Кіно «Росії»

Росія не схожа на жодну іншу країну, ви ніколи її не сплутаєте з сусідніми державами, всі знають, де вона на карті і що є в ній екзотичного для іноземців. Наприклад, ви можете не знати, чим відрізняються Ліхтенштейн і Люксембург, які столиці в Македонії і Чорногорії, але ви точно знаєте, що Росія ні на кого іншого не схожа і що б там не відбувалось, хто б не був при владі і що б не творилось в російській культурі, все одно Москва і Санкт-Петербург будуть завжди притягувати мандрівників, художників і мисливців за враженнями.

Російське кіно, яке так жваво обговорюється в Україні, а також збирає непогану касу в кінотеатрах, є ще однією візитною карточкою і фірмовим подарунком їхніх кіношників в маси. Українські глядачі мало знають кіно сусідніх держав, окрім Росії. «Адмірал» був найуспішнішим фільмом в нашому прокаті за 2008 рік, а з початком  2009-го всі тільки й говорять про фільми Бондарчука і Тодоровського. Адже ці фільми і створені саме для того, щоб про них говорили, лаяли і захоплювались ними, вони не цікаві фестивалям за кордоном і навіть критикам з «Искусства кино», бо це не настільки мистецький продукт, скільки новий унікальний російський міф, в якому всі лінії, герої і слова сплітаються так вміло в канву красивої казки, аби без особливих зусиль почати любити і пишатись великою імперією, здавалось би ні чим не гіршою за Голівуд, з такою впізнаваною дійсністю і так вправно підібраними акторами, які вже на всіх обкладинках наших журналів.

Зняті з розмахом блокбастери узалежнюють свідомість не тільки середньостатистичного споживача, який сидить з пивом перед телевізором і вигукує щоп'ять хвилин «Во дають!», а також і вищі ешелони кіноієрархії. Скажімо, давно відомо, що «Молодість» із зубами вириває в росіян право показати їх нове кіно, і з великим задоволенням та широкою усмішкою віддає їм головні призи головного українського фестивалю (так було зі «Старухами», «Ейфорією», «Шультесом» за останні декілька років).

У фільмі «Паперовий солдат» Германа-молодшого йдуть на все, аби СССР був першим в перегонах зі США у польотах в космос. Не думаючи про наслідки, роблять експерименти і жертвують людьми, аби тільки потім говорили, що першим космонавтом був росіянин. Трагедія в стосунках вже немолодої пари розгортається на фоні космодрому - таке собі величезне болото, по якому швендяють напівбожевільні диваки. Він і вона - лікарі. Вона думає про людські життя, а він про досягнення в ім'я держави. Можливо, цей перший політ щось змінить і всім нарешті стане краще...

Інші реалії неповторного російського життя в фільмі Валерії Гай-Германіки «Все умрут, а я останусь». Вкотре можна переконатись, що в Росії можливі фільми тільки про Росію, з її обличчям натуралістичної правди, з неприкрашеною мовою, доведеним до крайнощів утрованим способом життя. Так, в Західній Європі всі волочаться від того, яку чорнуху їм показують з екрану Балабанов і його учні, такі як Германіка, і найголовніше те, що з цього екрану відкрито йде один месидж: «Ми такі і нам не соромно». Тобто, ми п'ємо горілку з горла, б'ємо наших дітей ні за що, плачемо за нашими синами, які гинуть на війнах, та й взагалі живемо не так, як нормальні люди, і в цьому наша винятковість, і пішли ви всі подалі.

Тільки ті, про кого фільм «Все умрут...», ніколи цю кінокартину не побачать, а якщо й побачать, то не зрозуміють, що то про них. Багатомільйонні маси воліють щовечора бачити з телеекранів барвисті казки про розкішне життя, а не реалістичний фільм про дегенератську школу і батьків-алкашів, і важко сподіватись, що подібне кіно змінює щось у людях.

То чи варто критикувати кожен окремо взятий російський фільм як мистецький продукт? Насправді смішно читати окремі рецензії на російські кінострічки. Стратегія давно вже очевидна, і, як за часів СССР, мосфільмівське кіно є знаряддям в руках держави для формування потрібного мислення в головах людей, якими так завуальовано маніпулюють.

З лекції шведського професора, бізнесмена і мільйонера Свена Гамрефорса, який нещодавно був у Львові: «Маніпулюєш людьми, аби вони думали певним чином, і потім дозволяєш їм робити те, що вони хочуть. Впливаєш на те, як люди думають, і даєш їм свободу». І російські кінематографісти в курсі, що в них є всі ці люди, які їх люблять, чи принаймні думають так, тому сміливо можна їх налаштовувати на потрібний лад. Адже навіть не всі знають, що Ленін не говорив своєї відомої фрази «Зі всіх мистецтв для нас найважливішим є кіно». Повність вислів звучав так: «Пока народ безграмотен, из всех искусств для нас важнейшими являются кино и цирк»!!! (Владимир Ильич Ленин. Полное собрание сочинений. 5-е изд. - Т. 44. - . 579: Беседа В. И. Ленина с А. В. Луначарским.)

В Росії були Ейзенштейн і Тарковський, в Росії є Звягінцев і Сокуров, та це зовсім інша Росія, інша країна з іншим кіно.

Фото зі сайту www.kinokadr.ru