Кремлівські «зливи»

На тлі актуальної, далеко не найкращої для України ситуації на російському фронті, чимраз частіше лунають заклики про українсько-російські перемовини. Лунають вони від західного політикуму, і з так званого Глобального Півдня, і від багатьох українських політологів та «політологів». Безумовно, усі війни, якщо їхнім наслідком не став повний розгром і безумовна капітуляція однієї з ворогуючих сторін, завершуються перемовинами, які передбачають обопільні компроміси.

Актуальна воєнна ситуація чимраз впевненіше підводить нас до думки, що раніше чи пізніше такі перемовини відбудуться і між Україною та Росією. Питання лише в тому, хто на момент зустрічі двох делегацій перебуватиме у вигіднішому становищі, а отже, зможе сильніше впливати на порядок денний. І в цьому аспекті ситуація на лінії зіткнення стане хай важливим, але лише одним із чинників впливовості сторін.

Другим не менш вагомим чинником є міжнародна підтримка однієї зі сторін. І в цьому питанні Україні наразі вдається досягати значно більших успіхів, ніж на фронті. Хоча й над військовим чинником ми посилено працюємо й не маємо наміру здавати позицій.

Останнім глобальним успіхом української дипломатії став Мирний саміт, проведений у Швейцарії в червні. Так, на заході Україні не вдалося досягнути всього, чого вона прагнула. Довелося значно втяти перелік розглянутих питань, вибрати з них «найбеззубіші». Росії в парі з Китаєм вдалося відмовити багато важливих країн від участі в саміті. А втім, він відбувся за досить потужного світового представництва. На саміті було вироблено певну рамкову угоду, оформлено у вигляді підсумкового комюніке, яку в подальшому можна закласти в основу майбутніх перемовин з Росією.

Зрозуміло, що Москва, усвідомлюючи всю небезпеку, яку несе для її агресивних планів міжнародний консенсус навколо України, намагалася всіма способами його торпедувати. Однією з торпед став уже, здавалося б, забутий стамбульський раунд українсько-російських перемовин у березні 2022 року. Кремль почав спершу дозовано зливати окремі сторінки навіть не домовленості, а плану обговорюваних між двома делегаціями питань. На початку березня цього року якась інформація зі стамбульської зустрічі з’явилася в газеті The Wall Street Journal, у квітні ще більший витяг з документів опублікувала авторитетна консервативна німецька газета Die Welt. А вже в червні газета The New York Times опублікувала найповніший пакет документів стамбульської зустрічі.

Навіщо це було зроблено? Відповідь дуже проста: щоб внести сум’яття в західний політикум (та й в український теж). Адже багато противників військової допомоги України (і відкритих, і латентних) отримали додаткові аргументи на захист своєї позиції. Доволі характерний спосіб їхнього використання можемо побачити в авторитетному французькому виданні Le Monde diplomatique. Знаний міжнародний оглядач Бенуа Бревіль у статті «Стамбульська траса» (La piste d’Istanbul) називає проєкт стамбульської мирної угоди «справді важливим документом, прийняття якого могло б запобігти дворічним сутичкам і сотням тисяч жертв». Він бештає французьких журналістів за те, що ті ігнорують цю злиту Кремлем інформацію. Автор же робить з цього «зливу» такі висновки:

«Видно, що Росія прагне не стільки захопити території, скільки отримати гарантії безпеки своїх кордонів. Тому в першій статті робиться ставка на “постійний нейтралітет” України, яка відмовиться від будь-якого військового союзу, заборонить перебування іноземних військ на своїй території, зменшить свій військовий потенціал, зберігаючи при цьому можливість приєднання до Європейської Унії. Своєю чергою, Москва зобов’язалася вивести свої війська з окупованих після 24 лютого територій, більше не нападати на Україну, і що це зобов’язання буде гарантовано механізмом підтримки, запропонованим Києвом, а саме: у випадку, якщо Україна стане об’єктом агресії, члени Ради Безпеки ООН візьмуться її боронити».

Звідки автору це стало «видно» – не зрозуміло. Люди, здатні мислити аналітично, які вивчали попередні мирні договори, укладені Росією, і «схильність» Москви їх дотримуватися, мають діаметрально протилежну думку. Ми вже неодноразово аналізували в нашому виданні результати стамбульських перемовин, доведеться зробити це ще раз.

Наприклад, Москва вимагала в Стамбулі від Києва визнання «ДНР» і «ЛНР» незалежними республіками в адміністративних кордонах Донецької й Луганської областей та виведення українських військ з їхньої території. Тобто Україна мала погодитися на втрату не тільки тих куцих невизнаних республік, але й віддати значно більші території, які навіть ще не були окуповані. Той же Маріуполь, який на момент ведення перемовин героїчно оборонявся, а ще Краматорськ, Слов’янськ, Бахмут тощо.

Ще Україна мала б визнати Запорізьку і Херсонську області новими губерніями РФ та вивести війська України з їхніх територій. Можливо, щодо цього питання вдалося б про щось домовитися, але точно не про «сухопутний коридор» до Криму. Тобто Маріуполь, Бердянськ, Генічеськ мали б навічно залишитися російськими, а Україна, відповідно, втрачала б вихід до Азовського моря.

Ідемо далі російськими вимогами. Україна, згідно з ними, має визнати Крим суб'єктом РФ.

Але територіальними вимогами російський агресор не обмежувався. От Бенуа Бревіль так собі легковажно стверджує, мовляв, що тут такого, відмовитися від намагання вступити до НАТО, трохи скоротити свою армію. Серйозно? Україна мала скоротити склад ЗСУ до 83 500 осіб. Про будь-який контроль за всією смугою розмежування можна було б тоді забути. Якби це було реалізовано, то після короткої перерви, хай би лише висохло чорнило на підписах мирних договорів, Росія оголосила нову «СВО» і змогла б загарбати Україну малою кров’ю.

Авторитетний німецький політолог, аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень при Шведському інституті міжнародних відносин Андреас Умланд в одній зі своїх останніх статей проаналізував, як Росія не дотримується своїх домовленостей. «Історія виконання Москвою ключових пунктів угод у сфері безпеки з колишніми радянськими республіками є катастрофічною. Сама Росія часто голосно критикує нібито неправильну поведінку своїх слабших партнерів по переговорах до, під час і після підписання документа. Речники Кремля послідовно вимагають повного виконання тих статей, у яких вони найбільше зацікавлені, і прийняття Москвою їхньої власної інтерпретації. Водночас Кремль гнучко підходить до власних матеріальних зобов'язань – тих, що випливають і з багатосторонніх, і з двосторонніх угод між Москвою й іншими пострадянськими державами. Політичне нехтування Кремля часто стосувалося саме тих російських зобов'язань, які мали вирішальне значення для того, щоб угоди мали хоч якийсь сенс», – стверджує пан Умланд.

От багато хто в Україні й за кордоном порівнює проєкт стамбульських домовленостей і нові «мирні» пропозиції Владіміра Путіна, а фактично новий ультиматум Україні. Нагадаємо, що головна вимога шефа Кремля тепер полягає в «повному виведенні (українських, – ред.) військ з “ДНР” і “ЛНР”, Запорізької та Херсонської областей». Горе-експерти нині стверджують, що от, мовляв, треба було ще тоді, у Стамбулі, погоджуватися на мир з Росією, бо тепер умови стали значно гіршими. Щоб робити такі заяви, треба цілковито втратити історичну пам'ять і здатність продумувати ситуацію хоча б на два кроки вперед. Та не було жодних шансів на мир з Росією ні два роки тому, ні зараз, ні на кращих умовах, ні на гірших. Бо як справедливо зауважує Андреас Умланд, Кремлю ще тоді була потрібна вся Україна, й нині його «хотілки» не змінилися.