Коли душа болить президенством
IQ

Коли душа болить президенством

Який Вакарчук кандидат: «проамериканський» чи «проросійський»?

Василь Расевич, 13 квітня586023

Сталося. Святослав Вакарчук прилетів з Америки, щоб зустрітися зі студентами Києво-Могилянської академії і розповісти їм про те, як він, не бажаючи іти у владу, хоче змінити країну. Як у нього болить душа і гризуть докори сумління від того, що він, прочитавши так багато книжок у Стенфорді і зустрівшись зі стількома колишніми та чинними американськими політиками, змушений був (через навчання і викладання в Америці) залишатися далеко від України.

Ще перед відльотом до Америки українські медіа зарясніли повідомленнями, що відомий український співак Святослав Вакарчук вирішив податися на навчання до Стенфордського університету. Писали також про особливу програму, за якою Вакарчук мав проходити стажування – «Програма підготовки нових українських лідерів». Добре злагоджена кампанія з інформування населення про такий відважний крок музиканта засвідчувала те, що Святослава «готують» в президенти України. І не просто готують, а хочуть переконати українців, що американці зробили свій вибір і ним виявився фронтмен гурту «Океан Ельзи».

За якийсь час окремі політтехнологи вирішили полоскотати нерви і внесли у соціологічні анкети кандидатуру Святослава Вакарчука. І, о диво! Вакарчук зі старту опинився в трійці лідерів. За нього, як з’ясувалося, готові проголосувати аж 12 відсотків опитаних. Тут вже й команді Петра Олексійовича стало не до жартів. Вони направду не передбачали, що альтернативою Порошенкові може стати будь-який кандидат, хоч трохи розкручений і, головне, не замараний попередньою політичною діяльністю.

Це вже потім їм відкрилося, що навіть Володимир Зеленський може легко «обскакати» чинного президента і, якщо дозволити на такий перебіг подій, то у фіналі президентських перегонів можуть зійтися в двобої комік і співак. А якщо за ними стануть окремі олігархічні клани з потужним медіа-ресурсом, то Україну точно може очолити хтось із них. Тільки б не Порошенко або хтось зі «засмальцьованої» політичної колоди карт.

Зауваживши великий політичний потенціал у Святославові Вакарчуку, якісь невидимі сили стали впевнено просувати його кандидатуру. Хтось дуже добре продумав амплуа для Вакарчука. Його суть полягала в тому, що він – новий, нескомпрометований, відомий (улюблений) співак, а головне – його підтримали американці.

Те, що Святослав Вакарчук має добрі наміри, аби вивести Україну з глухого кута, жодних сумнівів не викликає. Інша справа: чи пан Вакарчук володіє необхідними кваліфікаціями та досвідом? Судячи із його інтерв’ю та останньої зустрічі в КМА, не дуже. Окрім проголошення банальних істин, що Україна має стати процвітаючою країною, а українці кардинально змінитися, в його «програмі» нічого посутнього нема. Його заява про те, що Стенфорд його змінив і він володіє інсайдерською інформацією не означає нічого іншого, як намагання тісно «прив’язати» себе до Америки. І це викликає низку запитань.

Насправді, що ж такого специфічно «американського» з’явилося в оновленому Вакарчукові? Наперед забігаючи скажу, що нічого. В плані програми виходу України з кризи – нічогісінько. Те саме – щодо боротьби з кланово-олігархічною системою. А от в самопрезентації сталося дуже багато змін. А тепер про це все детальніше.

Вакарчук вирішив провести свою зустріч саме зі студентами елітного, в хорошому розумінні цього слова, закладу. В аудиторії задовго до зустрічі яблуку ніде було впасти. Студентів, зрозуміло, ніхто не зганяв і не змушував. Відомий співак відразу оголосив, що на зустріч добирався на метро, бо не хотів через постійні транспортні корки запізнитися. Його поява супроводжувалася справжніми і щирими оваціями. Прощання відбувалося під спів усієї аудиторії. Промовець постійно демонстрував своє повне єднання з присутніми, включно з обіймами в залі. Взагалі його виступ був зрежисований за всіма канонами новомодної американської секти.

Вакарчук, як пастор, почав із проголошення тривіальних істин: людям важко жити; повна безвихідь; сіре небо над головою; люди не мають справедливості; нема світла в кінці тунелю; болить душа за Україну… Одним словом: «Сумні на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Але він прийшов до них, щоб дати надію, щоб запалити світло в кінці тунелю. Взагалі образність мовлення Святослава Вакарчука видає в ньому більше поета, ніж прагматика. І кількаразове повторення метафори про світло в кінці тунелю якось мимоволі повертає до історії походження цього вислову, а саме, що те світло нібито бачили люди в стані клінічної смерті.

Потім він плавно переходить до історії свого успіху, бо саме так роблять харизматичні проповідники. Він не втомлюється повторювати, що «десять разів» йому не потрібна влада, просто в нього болить душа і країну треба змінювати. Тому саме такі як він змушені йти в політику і «виправляти» те, що натворили недолугі попередники. Вакарчук якось так по-простацькому намагається пояснити свою появу у високій політиці. Навіть змальовує смішну схемку: шістдесят відсотків громадян України зневірилися і не мають бажання брати участь у виборах, бо там, що влада, що опозиція – одні й ті ж люди ось уже 26 років.

І ще один короткий штрих. Святослав Вакарчук не може приховати зі свого минулого те, що він уже був у високій політиці. Він навіть був народним депутатом України. Тепер він як величезну заслугу подає те, що став єдиним в Україні депутатом, котрий добровільно відмовився від мандату. Правда не зрозуміло, чим тут пишатися? По-перше, що стало причиною такого кроку? Йому стало нудно, не цікаво, впали заробітки? То де гарантія, що після обрання президентом він знову не знудиться? Знудиться і не зможе так легко зректися найвищої посади в країні, а що він тоді робитиме? Формально залишатиметься президентом, а справжнє правління віддасть тому, хто зараз включив його в рейтинги?

По-друге, а якими були причини тоді, що змусили його податися в народні депутати? Чи тоді так само боліла душа за Україну, як тепер, то чому так швидко переболіла?

Тепер же Вакарчук нещадно критикує політичну обойму, яка 26 років не міняється. Змінюються позиції, але ніхто не випадає. Він дуже образно порівнює цю ситуацію з тією: якби стільки ж часу на сцені не змінювалися б актори і музиканти. При чому робить дуже правильний висновок – це так само знеохотило б людей до мистецтва, як зараз до політики. А далі скоромовкою, щоб відділити себе від тих зашкарублих політиків, описує «свою» історію: політтехнологи, експерти та аналітики починають шукати нових людей. Таких, що мають високий рейтинг довіри, котрі «живуть нормальним життям» і саме тому включають їх в рейтинги. І тут додає: «Я пишаюся тим, що прожив свої 42 роки так, що мене можна включити в президентський рейтинг».

І ось тут з шановним паном Святославом вже важко погодитися. Насправді політтехнологи та експерти працюють для якихось конкретних команд. Як правило таких, що мають відповідні фонди на їхню оплату. І, зрозуміло, що вони вивчають і шукають не нових кандидатів в політику, а обслуговують чинних. Шукають способи, як тим і далі залишитися на своїх високих посадах. Так звана опозиція також не шукає нових рекрутів, а дбає про те, щоб якнайшвидше потіснити конкурентів на владному Олімпі.

І тут виникає питання, а що ж то за політтехнологи, котрі включили Вакарчука в рейтинг президентських кандидатів? При тому, що сам пан Вакарчук публічно зарікається, що своїх планів не обговорював з жодним «політиком, журналістом, олігархом або бізнесменом». Але українці ще від часів Маяковського пам’ятають, що якщо на небі запалюються зірки, то це комусь потрібно. Особливо важко повірити в цю невинну версію в країні, яку просто скувала кланово-олігархічна система.

Читаючи «рецепти» від Вакарчука про те, як він збирається рятувати Україну, не можна позбутися відчуття, чи це він серйозно говорить, чи так співає його поетична душа. Жодних, повторюся, жодних конкретних пропозицій. Тільки гарні метафори та благі наміри. Наприклад, нам потрібно кожного дня робити себе сильнішими. А це вже щось нагадує. Погодьтеся, скільки разів ми давали собі слово після довгих свят записатися в тренажерний зал, перестати багато їсти, відмовитися від шкідливих звичок? Таке рішення зробило б нас сильнішими, гарнішими і здоровішими. То чого цього в більшості випадків не стається? А спробуйте це реалізувати щодо велетенського колективу? Ото ж бо й воно.

На запитання про те, хто ж послужить головною рушійною силою змін, Вакарчук відповідає: «Їх буде так багато, вони будуть так рішуче налаштовані, що їхня сила як лавина змете попередню кон’юнктуру». Гарно. Особливо надається для наступного пісенного шляґера. Але для практичної політики – порожній звук.

Зрозуміло, що в політичному арсеналі Святослава Вакарчука є дуже багато цінних порад та задумів. Наприклад, він вважає, що для того, щоб наша країна стала найкращою в регіоні, потрібно багато працювати. І ніхто ж не спростує цю тезу. Саме так. Але виникає питання: а чому дотепер ми не працювали?

Щоб не вдаватися до безкінечних антимоній розглянемо найцікавіший блок із роздумів Святослава Вакарчука. Він безумовно стосується майбутнього Криму, Донбасу та інтегральної цілісності України. Порівняння, до якого вдається Вакарчук, на жаль, показує, що він ніякий не «американський» кандидат. Ні сіло ні впало, він порівнює теперішню ситуацію в Україні з німецькою після Другої світової війни. Він каже: «Схід Німеччини був окупований радянською армією, на цій території постав сателіт Радянського Союзу – Німецька Демократична Республіка, а Західна Німеччина, яка на той час була окупована США, Англією та Францією почала своє життя як ринкова ліберальна демократія». Якщо перекласти це на сучасну мову, то Святослав Вакарчук таким порівнянням повністю солідаризується із російською пропагандистською тезою, що ніякої російсько-української війни нема, а є боротьба Америки і Росії на українській території. Мовляв, Росія окупувала Крим і Донбас, а Америка – решту України, чи як?

Вже тільки з огляду на цей момент можна сказати, звідки черпає свої ідеї Святослав Вакарчук. Тобто за формою – він американський кандидат: шоу, яскраві слова, вивірена риторика про бідних, які мають шанс стати багатими, про сіре небо, яке заслуговує бути блакитним, про молодь, яка їхатиме за кордон за досвідом, а не, щоб «перефарбовувати» свою душу. А зі змісту випливає боротьба Америки проти Росії. І далі може бути цілий «скрепний» набір, навіть, якщо Святослав Вакарчук про це не здогадується. Матрицю йому вже визначали, і вона – російськоцентрична.

Зі всього почутого і прочитаного можна зробити один висновок. Обізнані політологи та політичні аналітики добре знають, що американці не бачать Петра Порошенка наступним президентом України. Вони знають, скільки розчарованих українців не мають наміру брати участь у виборах. Їм також відомо про поки що «безальтернативність» Порошенку. Отже той нейтральний і незаплямований кандидат, якого на додачу підтримає Америка, має всі шанси стати наступним президентом України. Тому ще багато самозванців буде з’являтися на політичному обрії України, котрі представлятимуться улюбленцями Америки і обов’язково зі зболеною за Україну душею.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Останні новини
Залиште відгук