Кількість проти якості

Україні не потрібна велика кількість населення. Кількість давно не забезпечує ані військових переваг, ані економічного успіху. Натомість зменшення кількості людей дасть змогу виводити з обігу землі, повертаючи їх природі.

Біля берегівського поштамту на Закарпатті - батальна картина. Юрба циганок із візками, дітьми, деколи й чоловіками штурмують пошту - сьогодні дають „дитячі" гроші! Поштарі закривають двір залізними воротами, інакше шумна юрба вмить заполонить його, та залишають для втримання атаки лише амбразури кас. Так на моїх очах втілюється в життя явище, яке має увійти в історію новітньої України як „Нова Демографічна Політика".

Роки два тому, виконуючи (як це не дивно) свої обіцянки, уряд взявся виплачувати за кожну народжену дитину непогані гроші: за первістка - 12 240 гривень, за другу і третю дитину - відповідно 25 і 50 тисяч. Виплати здійснюють частково відразу, частково у формі щомісячних виплат протягом трьох років. Окрім того, була спроба виплачувати ще й допомогу на догляд за дитиною, в середньому понад 600 гривень на місяць. Але тут держава не здужала.

Наразі ж можна поміркувати про перші наслідки задуму різко підвищити "дитиностимулючі" виплати (до цього на дітей, незалежно від того, перша це дитина чи п'ята, виплачували 8.500 гривень, а років 8-10 тому - взагалі жалюгідні суми в кількадесят гривень щомісяця). Як повідомив Держкомстат, протягом 2008 р., вперше за багато років, народжуваність перевищила смертність одразу у трьох регіонах України. Зокрема приріст спостерігався у Києві (народилося 32 147, а померло 30 067 осіб), у Закарпатській (18 392 проти 16 155 осіб) та Рівненській області (17 188 проти 16 245). Ще у трьох регіонах (Волинській, Івано-Франківській та Чернівецькій областях) розрив між смертністю та народжуваністю скоротився до мінімального.

Можна б і похвалитися батькам „Нової Демографічної Політики" першими успіхами, якби не одне "але". Прийдешня із Заходу політкоректність нині забороняє називати багато речей своїми іменами. І даремно! Не казатиму за інші регіони, лише за рідне Закарпаття, бо ж таємниця "демографічного вибуху" у цьому краї усім відома. Минулоріч в закарпатську пресу потрапили такі дані: в Ужгородському районі відбулися істотні зрушення убік збільшення народжуваності, і зрушення ці відбулися в циганських родинах, яких у Закарпатті нині прийнято називати ромами. Ці люди і раніш не страждали малодітністю, але, відчувши смак легких грошей, у справу збільшення народонаселення України включилися і неповнолітні, і навіть молоді циганські бабусі. Паралельно прийшла інформація із Мукачівщини, Берегівщини, Виноградівщини, де народжуваність серед циганів почала бити усі рекорди. Загалом же нині кожна п'ята дитина, народжена в Закарпатті, має циганські корені.

Щось таке відбувалось не так давно у сербському Косові... Разом із ударними темпами росту народжуваності в окремій етнічній групі спостерігається ріст її добробуту, який виявляється в рості покупок найдорожчих продуктів, відкритті нових шинків та ігрових автоматів навколо циганських таборів. Черг ромських чоловіків у центри зайнятості у зв'язку з поповненням у сімействах, при цьому аж ніяк не спостерігається. А навіщо, якщо можна «постачати» державі дітей, починаючи від 15 і до 45 років, за що держава відплатить так, як не платить багатьом дурням, що гають свій час на робочих місцях?

З інших регіонів дедалі частіше приходить інформація про новий вид заробітку - народження дітей різним „декласованим елементом". А, власне, на що ще наша держава в її конкретних обличчях, сподівалась, закликаючи по-старозавітному "плодитися і розмножуватися", стимулюючи це прямими грошовими виплатами? На те, що люди "фертильного віку" надихнуться великими грішми і влаштують демографічний вибух? А той, своєю чергою, років через двадцять забезпечить сьогоднішнім трудящим безбідну старість (адже саме побоювання, що за низької народжуваності в майбутньому не буде кому утримувати пенсіонерів, і є основою всіх демографічних тривог)?

А тепер - глобальніше. Чи задумується хтось із державних керманичів над запитанням, скільки населення потрібно Україні? Чи так вже треба реалізовувати затерте гасло „Нас має бути 52 мільйони!"? Проведімо невеличкий тест - уявімо густонаселену країну. Відразу ж виникає образ Китаю або якоїсь країни Південно-Східної Азії: вулиці, переповнені людьми, земля, поділена на крихітні діляночки, тиснява, шум і дискомфорт від потреби постійно перебувати у натовпах. Так от, може, когось це й здивує, але за щільністю населення Україна навіть зараз не сильно поступається країнам Сходу. Візьміть географічний довідник і побачите, що щільність населення нашої держави (з розрахунку 46 мільйонів на 603.700 квадратних кілометрів площі) становить близько 76 осіб на квадратний кілометр. Для порівняння, у Китаї - 135, в Індонезії й Таїланді - 121 особа на км кв. Навіть не вдвічі більше! Варто додати, що Україна значно випереджає за заселеністю території такі країни, як, наприклад, М'янма (62 особи на км кв) чи Лаос (25 осіб на км кв). Отже, ми зовсім не страждаємо від незаселеності. Навпаки, Україна лідирує у світі за показником розораності земель (близько 80% території). Лісистість України становить усього 16%, при тому значна кількість регіонів не має лісових масивів. Заповідних площ також дуже мало - біля 5% площі країни. Всього ж в країні тільки 13% земель ніколи не піддавались впливу людини. То чи є об'єктивна потреба повертати населення до кількості 52 мільйони, а тим більше - чи є потреба у тому, аби воно зростало безперервно? І чи хтось може сказати, на якій точці треба зупинитись, аби не потрапити у становище країн, змушених обмежувати народжуваність?

Беру на себе сміливість стверджувати, що насправді Україні не потрібна велика кількість населення. Ця кількість вже давно не забезпечує ані військових переваг, ані економічної успішності (адже в розвинених країнах більшість людей все одно не зайняті у виробництві реального валового продукту). Натомість стабільне зменшення кількості людей дасть змогу виводити з обігу землі, повертаючи їх природі. Це також означає зменшення абсолютного числа відходів та викидів, скорочення споживання енергоресурсів та сировини тощо. Хіба в умовах загострення екологічної кризи це не позитиви?

Дивно, що ніби очевидна істина про те, що безкінечний ріст неможливий, доходить до людей дуже повільно і не до всіх (хоча що може бути простішим - уявіть, що все життя ви ростете у висоту та в ширину). Щодо переконання про потребу безперервного росту населення, то воно прийшло ще з біблейською настановою „плодіться та розмножуйтесь!". Відтоді ледь не головною ознакою успішності суспільства стала його кількість. Це й зрозуміло - у нетехнологічних війнах зазвичай перемагав той, кого було більше. Відтак малочисельні нації і держави автоматично відчували себе слабкими. Про те, що Земля загалом і кожна її частка зокрема має якісь обмеження, ніхто й не думав. Хіба що священик Теодор Мальтус, якого проклинала не тільки радянська пропаганда, але й західна, ще наприкінці 18-го сторіччя почав лякати людство обмеженою здатністю планети годувати людську популяцію, яка постійно збільшувалася. Попри радянські байки, він не закликав до знищення злиденних, не вихваляв смертоносні хвороби і не благословляв кривавих війн. Як далекоглядний науковець Мальтус зрозумів те, що до небагатьох світлих голів дійшло десь у середині 20 сторіччя, а до більшості не доходить досі: планета має межі, і відтак, межі мусить мати і людство як один з видів істот, що її заселяє. Вихід за межі означатиме великі проблеми. Сьогодні світ вже волає про перенаселеність, а деякі країни, відчувши всі вади цієї проблеми, почали лихоманкову боротьбу - аж до прямих заборон народжувати та, подекуди, насильної стерилізації жінок і, рідше, чоловіків. Попри всю негуманність цих заходів, це ще й не допомагає - пізно. Маховик розкрутився, і процес зусиллям волі вже не зупинити.

Щодо Європи (до якої, так чи інакше, належить і Україна), то тут відбувається природній процес повернення у межі, які свого часу було порушено. Усе, звісно, непросто, і є проблеми старіння населення, його пенсійного забезпечення, нестача робітників у реальному секторі економіки, нездоровий перекіс у структурі зайнятості населення, вельми сумнівна міграційна політика тощо. Проте всі ці теми варто розглядати докладно. Наразі ж задумаймось: невдовзі черговий президентській забіг, а за ним, дуже ймовірно, й парламентський. Цікаво, чи хоч хтось із численних учасників перманентних змагань візьме на себе сміливість пообіцяти переглянути нинішню демографічну політику, спрямовану у кращому разі на збільшення, не побоюся грубого слова, поголів'я населення - щоб замінити її турботою про його якість?