Кордон через подружнє ложе

Політичне творення української нації відбувалося в середині ХІХ століття і на Наддніпрянській Україні, і також на Слобожанщині, а щойно згодом аналогічні явища зродилися в Галичині.

Українсько-польський Львів

Публічні дискусії про історію та обговорення місії і призначення Львова серед українських інтелектуалів почалися невдовзі після відродження української держави 1991 року. Вони були доволі жвавими і стосувалися передовсім розуміння історичних коренів міста.

У цій дискусії на першому місці був український Львів. Звичайно, було розуміння, що Львів має багату традицію, пов'язану з іншими культурами, але на той час говорити про її польський складник інтелектуальні кола не були ще готові. Йшлося тоді про самоствердження. Крім того, пригадую це дуже добре, для якоїсь частини інтелігенції згадки про польську історію міста Лева означали польське прагнення повернутися до Львова. Потрібний був час на те, щоб совєтська страшилка перестала спрацьовувати (адже пропаганда доби «пєрєстройки» не вгавала: слід було протидіяти відцентровим рухам, і лякання поляками було перевіреним півстолітнім досвідом інструментом). В даному випадку не мало значення, що ця ж сама інтелігенція вміла протиставитися совєтській пропаганді в інших випадках; негативний стереотип поляка мав глибоке коріння.

Звичайно, було розуміння, що Львів був культурною і національною столицею, принаймні, для тих українців і поляків, які мешкали свого часу в Галичині. Однак на цьому й зупинялися. 

Насправді протистояння між українським та польським елементами почалося не з часів творення модерної нації, а значно раніше. Не буду гадати, як це було до Казимира Великого, тобто ще до другої половини 14 століття, бо про це ми маємо занадто мало свідчень, але достеменно відомо, що з цього часу, коли землі галицького князівства стали складовою Польського королівства, відбувалося не тільки єднання на основі спільних прав (наприклад, на основі Маґдебурзького права), але й водночас - протистояння (прикладом є діяльність львівського православного братства). Мені здається, важливо пам'ятати, що наша історія - це не тільки конфлікт, але й співіснування і взаємозбагачення української та польської культур, чи ширше - різних національних громад Львова.

Якщо на початку минулого століття говорилося про те, що кордон між поляками та українцями пролягає через подружнє ложе (історія моєї родини є одним з численних прикладів), то малося на увазі те, що відділити одне від другого - надзвичайно складно. Проте водночас тривало політичне протистояння, яке супроводжувало творення модерної польської та української нації. Природно, що поляки, і так само українці, не мислили своєї держави без Львова: і для одних, і для других Львів був духовною столицею.

В часи Австро-Угорської імперії тут був певний оазис політичної і громадської свободи, своєрідна школа політичного творення нації. На цьому ґрунті й виник міф Львова як П'ємонту українського відродження. Але в цьому контексті варто згадати, що політичне творення української нації відбувалося в середині ХІХ століття і на Наддніпрянській Україні, і також на Слобожанщині, а щойно згодом аналогічні явища зродилися в Галичині. Коли подивитися на цей процес з погляду історика літератури, згадаємо, що центром українського романтичного руху був, у першу чергу, Харків та Київ, а не Львів. Під літературним оглядом тогочасний Львів явно програє, і в українській, і в польській літературі на користь Центральної України. Згадаймо формування міфу України в польській літературі «українською школою», де головну роль відіграли Юзеф Богдан Залеський, Северин Ґощинський та Міхал Ґрабовський, усі троє - з Уманської школи. Про роль творчості Шевченка у формуванні модерної української нації не випадає говорити, як про цілком очевидну річ.

Роль Львова в українському політичному та громадському житті стрімко зросла щойно наприкінці ХІХ століття. Разом з тим наростало й польсько-українське протистояння, яке остаточно вилилося в українсько-польську війну 1918-1919 рр. Попри це, в той сам час з меншим або більшим розмахом польські та українські мешканці Львова творили своє місто та його неповторну культуру, доволі часто у тісній співпраці.

Співіснування та взаємопроникнення

Коли ми говоримо про співіснування польського та українського елементів у Галичині, то часто маємо на увазі, що вони існують поруч, час від часу спілкуються, але не перехрещуються. Себто, йдеться про паралельне існування: один одному не заважає, один одного шанує і поважає традиції і т.п. Звісно, так було, і до деякої міри в цьому полягає дух толерантності, характерний для Львова. Інше питання, наскільки це збереглося до сьогоднішній часів. А також - наскільки пройшлася по цьому Друга світова війна, потім совєтизація Львова. Адже школою нетерпимості стали якраз тоталітарні ідеології.

Однак, коли йде мова про співпрацю, йдеться про щось більше, аніж паралельне існування чи толерантність для сусідів. Отже, у чому полягав процес взаємопроникнення у Львові? Варто покликатися на конкретні приклади. Спорудження пам'ятника Адаму Міцкевичу, мабуть, найкращого з існуючих - доволі відома історія. Проект польського художника Антоні Попеля втілював український скульптор Михайло Паращук. Можна, отже, сказати, що остаточна форма цього пам'ятника - спільний витвір. Варто згадати і про обставини його виникнення. Конкурс було проведено до сторіччя з дня народження польського поета. Львів не був єдиним містом, яке спорудило у той час пам'ятник Міцкевичу. У Варшаві та Кракові, як і у Львові, урочисте відкриття пам'ятника супроводжувалося патріотичними маніфестаціями. Вшанування wieszcza відбувалося в конкретних політичних обставинах. «Новій ері» 1890-1894, себто порозумінню польських та українських консерваторів з ініціативи графа Казимира Бадені, протиставилися ліві сили, у тому числі радикали, до яких належав й Іван Франко. 1895 року під час виборів до парламенту кандидатура Івана Франка не пройшла, попри попередню угоду лівих, яка нібито мала забезпечити успіх. Цього ж року, попри успішно складений екзамен, не було затверджено габілітації Франка. Той самий граф Бадені дав йому негативну характеристику. Цього ж року Франко написав статтю про Міцкевича під заголовком «Поет зради», яку польська громадськість сприйняла як зневаження національної святині. Цей приклад показує, наскільки непростими були польсько-українські взаємини у Львові. Ця сама постать романтичного поета могла об'єднувати і роз'єднувати, залежно від конкретних обставин і настанови.

Інший приклад з міжвоєнного періоду, коли після польсько-української війни взаємини були вкрай загостреними, а польський уряд не був готовий дотримуватися прийнятих зобов'язань надати Галичині культурну автономію. Двоє молодих польських львівських літераторів - Тадеуш Голлєндер та Кароль Курилюк, засновуючи часопис «Сигнали», вирішили представляти культуру народів Речі Посполитої, і почали з найважчого на той час завдання - співпраці з українцями. В результаті з'явився номер, повністю присвячений сучасній українській культурі, а при його випуску співпрацювали Богдан-Ігор Антонич та Святослав Гординський. Літературна приязнь Голлєндера та Антонича принесла і подальшу співпрацю: вони спільно підготували антологію «50 поетів з цього і з того боку Збруча», доля якої виявилася не менш трагічною, ніж доля обох її авторів: Антонич помер напередодні війни на 28 році життя, а Голлєндер загинув у Варшавському повстанні у серпні 1944 року, натомість антологію видали майже через 40 років у спотвореному редактором-цензором вигляді та ще й під чужим іменем. Голлєндер після смерті Антонича звертався до свого давнього колеги Кароля Курилюка з проханням вшанувати пам'ять видатного поета, зокрема і як людини, що стояла біля витоків «Сигналів». Курилюк або не захотів, або не зміг цього вчинити - надто сильним був ідеологічний тиск з боку КПЗУ і Тудора, з яким тоді «Сигнали» були пов'язані.

Можна знайти й приклади співпраці з happy end-ом, скажімо, приязнь львівських авангардних мистців Ярослави Музики з АНУМ та Людвіка Ліллє (деякий час він очолював асоціацію Artes), діяльність кінематографічного клубу «Авангард», в якому брали участь згадуваний вже Голлєндер, Ліллє та Роман і Маргаріт Сельські тощо. Мені йдеться не так про завершені успіхом конкретні спільні проекти, як про факт близької співпраці - задля того, щоб показати явище взаємопроникнення. А чого вартий «львівський балак»?! Для філолога цілком очевидно, що специфічна польська мова міжвоєнних львів'ян виникла як результат інтенсивного впливу української мови (а також і інших національностей, у першу чергу - жидів, що за чисельністю становили другу після поляків групу серед мешканців Львова).

Польська спадщина Львова

Чому польська спадщина Львова не сприймається як органічна частина історії міста? Мене хвилює, чому досі по Львову проводяться екскурсії немов би окремими трасами, залежно від того, ким за національністю є учасники екскурсії. Зрозуміло, що мають бути відмінності, але ж не різке розрізнення. На моє глибоке переконання, не можна ділити місто, та, зокрема, його архітектурні пам'ятки, на національні складові, наприклад, в залежності від того, хто зводив чи фінансував таку чи іншу споруду. До якої спадщини ми віднесемо Італійське подвір'я чи поодинокі кам'яниці ринку - польської, української чи руської, жидівської, вірменської, німецької чи може італійської?

Ставлення до польського минулого Львова не завжди однозначне. Часто наводять сучасне ставлення до минулого Вроцлава чи Гданська, як зразок для наслідування. Однак варто пам'ятати, згідно з польською приповідкою, що «не відразу Краків побудовано». Для цього потрібні були роки - адже зразу після війни і доволі довго опісля «німецькі сліди» цілеспрямовано нищилися, чи то з бажання забути чи стерти слід, або через страх, мовляв, німці повернуться. Таке ставлення до минулого було елементом геополітичної концепції, затвердженої ще Ялтинською угодою і післявоєнним поділом Європи. Немає жодних сумнівів, що стирання слідів - це була цілеспрямована політика. Як це змінити? В Польщі це вдається саме завдяки громадській активності сучасних мешканців та їхній чутливості до минулого у різних його ракурсах. Важливо підкреслити, що ми маємо «і те і те, а не або й або». Має переважати підхід, що однозначно не підтримує відкидання, незважаючи на те, як ми ставимось до того чи іншого періоду в нашій історії. В даному конкретному випадку, що стосується спадщини Львова, ми не можемо говорити, що у міста не було радянського минулого, так само ми не можемо сказати, що не було польського минулого.

Довідка ZAXID.NET

Оля Гнатюк - історик літератури, перекладачка, культур-аташе Посольства Республіки Польща в Україні.

Автор книги «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність».