Кров, лавочки і замкнені кола
IQ

Кров, лавочки і замкнені кола

Жити у світі давно померлих вождів, очікуючи, що хтось із них реінкарнується

Павло Зубʼюк, 19 січня 2017 1709 1

Українці – народ романтичний. Якщо вже повірять що такий-то історичний персонаж був героїчним героєм – то практично нема сенсу сподіватися, що якісь-там докази його не зовсім гідних дій змінять суспільну думку. Ну, хіба що в майбутніх поколінь. Старші от досі вірять, що Ленін загалом непоганий хлопець, а Брежнєв «дав обжитись». Сталіна розвінчали ще на ХХ з’їзді, тому кількість його шанувальників суттєво менша.

Зате Бандера в моді – звісно, не справжній історичний Бандера, а його проекція на сучасність. Один знайомий нещодавно забанив мене за те, що я назвав Бандеру «сепаратистом». Мабуть, в його уяві бандерівці боролися за непорушність кордонів, встановлених у Версалі та Ризі – якщо він взагалі чув про те, що тоді відбулося у Версалі та Ризі. Ну а Кармалюк, Гонта і Залізняк – ті взагалі забронзовіли: за совітів вони боролися за соціалізм, зараз борються за націоналізм. Ну просто універсальні герої.

Нерозбірливість у виборі героїв (чи то у підтвердженні героїв, встановлених попередньою злочинною владою) зокрема і романтизований підхід до історії загалом призводять до закономірного наслідку: консервування абсолютно непристосованої до реальності системи координат, на якій не може виростати нічого, крім популізму.

От, скажімо, відома до 2014 року теза: у нас така неправильна держава тому, що ми не пролили кров за її свободу. Пам’ятаєте? Це казали 2001-го, маючи на увазі 1991-й, це казали 2010-го, маючи на увазі і 1991-й, і 2004-й. Потім було літо і осінь 2014. Кров лилася рікою, в якій навіть трагедія Небесної Сотні видавалася струмочком. Ми обирали до парламенту хлопців у камуфляжах, а ще більше сподівалися на те, що страх влади перед тисячами фронтовиків рухатиме країну вперед.

Тепер, озирнувшись назад, можна впевнено сказати: ні, тисячі вбитих і поранених, зруйновані поселення та втрачені території жодним чином не впливають ані на бажання корупціонерів грабувати країну, ані на здатність громадян цьому протистояти. Ну, хіба що з’явилася додаткова мотивація в тих 2-3% громадян, які й так були активними – але чи має це значний ефект у масштабі цілої нації?

Ну, і про наших депутатів у камуфляжі. Тут не можна не згадати нашу улюблену Надію Савченко, яку ще рік тому сватали у президенти і називали мало не основною альтернативою Порошенку та олігархам. Якби вона тоді раптом померла (серцевий напад абощо) – то напевне б зайняла чільне місце у пантеоні героїчних героїв поряд із Хмельницьким та Бандерою. Але Надія помирає останньою, а отже, її бурхлива діяльність дивним чином винесла цю діячку з героїчного пантеону ще швидше, ніж арешт і подальший кремлівський піар її туди занесли.

Романтизування всього навкруги вихлюпується і в зовнішню політику. «Чи поможе нам Варшава? Чи полюбить нас Валенса? Чи врятує нас Ізраїль? Чи повірять нам араби? Чи поможуть нам татари? Чи підуть за нами турки?» Це з «Рекреацій» Юрія Андруховича, 1990 рік. Ситуація принципово не змінилася. Країни поділяються на «друзів» та «ворогів». В уяві багатьох українців весь світ усвідомлює, що Росія – головне зло. Ну, або стоїть на порозі такого усвідомлення. І, звісно ж, весь світ уже от-от має допетрати, що саме наші нездоланні герої зі Світлодарської дуги та ДАПу – це саме ті, хто перекрив шлях диким московським ордам до Парижу та Брюсселю. І всі теракти у Стамбулі, звісно ж, робить Путін. І теракти в Берліні теж. Щоб відволікти увагу від обстрілів Мар’їнки. А волелюбні японці масово шиють собі уніформу бійців ЗСУ – тому що дуже поважають наших героїв. І Японія от-от нам допоможе, бо хоче собі Курильські острови. Ні, це не смішно, це на повному серйозі так кажуть.

Хоча, звісно, насправді близько до серця це приймають лише згадані 2-3% населення. Для решти це тло, яке виходить на перший план лише напередодні виборів або соціальних потрясінь. І, на жаль, це тло не стимулює дискутувати, скажімо, про ліберальну та соціал-демократичну модель в економіці, про переваги тієї чи іншої податкової системи, та й, зрештою, навіть про таку приземлену і зрозумілу річ, як мито на уживані авто з-за кордону.

Українське суспільство банально не розуміє у своїй більшості, що таке податки, як саме держава формує свій бюджет, за які кошти мають ремонтувати дороги чи встановлювати лавочки в парку. Натомість багато хто щиро вважає, буцімто лавочки в парку має встановити кандидат у народні депутати – і багато кандидатів цим охоче користуються. Те, які саме закони він там собі ухвалюватиме, мало когось хвилює. Ось лавочки – є! Ось обов’язкові слова про любов до неньки України – є! Можна голосувати!

Так і утворюється замкнене коло: виборці не знають, як має функціонувати держава – політики не зацікавлені у тому, щоб виборці про це знали. Значно простіше підміняти дискусії про майбутнє примітивізованим баченням «героїчного» минулого – це особливо добре видно на прикладі сусідньої держави-агресора. Але, на жаль, ми від неї в якісному плані втекли недалеко.

Коли ж минулого бракує – завжди можна гатити греблю «патріотизмом». У нас наймилозвучніша мова, найвродливіші дівчата, найсильніша армія, а що розуму – то ого-го! Ще можна шукати ворогів: ату його, він сумнівається, що в нас найвродливіші дівчата! Десять тисяч репостів гарантовано.

На тлі одного замкненого кола утворюються й інші. Наприклад, громадянин не довіряє державі, застосовує правило «не вкрав у держави – вкрав у своїх дітей». Відповідно, сприймає корупціонерів не як злочинців, а як «успішних батьків родини». Маховик негативних «замкнених кіл» розкручується, перетворюючи політичний простір країни у зосередження двоєдушності, підміни понять та відвертої брехні, прикритої обов’язковим церемоніальним «патріотизмом». Повний тріумф романтизованої міфології над непривабливою дійсністю.

Хто і як зможе розірвати ці кола? Колись я вже писав: можливо, дискусійне, не загнане в шаблони викладання української та європейської історії у школах зможе виховати нове, критично мисляче покоління? Але ж нема тих, хто впровадить таке викладання. Українці звично голосують за «лавочки» та «патріотизм», а не за якісні зміни, яких насправді ніхто не уявляє. Чи виникне сама по собі політична сила, яка була б достатньо хитрою, аби, використавши традиційні «налаштування» виборця, прийти до влади, але при цьому достатньо патріотичною (без лапок) щоб використати цю владу не для особистого збагачення, а для докорінних змін суспільно-політичної системи? Вірогідність невелика. Але чи є інші варіанти?

Бо жити у світі давно померлих вождів, очікуючи, що хтось із них реінкарнується, аби «порядок навести», чи сподіватися на міфологічну «мудрість народу» – явно не найефективніший шлях розвитку.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук