ЛНУ ім. Франка висловляє сум з приводу смерті Ярослава Ісаєвича

Колектив Львівського національного університету імені Івана Франка глибоко сумує з приводу смерті 24 червня 2010 року відомого українського історика, директора Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича Національної Академії наук України академіка Ярослава Дмитровича Ісаєвича.

«Упродовж останніх десятиліть Ярослав Ісаєвич став символом сучасної української історичної науки, відстоюючи засади професіоналізму, вільної дискусії, наукової сміливості, безперервного пошуку та поваги до думки іншого, віднайдення гідного місця для української науки у світовому гуманітарному просторі. Він мав безліч планів на майбутнє, чимало наукових ідей, які не встиг реалізувати. Співчуваємо родині, близьким і друзям академіка Ярослава Ісаєвича, колективу Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, разом із ними болісно відчуваємо і переживаємо важку втрату для української історичної науки і львівської громади», - зазначено у повідомленні колективу ЛНУ.

Народився Ярослав Ісаєвич 7 березня 1936 року в с. Верба Дубенського повіту Волинського воєводства (нині Рівненщина) в сім’ї колишнього діяча Української Центральної Ради, дипломата УНР Дмитра Ісаєвича та Наталі (з дому Чабан). Уродженець Волинської землі, який виростав і навчався у м.Стрию, ніби втілював в собі соборність України, своєю невтомною працею спричинився її поступу до високої цивілізації, гідного місця в колі держав світу.

У 1957 р. закінчив історичний факультет Львівського університету. З 1958 р. працював у Інституті суспільних наук АН України (тепер Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАНУ), де пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до директора Інституту (з 1989 р.). В окремі роки працював на посадах доцента і професора Львівського університету імені Івана Франка. У 1990 р. був обраний членом-кореспондентом, у 1992 р. — академіком НАН України. У 1993–1998 рр. очолював Відділення історії, філософії та права НАН України, у 1993–1999 рр. був головою Міжнародної асоціації україністів. У 1988–1990 рр. — професор-гість відділу славістики і науковий співробітник Українського дослідного інституту Гарвардського університету (США). Був обраний почесним доктором Гродненського університету імені Янки Купали, іноземним членом Польської Академії наук, дійсним членом Української вільної академії наук у США, Польської Академії науки і мистецтв. Неодноразово виступав з лекціями в університетах Польщі, США, Канади, Німеччини, Австралії, Японії та інших країн.

Головним об’єктом наукових зацікавлень Ярослава Ісаєвича була культурна спадщина українського народу в загальноєвропейському контексті. У його доробку — близько 700 наукових праць, зокрема 15 монографій, численні розділи в колективних дослідженнях, статті у вітчизняних і закордонних часописах. З найважливіших робіт: «Братства та їх роль в розвитку української культури XVI–XVIII ст.», «Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI–XVIII ст.», «Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні», «Україна давня і нова. Народ, релігія, культура», «Українське книговидання. Витоки, розвиток, проблеми». Підсумком тривалих досліджень культури українського середньовіччя став підготовлений за редакцією Ярослава Ісаєвича другий том «Історії української культури». У своїх працях дослідник послідовно відстоював думку про творчий характер української культури, її вплив на культурний розвиток інших народів.

Безцінним доробком української і світової історіографії стали видання академіка, присвячені історії братського руху в Україні. Реалізовуючи свої зацікавлення у період тоталітарної кон’юнктури, молодий історик опублікував монографію, присвячену культурно-просвітницькій та громадській діяльності українських православних братств. Упродовж десятків років обрана тематика не залишалася поза увагою дослідника. Символічним стало і видання в Едмонтоні виправленого досвідом англомовного варіанту доповненої книги (2006), яка поряд з іншими монографічними та енциклопедичними публікаціями вченого у західноєвропейських та північноамериканських виданнях стала важливим засобом формування уявлень світової інтелектуальної громадськості про минуле та сучасність України.

Свої праці вчений писав на основі найкращого кола історичних джерел, особливо таких, що несуть у собі інформацію про життя, працю, побут народної маси, як, наприклад, інвентарі сіл і панських маєтків, люстрації королівських структур і поселень, твори літописців та іноземців, які писали про Україну давніх віків та ін. Сформувавшись як вчений-історик України, Ярослав Ісаєвич був одночасно великим знавцем всесвітньої історії, європейської цивілізації і східних культур, так само брав активну участь в наукових дискусіях з проблем історії новітніх часів, зокрема з питань українсько-російських, українсько-німецьких, українсько-польських відносин в роки Другої світової війни. Вчений добре володів німецькою, англійською, польською та болгарською мовами, що активно використовував у своїх наукових зв'язках зі вченими і науковими інституціями багатьох країн світу.

Працював Ярослав Ісаєвич теж у ділянці спеціальних історичних дисциплін, постійно цікавився бібліографією.

Учений був керівником низки важливих наукових проектів (були втілені, зокрема, у виданні трьохтомної «Історії Львова», збірника «Волинь і Холмщина 1938–1947 рр. Польсько-українське протистояння та його відлуння»), головою редколегії наукового щорічника Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАНУ «Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність», членом редколегій провідних фахових часописів «Український історичний журнал» і «Київська старовина», головою Спеціалізованої Вченої ради по захисту докторських і кандидатських дисертацій з історії та етнології.

Колеги і близькі Ярослава Ісаєвича, серед яких було чимало працівників Університету, запам’ятають його як людину величезної працездатності. Ерудиція, глибокий і проникливий розум ученого насправді вражали. За відкритістю до світу, сприйняттям вимог новітнього часу він був людиною ХХІ століття. Будуючи свої наукові плани, завжди наголошував на потребі міждисциплінарних досліджень, глибоко розумів тенденції розвитку сучасної історичної науки, підтримував і цінував фахові дослідження, займав чітку громадянську позицію.

Відзначений державними нагородами (Ярослав Дмитрович – Заслужений діяч науки і техніки України, нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня, Відзнакою Президента України), вчений завжди керувався моральними обов’язками, дбаючи і про життя вічне. Саме його зусиллями та за коштами власних наукових премій зводився православний храм у батьківському с. Верба на Рівненщині.

«Пізнати істину, щоб стати вільним – ці євангельські слова Ярослав Дмитрович вважав головним гаслом свого життя. І тернистим шляхом здобуваючи свободу, навчав здобувати і цінувати її своїх учнів. Невтомною працею вчений довів, що історики непідвладні і смерті – вони просто відходять у вічність», - йдеться у повідомленні.

Нагадаємо, 24 червня відійшов у вічність Ярослав Дмитрович Ісаєвич – видатний український історик, громадський діяч, академік Національної Академії наук України, директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, голова Національного комітету істориків України.