Ленін у головах
IQ

Ленін у головах

Постатеїстичний сурогат «Морального кодексу будівника комунізму»

Іван Нефешенко, 10 квітня 2016 2150 0

Останні події у Львові та дискусії щодо «Фестивалю Рівності» спровокували появу багатьох цікавих для дослідника текстів. Навіть поверховий аналіз цих текстів призводить до невтішних висновків – політична культура більшості дописувачів перебуває на рівні початку ХХ століття.

Я не чіпатиму питань теології та вчення Християнської Церкви – не занурюватимусь у тисячолітню суперечку про те, що таке «содомський гріх», висновків, що виводилися з догмату про свободу волі, про Церкву і державу, про світ тварний і нетварний, про душу, спасіння та жертву. Це все дуже цікаво, але мало стосується ключових суспільних питань. Я зупинюся на раціональній аргументації кількох львівських журналістів та активних громадян, з якими мені довелося спілкуватися з цієї нагоди.

Йдеться не про ультраправих хуліганів, яких часто найбільше чутно та видно через їхню галасливість. Ні, йдеться про націонал-демократію, тих небагатьох учасників дискусії, які спромоглися на щось, окрім погроз та жартів про зад. Саме цей прошарок відтворює певні ідеологеми ХІХ – першої половини ХХ століття й поділяє уявлення, що втручання держави і суспільства у приватну сферу індивіда є можливим і що таке втручання не буде порушенням демократичних принципів, а буде їхнім застосуванням.

Оцінку згаданих подій націонал-демократами можна звести до двох тез. Перша і головна полягає у тому, що більшість має право нав`язувати свою волю меншості, і саме у цьому є суть демократії. Друга теза випливає з першої і зводиться до твердження, що приватна сфера індивіда – це лише те, що відбувається за закритими дверима його квартири. Тематична екскурсія містом, кіноклуб, дозвілля, простір дворів та вулиць – це сфера, де більшість має право нав`язувати свою волю меншості у питаннях сексу та релігії. Питання, чи можна прожити у квартирі все життя, залишу відкритим.

Але цікавим є інше. Озвучені тези є відтворенням класичного ленінського визначення демократії: «Демократия есть признающее подчинение меньшинства большинству государство» (В. И. Ленин. Государство и революция). Це визначення більш-менш відповідало стандартам доби (початку ХХ століття), але стандарти змінюються. Сьогодні таке розуміння демократії майже однозначно маркує людину як носія небезпечної авторитарної ідеї, яка була основою ледь не всіх диктаторських режимів століття.

Від початку XX століття уявлення про те, що є демократичним, а що ні, докорінно змінилося. Сьогодні демократія розуміється насамперед як захист індивіда. Наріжним каменем панівної моделі демократії є права людини. Хоч концепція «прав людини» часто критикується саме за свою поміркованість та укоріненість у традиції 18-го століття, вона значною мірою визначає ставлення до прав меншин у країнах ЄС. Але це не єдиний приклад того, що якесь явище у Європі, що зазнає деконструкції та модернізації сьогодні, для решти світу виявляться такою точкою, якої ще не досягли. Нема цього і в нас, а є формулювання демократії початку ХХ століття та постатеїстичний сурогат назирницької моралі «Кодексу будівника комунізму».

Отже, можна констатувати, що відсутність Леніна у назвах вулиць та на майданах Львова мало вплинуло на стан політичної культури. Очевидно, немає прямої кореляції між цими площинами буття, тож не варто очікувати якихось «ментальних» наслідків від такої «декомунізації» решти країни.

Крім сексуального, до сфери приватного з часів Просвітництва належить також релігійне буття індивіда, що виражалося через принцип свободи совісті та секулярної держави, аби жодна конфесія не могла у теорії скористатися реверсивним механізмом держави та повернутися до епохи релігійних воєн (які для того часу цілком можна назвати світовими) та переслідувань попередньої доби.

Історію найчастіше порівнюють з маятником, навіть фахові історики не гребують цією метафорою, оскільки вона часто дуже влучно описує реальність. Маятник політичних симпатій населення, маятник насильства тощо. Тому зміна політичної культури країни на часі, а церковні та політичні авторитети мають усіляко сприяти цьому процесу.

Бо якщо політична культура лишиться такою, якою вона є – тобто погано замаскованим культом сили, якщо демократію розумітимуть як беззастережне підкорення волі більшості, а приватна сфера індивіда не буде захищена політичною традицією, – то за десяток чи кілька десятків років молодики у масках нападатимуть на хресні ходи та палитимуть церкви, може навіть стрілятимуть у священиків, як у більшовицькій Росії чи у націоналістичному Сальвадорі, а органи правопорядку стоятимуть осторонь і спокійно на це дивитимуться. (Йдеться про репресії проти Церкви, вбивства священиків та монахинь у переддень та під час громадянської війни у Сальвадорі (1979-1991) з боку проурядових ультраправих «ескадронів смерті». Одним із поштовхів до війни стало вбивство під час меси архієпископа та мученика Оскара Арнульфо Ромеро, що закликав до миру).

І хтось тоді згадає, що був час та можливість тому зарадити, але не скористалися тим шансом, лише підкинули дров у вогнище, яке тепер гуляє банями соборів, окладами ікон та по бахромі вишитих хоругв.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук