багато чого потрібно слухати, багато на що зважати перш, ніж приймати рішення - віддати свій голос чи ні за людину, яка вирішуватиме наші долі, долі цієї країни. Тільки там можна зменшити ймовірність помилки. Бо в іншому випадку ми купимо кетчуп - виготовлений взимку зі свіжих помідорів за древніми, напевно, доколумбової ери рецептами, без консервантів, тому і не псується три роки, без штучних барвників і підсилювачів смаку, тому такий яскравий на колір та аромат, такий ...свіжий, щойно з поля. Його ж, цей кетчуп, нам самим потім і їсти, ну не викидати ж?

Фото з сайту www.luxury.lv