Як не дивно, але саме історія однаковою мірою і зближує народи цих двох країн, і відштовхує. В історії українсько-єврейських відносин дуже легко можна знайти факти, які не просто зближують, але ріднять обидві сторони. З такою ж легкістю можна жбурнути в розбурхану масу факти, від яких відразу закипає в жилах кров і кличе якщо не до помсти, то до категоричного осуду. Здавалося б, усе просто. Треба залишити історію історикам, перегорнути старі сторінки і впевнено рушити в майбутнє. Але, на жаль, окрім історії нам часто доводиться мати справу з історичною пам’яттю. А пам’ять – це не історія. Пам’ять – це те, що вирує в головах сучасних людей. Те, що ми свідомо і підсвідомо вибрали з минулого як «своє», або ж нам його підсунули спритні маніпулятори в якості «будівельного» матеріалу для нашої історичної ідентичності.
Сучасна Україна, маючи дуже складне і вибухонебезпечне для сучасності минуле, дивним чином обирає своєю історичною традицією неоднозначну і конфліктну лінію в основі з Організацією українських націоналістів. Чому? Не було інших? Чи, може, це саме той цемент, що перетворить сучасну політичну українську націю на моноліт? Чи, може, незалежна Україна – це результат боротьби українських радикальних націоналістів, що сповідували тактику революційного терору і залишили по собі кривавий слід в пам’яті ледь не всіх народів, що жили поруч, зокрема й самих українців, які не поділяли націоналістичних ідей? Чи, може, хтось із сучасних творців політики пам’яті сподівався, що весь світ закриє очі на цілий пласт академічних досліджень про діяльність ОУН у міжвоєнний період та особливо під час Другої світової війни?
Ні, аж ніяк. Навіть навпаки, бо Україна – це результат тривалого процесу, низки симбіозів та компромісів. Виникає питання: а що дає сучасній Україні обрання за основу історичної політики постулату про «національно-визвольну боротьбу» в центрі з ОУН та УПА? Дає багато, але в основному негативу. Наприклад, веде до розколу в суспільстві. А спроби нав’язати конкретний історичний канон, до того домінуючий в одному регіоні, решті України, поки що викликає пасивний спротив, а можливо й очікування зміни влади.
Шкода, але така історична політика може легко призвести до ізоляції України на міжнародному рівні. Зокрема це стосується Польщі та Ізраїлю. Складається враження, що люди, які відповідають за історичну політику держави, вирішили зіграти по-крупному і пропхати під прикриттям загрози, що нависла над суверенітетом України, дуже сумнівний героїчний канон «національно-визвольної боротьби». Мовляв, мовчіть і погоджуйтеся, поляки і євреї, бо не буде України – то безпосередньо матимете справу з російським агресором. Хоч убийте, але важко зрозуміти таку логіку в наш час. Бо вона насправді абсурдна: заради історичних героїв, які «хоч з дияволом» разом були готові боротися за незалежну Україну, сучасні адепти цієї лінії готові пожертвувати державним суверенітетом, щоб довести світові, як йому буде погано без нас.
Невже сучасні творці історичної політики дійсно думають, що з огляду на скрутне сучасне становище України, спровоковане агресією Росії, цивілізований світ погодиться на творення героїв із тих, хто під час війни однозначно робив ставку на перемогу Третього Райху і брав безпосередню участь в його екстермінаційній політиці? Думали, що Ізраїль заплющить очі на спроби релятивізації злочину Голокосту? Ні, треба бути вкрай недосвідченою людиною, щоб не розуміти, чому у своєму вчорашньому виступі у Верховній Раді президент Ізраїлю Реувен Рівлін сказав, що для нього велика честь виступати як партнер і друг України, що він захоплюється українською державою, але… Він просто не міг оминути негативних тенденцій, які окреслилися останнім часом в українській політиці, як і не міг не застерегти від спроб реабілітації та прославляння антисемітів та їх структур. Не міг не сказати про велику відповідальність за те, на яких історичних прикладах виховуватимуться діти. Він згадав про велику кількість Праведників народів світу серед українців, що рятували євреїв, але й сказав про участь членів ОУН у Голокості. За що на президента Ізраїлю ополчилися більшість українських патріотів та навіть єврейських активістів в Україні. Мовляв, це справи давно минулих днів, треба думати про майбутнє і в жодному випадку не давати поживи для антиукраїнської російської пропаганди.
Така позиція щонайменше дивує. По-перше, а хіба щось колись стояло на заваді російській пропаганді? Та й хто вірив у те, що в Києві стався «фашистський переворот», до влади прийшла «хунта» або, що міфічний Правий сектор вбиватиме всіх російськомовних? Яку велику таємницю видав для російської пропаганди президент Ізраїлю, назвавши серед співучасників злочинів Голокосту українських радикальних націоналістів? Та ж про це написані десятки академічних досліджень, базованих на скрупульозному вивченні цієї теми.
По-друге, дивує «радянський» підхід голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, який, не давши ради емоціям, оголосив у соціальних мережах президента Рівіна поширювачем радянських міфів. Панове, це тільки на окремому острівку, який називається УІНП, вважається, що все, що критично говориться про діяльність ОУН – це радянська пропаганда. Оголошення радянською пропагандою всього, що не вписується в героїчний наратив українських націоналістів, і є класичним проявом радянськості. Оскільки є звичайним пропагандистським навішуванням ярликів і нічого не має спільного з історичними дослідженнями. Крім того, слова Володимира В’ятровича спровокували гидкий антисемітський шабаш у нього на сторінці. Що показує засилля антисемітських стереотипів та кліше у головах, здавалося б, освічених українців.
По-третє, вражає моральний релятивізм в оцінках Голокосту. З такими принципами до кола цивілізованих народів не пускають. Хоч ґвалту кричіть, але симпатії сучасного цивілізованого світу аж ніяк не на боці вбивць дітей, старих, жінок, а тим більше тих, хто вважав, що є народи, які тільки своїм походженням заслуговують на негайну смерть. І тут справа не тільки у виборі собі історичних героїв. Справа з героями, що вбивали, завжди непевна. Простіше, якщо вже так не терпиться без героїв, обирати тих, хто не вбивав, а рятував. Але тут чомусь найбільш поширеним є переконання, що на різного роду пацифістах справжніх патріотів, захисників Вітчизни не виховаєш. Питання також у дотриманні моральних принципів, виборі союзників та визначенні орієнтирів на майбутнє.
І на завершення цього блоку одне важливе питання: а чого саме ми хочемо досягти нашою актуальною історичною політикою для себе і в чому переконати решту світу? Глорифікація на державному рівні тих, кого не просто прийнято вважати, а доведено наукою, що вони колаборували з нацистами, викидає Україну на маргінес світової політики. Світова історична наука не погодиться, навіть з огляду на драматичну ситуацію з Україною, на поступки в так принципових питаннях.
Така політика може призвести також до внутрішньо українського конфлікту пам’ятей. На жаль, із найстрашнішими наслідками для України. Зрештою, такі забави з історією можуть призвести до того, що нарешті увірветься терпець і країни почнуть відвертатися від України. А це означає ізоляцію на міжнародному рівні. Що одразу перетворює Україну на легку здобич Росії. Зрозуміло, внутрішнього ресурсу Україні не вистачить, і дарма безвідповідальні крикуни заявляють, що нам не потрібен ні Захід, ні союзники, ми самі впораємося. Ізоляція, до якої Захід, сподіваюся, не допустить, означала б кінець української державності. Тим дивніше виглядає ситуація, коли заради історичних героїв Україна ставить на кону свій суверенітет. Замість шукати в цей важкий момент союзників та прихильників, розганяє їх «історичною» мітлою, оголюючись у цьому запаморочливому танці перед російським агресором. Україні треба будувати мости, шукати друзів та союзників, а не намагатися змусити весь світ полюбити наших історичних героїв, особливо, коли півсвіту їх далеко такими не вважає.
Українсько-єврейський діалог
І попри всю гіркоту навколо історичних суперечок варто задуматися: а яким є дійсно стан відносин між Україною та Ізраїлем. Вже на самому початку треба зазначити, що й тут панує маса стереотипів. Тут і згадувані вже історичні образи та недомовленості, тут і відголоски запеклих дискусій між єврейською та українською діаспорами, тут і залишки антиізраїльської радянської пропаганди. Але найбільшою перешкодою є брак постійного обміну інформацією та відсутність діалогу між українцями та ізраїльтянами.
Минулого тижня мені довелося побувати в Ізраїлі на запрошення громадської організації «Ізраїльські друзі України» та завдяки підтримці Канадської ініціативи «Українсько-єврейська зустріч». Сказати, що такої доброзичливої та інтелектуальної атмосфери я вже давно не зустрічав, це нічого не сказати. Обговорювалися найскладніші теми нашого спільного минулого. Безсторонній аналіз ситуації, спроби знайти порозуміння, а також намагання дати собі раду зі складним історичним минулим були темами гарячих дискусій протягом двох днів роботи семінару.
Виявляється, між Україною та Ізраїлем – маса подібностей. Україна часто неусвідомлено, навіть перебуваючи у критичній опозиції, постійно намагалася брати приклад з Ізраїлю. Складається враження, що навіть свою історичну політику президент Віктор Ющенко скопіював значною мірою з ізраїльської. Голодомор – Голокост, УІНП – Яд Вашем. Ось стовпи новітньої історичної політики України.
Окремі вчені з українського боку відразу поспішили з тезами, що всьому виною тривала бездержавність наших народів, намагаючись перекинути провину за всі больові моменти на панівні та окупаційні режими. Але не вдалося. Однак факт залишається фактом, подібність між українцями і євреями була: одні не мали своєї держави тисячі років, а другі вперше спромоглися на державну незалежність на початку ХХ століття. І одні, й другі були одержимі ідеєю державності. Одних ця ідея штовхала в пустелю і болота, а других змушувала шукати союзників навіть серед відвертих негідників. Але історія розпорядилася так, що обидва народи реалізували свою національну ідею. Правда, реалізували по-різному і в різний час.
Ізраїль навчився не тільки жити і розвиватися у недружньому оточенні, але й перетворився на потужну технологічну країну, важливий чинник світової політики. Україна, навіть проголосивши свою незалежність у 1991 році, насправді ніяк не могла наважитися розрізати родову пуповину з Москвою. Держава Ізраїль, почавши зі шведської моделі, перейшла згодом до моделі справедливого розподілу, вийшовши у світовому рейтингу на друге місце після США. У пострадянській Україні стара партійна номенклатура спромоглася вибудувати кланово-олігархічну систему і зробити неможливим взагалі справедливий розподіл.
У пострадянській Україні була зруйнована система охорони здоров’я, а Ізраїль підняв свою медицину на найвищий світовий рівень. Ще довго можна було б перераховувати подібності та відмінності між Ізраїлем та Україною, але вони ніяк не вплинуть на зміну ставлення українських громадян до цієї міфологізованої країни. Десь у підсвідомості ще довго буде залишатися стереотип про багатих євреїв, яким сприяв увесь світ, а тому їм легко все вдалося. Стереотип про євреїв-нероб і трудолюбивих українців ще довго затуманюватиме українсько-єврейські відносини.
Побувавши в Ізраїлі, не перестаєш дивуватися титанічній фізичній праці євреїв, які збудували в пустелі, на камені і піску,осушуючи непридатні для життя болота, сучасні міста, досконалі дороги. Спромоглися в районах цілком непридатних для сільського господарства вирощувати по три врожаї на рік, використовуючи ефективні системи штучного зрошування. Посадили ліси, сади та плантації, і це все росте і плодоносить. У цьому контексті про українські чорноземи краще не згадувати.
Тепер в Україні, яка вже майже три роки протидіє російській агресії на Сході, досить часто можна почути, що вона мала б узяти собі за приклад ізраїльську модель розвитку. Було б непогано. Та й українське громадянське суспільство довело, що в момент критичної загрози може настільки мобілізуватися, що потягнути на своїх плечах і розвалену армію, і дати собі раду в умовах відсутності власної служби безпеки, і при тотальній невідповідності органів внутрішніх справ своїм завданням забезпечити порядок у всіх населених пунктах. Але так можна тягнути тільки певний час, поки наново не запрацюють державні органи. Десь так було і на початках в Ізраїлі, бо все творилося з чистого листка. І знову ж таки, чим може поділитися Ізраїль з Україною – це досвідом.
В Ізраїлю треба навчитися багатьом речам. Як розвивати сучасні технології, як переробити сміття й відходи на всі сто відсотків, як бережливо поводитися з водними ресурсами... Зрозуміти, як сказав ізраїльський прем’єр Беньямін Натаньягу, що суспільство має постійно робити винаходи. Тільки суспільство, яке робить винаходи, розвивається технологічно.
Проте просто перенести ізраїльський досвід на український ґрунт не вдасться. Наприклад, у євреїв є таке поняття, як «повістка №8». Це означає, що, в якій країні б не був ізраїльтянин, на яких посадах не перебував би – якщо в Ізраїлі війна, він має прибути в країну, піти в армію і боронити свою державу. Цей припис діє для людей віком до 42-х років. Але є просто маса приватних звернень, щоб продовжити цей термін. Крім того, унікальних спеціалістів можуть призивати і в набагато старшому віці. Перед виїздом з Ізраїлю мій добрий знайомий через месенджер написав, що мусить поїхати у військове відомство, щоб підписати згоду на військове навчання своєї доньки якійсь рідкісній військовій професії. Ще один знайомий Володимир, родом з України, з гордістю розповідав про те, що його донька саме служить в армії.
А тепер на хвилинку пригадаймо, що відбувалося на державному кордоні України кожного разу, коли в країні оголошувалася чергова хвиля мобілізації? Не забуваймо і про тисячі українських заробітчан, які продовжують їздити на заробітки до Росії, ніби нічого й не сталося. Одним словом, в ізраїльтян можна повчитися патріотизму, це перш за все. По-друге, в Ізраїлю треба переймати досвід життя в умовах воєнної загрози і при цьому дотримуватися основних демократичних норм. В ізраїльтян треба повчитися веденню сільського господарства, особливо у специфічних регіонах.
У тих, хто приїхав до Ізраїлю, відразу розбивається ряд стереотипів і виявляється, що євреї дуже гостинні й готові прийти будь-якої миті на допомогу. В Україні часто можна наштовхнутися на суперечливе узагальнення, що населення Ізраїлю досить проросійське. Це не зовсім так. Вихідці з України, що об’єдналися в товариство «Ізраїльські друзі України», є тому прямим запереченням. Вони активно займаються волонтерством. Вони опікувалися нашими пораненими із зони АТО та їхніми родичами. Зустрічали, приймали, провідували. Збирали кошти, закуповували медичні препарати і відправляли в Україну.
Але не тільки вихідці з України допомагали нашим воїнам. Пораненого українця в дуже важкому стані відмовилася приймати Австрія. Не тому, що погана, а тому, що боялася не дати раду. Ізраїль погодився прийняти. Грошей, яких назбирали в Україні, вистачило заледве на одну операцію. Хлопець провів 9 місяців у клініці Каплан. З цей час у нього виник борг у 160 тисяч шекелів (це майже мільйон гривень). Ізраїль взяв цей борг Ігоря Лук’янця на себе.
Інший випадок стався з пораненим українцем Валентином Ковальським із Житомирщини. Хірург, полковник медичної служби ізраїльської армії, Йором Клайн, коли почув, що хлопець отримав поранення в АТО, відмовився від свого гонорару в 50 тис. доларів. На операцію українському воїнові ізраїльський хірург запросив свого колегу, світило з іншої клініки, на 6-ту годину ранку, оскільки в того весь день розписаний по годинах. І той погодився приїхати так рано в іншу клініку, щоб безкоштовно допомогти українцеві.
Мораль цієї всієї оповіді така: сучасний світ опинився перед новими викликами та загрозами. І долати їх можна тільки спільно. І є сподівання, що долати їх будуть спільно Україна й Ізраїль, такі різні і такі подібні країни. Хочеться сподіватися, що цьому не стане на перешкоді навіть не зовсім відповідальна історична політика.
Ми використовуємо