Київські львів'яни

Львів’ян у Києві не дуже люблять. Передусім через те, що вони «гіперукраїнські» – і, по суті, вимагають такої ж українськості від своїй співбесідників. Хоча, можливо, синдром «правильного українця» тут присутній...

Цей текст - дуже особистий, ба навіть певною мірою автобіографічний - бо описую середовище, до якого сам належу.

Перший мій досвід знайомства з київськими львів'янами - весна 2001 року, часи «України без Кучми». Тоді, крім протестів, в неділю я відвідував церкву на Львівській площі і на Аскольдовій могилі. Тоді це були досить камерні спільноти, майже сімейні, всі були знайомі зі всіма (принаймні, так здавалося на перший погляд).

У 1993 році на гастролях хору «Дударик» ми співали службу Божу в церкві під Женевою, в невеликій церкві візантійського стилю, де була присутня така сама камерна спільнота. Аналогічне відчуття діаспорності було й тут, у Києві. А коли отець після відправи оголосив, що хористи - його земляки із села з-під Львовом, женевське дежавю стало ще більш відчутним.

На моє відчуття, надто великого руху зі Львова до Києва в радянські часи не було. Київ 1980-х був уже сильно зрусифікованим і незручним для галичан. Все змінилося з проголошенням незалежності: до Києва спрямувався потік тих, кого кликало державотворення, тих, чий бізнес переріс місцеві рамки, тих, чийому таланту було тісно в бідному на ресурси рідному місті.

Батько розказував про свої зустрічі з львів'янами, котрі переїхали до Києва на початку 90-х. Один із таких співрозмовників міг одночасно жалітися на «змоскалізований Київ» і замовляти каву словами «Два кофе, пожалуйста». І це по-своєму не дивно: назовні ще на початку ХХІ століття Київ справді розмовляв російською - від маршруток до кіосків із пресою, від реклам до клубів.

Для того, щоб говорити рідною українською мовою, треба було серйозно напружуватися, міняти звиклі правила комунікації, спричиняти незручності собі і співрозмовникам: такий взаємний переклад - достатньо складна справа. Особливо складно, коли приходиш у колектив, де склалося робоче спілкування російською, де вся внутрішня документація - російською. То ж період адаптації до нових мовних реалій був дуже тяжким - неначе переїжджаєш в іншу країну. Втримати свою ідентичність в таких умовах означало серйозно загартуватися, означало потребу практикувати своє українство більш активно, ніж вдома. Тому київські львів'яни - люди з якісною ідентичністю.

2000-ні - це час, коли превалює відчуття того, що «досягнути чогось можна тільки в столиці». Моє середовище, котре вчилося у львівських вузах наприкінці 90-х, наполовину покинуло Львів - і частина з них осіла в Києві.

Переломом виступила Помаранчева революція, коли ми нарешті відчули, що Київ - це не чужий мегаполіс, населений людьми з транзитною ідентичністю, а столиця нашої держави. Тоді, як на мене, і померло поняття «львівська (галицька) діаспора в Києві». З того часу відчуження і прірва між київською і львівською моделлю зникли.

Київських львів'ян виокремлює відчуття власної місії. Кожен із них є невипадковою людиною у стольному місті, кожен приїхав для того, щоб здобути топ-позицію у своїй професії. Саме тому вони - дуже динамічні, прагматичні і практичні люди, котрі залишили вдома розслаблений затишок рідних стін, забравши з собою свою ідентичність. Львівське товариство - одне з найактивніших земляцтв Києва, котре організувало свій дитсадок, регулярно проводить заходи. Спільнота, котра здатна створити інституцію, має майбутнє.

Кожен київський львів'янин ностальгує за рідним містом. Львів'янин - це назавжди. Ми намагаємося повертатися, та останнім часом частіше, ніж на Різдво і Великдень, нам не виходить бувати в нашому Місті. Можливо, на відстані нам легше любити Його - побутові клопоти на кшталт відсутності води нас не турбують.

Львів'ян у Києві не дуже люблять. Передусім через те, що вони «гіперукраїнські» - і, по суті, вимагають такої ж українськості від своїй співбесідників. Хоча, можливо, синдром «правильного українця» тут присутній, але це - тема окремої розмови.

Думаю, що у львів'ян в Києві є своя місія, і її суть - задавати Києву європейський вектор. І ця європейськість закладена саме в українськості, цьому шляху до «Європи націй». Втім, скажімо, на символьному рівні в столиці ще дуже багато роботи: три вулиці Леніна, Карли Маркси й інші Фрунзе все ще очікують свого справжнього імені. Для прикладу, вулиця Луначарського (недалеко від греко-католицького собору) цілком могла б стати вулицею Шептицького - і ця справа ще чекає своєї ініціативи.

Київські львів'яни, як правило, не повертаються. Тому їхні діти не будуть львів'янами. Та якщо Львів, як столиця Галичини, спроможеться народити Галицьку партію України (за аналогією із баварським ХСС), то Київ також матиме кого дати в команду для такої справи.

Фото зі сайту sestra-yuliya.livejournal.com