Литовський урок для Зеленського

Перед самітом Північноатлантичного альянсу президент України Володимир Зеленський спробував атакувати європейських партнерів у своєму фірмовому стилі майже-шантажу: якщо в західних партнерів забракне мужності на рішучі кроки, я не приїду. Втім, у Вільнюс український президент таки приїхав, попри те, що лідерам Заходу все ж таки «забракло мужності» (запрошення в НАТО Україна не отримала, та й навіть конкретних дат не було окреслено).

Більш того, наступного після демаршу дня глава Української держави, різко змінивши тональність своїх соцмережевих коментарів, активно працював – зустрічався із західними партнерами, відзначав їхню підтримку, дякував за допомогу… Пізніше, у чиїхось мемуарах ми, звісно ж, дізнаємося, що чи хто вплинув на Зеленського – чи це був якийсь зовнішній чинник, чи на Банковій зрозуміли, що публічний тиск на лідерів Альянсу – не зовсім виграшна (точніше, зовсім невиграшна) тактика. Але це буде згодом, через роки після завершення нинішньої геополітичної епохи. Зараз же варто відзначити те, що відбулося після саміту. А саме – два висловлювання, які стали своєрідною реакцією Заходу на претензії українського президента.

Спочатку міністр оборони Великої Британії Бен Воллес (який мало не став одним із претендентів на посаду генерального секретаря НАТО) заявив, що його країна, його міністерство – це не інтернет-сервіс Amazon, аби виконувати всі замовлення української влади. А згодом американське видання The Washington Post, посилаючись на джерела в Білому домі, повідомило, нібито та різка заява Зеленського про слабкість Альянсу мало не спровокувала в делегації США бажання переглянути проєкт декларації, яку врешті-решт було ухвалено у Вільнюсі, викресливши звідти фразу про обов'язкове запрошення України до НАТО в майбутньому.

Обидві ці заяви не стали початком якогось мегаскандалу, і це логічно. По-перше, Воллес згодом, уже після жорсткої реакції Зеленського, пояснив, що «його не зовсім правильно зрозуміли», що він мав на увазі ситуацію, коли потреби України перетинаються із власне британськими. Але головне тут не те, чим виправдовувався міністр оборони Сполученого Королівства – а те, що він є міністром оборони лише до перестановок у кабінеті. Заява Воллеса про завершення політичної діяльності стала чудовим приводом для Ріші Сунака списати усе на фактор «кульгавої качки» (тобто політика, який уже не відіграє серйозної ролі, оскільки ось-ось опиниться на заслуженій пенсії) – мовляв, позиція пана поки-що-міністра не відображає позиції уряду Великої Британії в цілому. До того ж сам прем'єр-міністр нічого подібного на адресу українського партнера не заявляв, що є додатковим доказом на користь варіанта «емоційної реакції конкретного Воллеса».

По-друге, за анонімну інформацію у ЗМІ, нехай і досить впливовому, Білий дім не відповідає – тож завжди можна пояснити подібні публікації фантазіями преси. Хоч, як ми всі розуміємо, за такими статтями частенько стоїть саме позиція влади – яку, втім, неможливо чи просто вигідніше подати через неофіційні канали. Але формально претензій до адміністрації Джо Байдена в української влади бути не може. І, як ми бачимо, реакції на американську публікацію – на відміну від заяви Бена Воллеса – з боку і президента Зеленського, і Банкової в цілому не було. Але відсутність реакції не має означати відсутність розуміння обох меседжів.

А меседжі ці, на нашу думку, цілком зрозумілі. Починаючи з того, від кого вони прозвучали. А прозвучали вони від тих двох країн, які ще до початку повномасштабної російсько-української війни розпочали поставки зброї до України. Це дуже легко нагадати, просто відкривши архіви новин на будь-якому українському сайті, який існує понад два роки. Повідомлень із тоді ще працюючого аеропорту «Бориспіль» про прибуття чергового американського чи британського військово-транспортного літака там достатньо. Або можна перелистати соцмережеві сторінки міністра оборони Олексія Резнікова, який оперативно повідомляв про допомогу від цих країн.

Тож реакція на слова Володимира Зеленського саме з боку цих країн (а не, скажімо, Німеччини, яка, за словами тодішнього українського посла Андрія Мельника, уже готувалася до співпраці з новим, колаборантським урядом окупованої України) сама по собі є досить показовою. Але важливо й те, про що було сказано – як британським міністром, так і американським виданням.

Ці заяви прозвучали як попередження. Попередження про можливість «запаморочення від успіхів» – яке щонайменше в частини суспільства далеко не вчора зародилося і досить успішно розвивається. Поки що лише на рівні анекдотів про те, що тепер не Україна має вступати до НАТО, а НАТО має вступати до складу ЗСУ. Але це поки що. Згадаємо, що в сусідній країні, з якою ми продовжуємо воювати, відбулася подібна трансформація. Ідеться про лендліз часів Другої світової війни. Про який у Радянському Союзі хоч і не говорили зі зрозумілих причин (відразу після завершення цієї війни почалася наступна, Холодна війна, уже проти колишніх союзників, тож нагадувати про їхню допомогу було незручно), але і не спростовували реальність і важливість тієї західної допомоги.

Аж поки у другій половині 90-х років минулого століття не почала набирати силу нова антиамериканська істерія. Яка врешті-решт прогнозовано вилилася в заяви і самого Володимира Путіна (який іронічно заявив, мовляв, лендліз – це було хіба постачання американської тушонки), і його холопів, на кшталт колишньої губернаторки Владимирської області РФ Світлани Орлової – яка заявляла про те, що «американці досі не розрахувалися з нами по лендлізу». Про суспільну думку годі й говорити – зараз нагадування про те, що перемога над нацистською Німеччиною була забезпечена, зокрема, американськими боєприпасами, американською технікою та американською зброєю цілком може виявитися «дискредитацією російської армії» з відповідним рішенням суду.

До речі, за іронією долі саме на початку липня під Києвом випадково були відкопані вісім британських літаків Hawker Hurricane, які радянська армія отримала саме в рамках допомоги під час Другої світової війни. А всього таких літаків РСЧА отримала близько трьох тисяч.

Україна ніколи не повинна забувати той колосальний внесок західних партнерів, без якого війна давно б уже закінчилася не на нашу користь. Це особливо важливо, враховуючи той культ ЗСУ, який уже цілком собі оформився у вітчизняному суспільстві. Повага до своєї армії – справа необхідна, але, як показує історія СРСР/РФ, без поваги до партнерів, без визнання їхньої допомоги, цей культ рано чи пізно перетворює будь-яку країну на фашистську. І це перше, від чого нам треба буде вберегтися після завершення чи припинення нинішньої війни. Бо в один прекрасний момент може виявитися, що західні партнери уже не хочуть допомагати країні, яка навіть за те, що уже було отримане, не може бодай подякувати. І тоді нам доведеться воювати не просто самим, а за власний кошт. А воювати в такому випадку доведеться обов'язково, бо Кремль такий шанс просто не матиме права втратити.

Тож заяву Воллеса і публікацію у The Washington Post варто сприймати не як політичну боротьбу чи тиск на героїчну Україну, а як нагадування і холодний душ. Аби ні суспільство, ні тим паче влада не забували – вони живуть у відносно мирних Києві, Львові, Дніпрі, Одесі, Вінниці не тільки завдяки мудрості Залужного і героїзму рядових ЗСУ, а й завдяки безпрецедентній допомозі Заходу. Не забували і не вирощували в себе свого Путіна чи Орбана.