Крихка державність
IQ

Крихка державність

Чому бояться європейського курсу українські чиновники та ультрапатріоти

Василь Расевич, 25 жовтня 201619963

Батьківщина в небезпеці – пафосно кричать патентовані патріоти та партійні мародери, що нахабно присвоїли собі результати Революції гідності. Питання соціальних гарантій не на часі, – категорично заявляють вони, вкотре безсоромно змінюючи партійно-політичний окрас і тримаючи, як завжди, ніс за вітром. Треба потерпіти, хором бубнять чиновники найвищого рівня, пробиваючи додаткові дірки на поясі через «нагорьовані» зайві кілограми і розпихаючи в офшори нажите «непосильною» працею. Оцініть жертовність української нації, яка віддає життя своїх найкращих синів і доньок у війні проти агресора, – звертаються патентовані спікери українства до ситого і байдужого Заходу, випихаючи туди ж своїх рідних синів і доньок. Терпіння та послуху вимагають християнські священнослужителі від вірних, самі віддаючись тим часом мирським втіхам у престижному ресторані, закінчуючи вдалу вечірку мордобоєм. 

Всі закликають почекати й потерпіти. Але ця вимога чомусь не поширюється на них самих, їхніх дітей та дорогу родину. Тим, що не годяться з роллю пасивної худобини, кажуть, що їхні вимоги не на часі, що вони продалися ворогу і взагалі зрадили українську націю. Бо крихке тільце української державності може забезпечити непоганий рівень життя тільки купці обраних, а від непомірних вимог посполитих дуже швидко спустить дух. Чи так це? Для чого потрібна українцям держава? Чи держава – це самоціль; такий собі національний фетиш, яким треба милуватися, поклонятися йому, але нічого не вимагати? Якби ми жили на межі ХІХ-ХХ століть, то з таким ставленням до держави ще можна було б до певного часу миритися. Але навіть тоді потужні соціальні рухи домагалися соціальних гарантій і не ставилися до щойно здобутої національної державності як до порцелянової китайської вази, яку придбали, щоб помістити за скло в найбільш престижному кутку свого помешкання.

Погодьтеся, важко у ХХІ столітті оперувати категоріями століття ХІХ. Якщо друга половина ХІХ і особливо початок ХХ століття були просто переповнені ідеями досягнення державної незалежності націями, то в ХХІ столітті мова радше йде про делегування частини національно-державних повноважень наднаціональним структурам типу Європейського Союзу. А отже, що ж тепер робити Україні? Ще не збудувавши сильної національної держави, одразу наміритися в Європу, щоб втратити вікопомну мрію про «у своїй хаті своя правда, і сила, і воля»? Одне вже тепер зрозуміло: допоки існуючі українські еліти не дадуть собі відповіді на питання, що вони будують в Україні, яка довготривала мета цього проекту – кардинальних змін не відбудеться. Корабель, що не знає, куди пливе, ніколи не матиме попутного вітру, каже східна мудрість.

Або ми намагаємось побудувати свій український хутір із «млинком і вишневим садком» посеред глобалізованого світу, і тоді не зважаємо на жодні принципи й засади, обов’язкові у цьому сформованому світі, або ж виходимо із ХІХ століття і пробуємо знайти своє місце у сучасній Європі. Не привертаючи надмірної уваги до наших історичних травм, а пропонуючи світу те, завдяки чому, об’єднавшись з нами, він здобуде щось нове й важливе. Для чого кожного разу показувати світові наші історичні (тепер уже точно фантомні) рани, роздряпувати їх та чекати, коли нас пожаліють як жертву і пригорнуть, як бідного родича? Коротше кажучи, кому потрібні лузери й невдахи? За дружбу з такими не борються. Їх взагалі неохоче приймають у компанію, бо постійне ниття такого партнера не дозволить реалізувати навіть найскромніший план.

Висновок, здається, очевидний. То чому ж тоді так бояться європейського курсу українські чиновники, націоналісти та ультрапатріоти? Чого чіпляються з останніх сил за якусь ефемерну «українську Україну»? Говорять про «богом дану землю», автохтонів, зайд, окупантів, які прийшли вісімсот років тому? Чому намагаються приміряти теорії, які цивілізоване людство вже давно викинуло на смітник? Чи, прямуючи в Європу, впроваджуючи європейські стандарти, ми щось таке колоритне втрачаємо, без чого нам просто не жити? Ні, якщо не вважати корупцію невід’ємною національною рисою українців. Наші чиновники справді бояться прозорості європейського законодавства та відпрацьованих механізмів боротьби з корупцією. Бояться, що буде реформована судова система, правоохоронні органи, і вони змінять свою дислокацію із затишних кабінетів та родинних палаців на в’язничні камери, менш комфортні, якщо не встигнуть доти реформувати пенітенціарну систему.

Зрозуміло також, що в українського громадянського суспільства замало сили, щоб побороти порочну систему. Саме тому і наші громадські активісти, і ми, посполиті громадяни, кожного разу уповаємо на силу Заходу. Чекаємо, щоб Захід втрутився і пригрозив нашим чиновникам. Визнаймо, що більшість позитивних змін у пост-майданній Україні сталися або через прямий тиск Заходу, або завдяки шантажеві міжнародних фінансових організацій не видати наступного траншу корумпованому українському чиновництву. Російська агресія не поширилася в глиб України не тільки завдяки силі ЗСУ, але й завдяки злагодженим діям міжнародної спільноти.

Ситуація із виходом України з російської орбіти та початком руху до об’єднаної Європи затягується в часі не тільки тому, що західний світ боїться поділитися з нами часткою свого добробуту, але перш за все тому, що ми чинимо надто слабкий тиск на нашу кланово-олігархічну систему та її слуг – корумповане чиновництво. Тому що ми замало активні у себе вдома. Далі чекаємо на диво і пришестя месії-визволителя для всього українського народу. А очікуючи, беремо найактивнішу участь у зміцненні корумпованої системи.

Пригадаймо для прикладу, скільки сил та енергії коштувало громадським активістам та окремим політикам прийняття закону про обов’язкове електронне декларування? Що тільки не витворяло чиновництво та його клеврети! А українське суспільство чомусь зайняло позицію стороннього спостерігача: зручно вмостилося перед моніторами комп’ютерів та телевізорами й зі стоїчним спокоєм чекало, хто ж переможе. Мало того, коли починалася чергова брудна кампанія проти когось із активістів, суспільство за обидві щоки уплітало скандальне «вариво» від злодіїв та корупціонерів. А соціальні мережі просто тріщали від «праведного» гніву та обурення поведінкою активістів, які від безсилля звернулися за допомогою до все того ж Заходу.

Взагалі не перестаю дивуватися вічній українській роздвоєності між «ми самі у себе вдома, не втручайтеся» і «Захід нам допоможе». Ми завжди знаходимо масу аргументів, чому решті світу буде так погано без нашої держави. Найпоширенішими є переконання, що, якщо Захід не підтримає Україну, то буде мати справу з Росією на своїх кордонах. Це раз. Україна, як і в часи монгольської навали, знову жертвує собою і захищає Європу – це два. Що ж вимагає Україна взамін за свою жертву від західного світу? Членства в Євросоюзі? Ні. Збільшення інвестицій в українську економіку? Так, але на практиці відсутність реформ та очевидне небажання створити сприятливий інвестиційний клімат вказують на протилежне. Олігархи як контролювали ринки України, так і продовжують тримати їх у глухій обороні. А хто із західних інвесторів, знаючи про рівень корумпованості українських чиновників та суддів, ризикне конкурувати з олігархами-монополістами? То чому замість того, щоб погрожувати Заходу, як мала дитина батькам: от помру, лежатиму в домовині, а ви наплачетеся, не взятися за повалення кланово-олігархічної системи та корупції і не покликати собі на допомогу потугу західного світу?

Таких вимог не чути. Натомість вимагають чомусь, не повірите, визнати за нами право мати своїх специфічних історичних героїв. Ось тут зімкнулися ряди сучасних націоналістів, ультрапатріотів і, як не дивно, корумпованого чиновництва. Українські націоналісти, покликаючись на зовнішню загрозу з боку Росії, чомусь не беруться консолідувати українське суспільство, пробувати об’єднати українців у політичну націю. Спостерігаючи за поведінкою окремих українських патріотів, складається враження, що вони розминулися з реальністю й живуть у світі віртуальних комп’ютерних ігор. Де головні персонажі мають по кілька життів, де можна легко накопичити потенціал та примножувати його в просуванні на інші рівні.

Однак у реальному житті все інакше. Розсварившись зі своїми сусідами та союзниками через історичні питання, можна зазнати нищівного фіаско у набагато важливіших для реальної політики справах. А тактика, спрямована на те, щоб «під шумок» російської агресії змусити сусідів визнати наше право на неоднозначних історичних героїв, є настільки безглуздою і ризикованою, що нагадує процедуру забивання цвяхів швейцарським годинником. І взагалі, прикликання духів історичних героїв у наш час нічого, окрім самообману, не дає. Історичні герої не тільки не консолідують українське суспільство, вони ділять його і роблять українців легкою жертвою пропагандистських маніпуляцій.

Скажете, що я перебільшую, що навіть сама Європа правішає, з’являються серйозні відцентрові рухи. Скажете, що невідомо, що з тим Європейським Союзом буде за кілька років і чи варто Україні взагалі туди поспішати. Варто. Для громадян України євроінтеграція є життєво необхідною. Інакше вони так ніколи й не довідаються, що таке європейські стандарти життя, і залишатимуться кріпаками олігархів та корумпованих чиновників, кожного разу прислухаючись, чи не перестало битися серце кволого організму української державності після вимоги підняти розмір пенсії з 50 до 60 доларів.

Що ж до поведінки країн-членів Європейської Унії, то, окрім Великої Британії, яка здатна вести свою окрему світову політику без оглядки на Брюссель, питання про посилення національного суверенітету в більшості країн не виникає.

Правда, політика вирівнювання європейських регіонів, коли заможні держави Євросоюзу вкладали свої капітали в інфраструктуру та економіку менш розвинутих членів, з часом привела до того, що, відживши економічно, нові члени почали тужити за своїм втраченим національним «колоритом». З’явилися євроскептики, добре фінансовані режимом Путіна. Підняли голову ті, хто охоче вірить в особливу цятку на дупі кожного новонародженого угорця. Вони радо вірять, що, хоча ця ознака «угорськості» з часом розсмоктується, але головне – зафіксувати сам факт. Шкода тільки, що його не можна внести в паспорт громадянина, а це було б дуже помічним при складанні списків «неправильних» угорців. Але чи потрібно українцям уподібнюватися угорським націоналістам і шукати в себе свою українську цятку? Чи не простіше орієнтуватися на вільний від обмежень світ рівних можливостей, яким є Євросоюз? Бо ж гуртом і … Ні, краще – так переможемо.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук