Лови на Зеленського

Поява несистемного Зеленського на найвищому посту зчинила справжній рейвах в Україні. Одні, кого він відсторонив у законний спосіб від влади, спустили на нього патріотичні полки. Бо, мовляв, здасть Україну Путіну, бо розверне країну від Європи до Росії. Другі, щоб позбавити його підтримки західного світу і фінансової допомоги Україну для безперешкодного її розграбування, розгорнули кампанію боротьби із так званим зовнішнім управлінням. Ініціювали боротьбу в самій команді Зеленського проти видуманих «соросят» та агентів західного впливу.

Обидва угруповання захищали себе, тобто кланово-олігархічну систему, її монолітність та незворушність. До цього варто додати російський інтерес, який завжди полягав у тому, щоб не відпустити Україну зі своєї орбіти і ні за яку ціну не допустити в ній реформ та поліпшення. Щоб вона не стала позитивним прикладом для росіян.

Ті, що працювали на фронті з патріотичним сектором, забезпечували тиск на Зеленського, годуючи громадян жуйкою, що той ворог і став на чолі держави, щоб передати її ворогам. Вони влаштовували масові дійства на вулицях Києва, погрожуючи от-от підняти повстання. Залучаючи до свого сценарію ветеранів АТО, членів радикальних угруповань та людей, засліплених поразкою свого кумира на президентських виборах. Вони влаштовували феєричні шоу на Банковій, коли Зеленський полетів до Парижа на вкрай важливі переговори з Путіним, Меркель та Макроном. Варто зауважити, що ця «попереджувальна» маніфестація була вигідною лише Путіну. Про що він не проминув згадати, мовляв, що ви тут теревените, Зеленський у революційний Київ може й не повернутися. Маніфестанти своєчасно забезпечили картинку для Путіна і розійшлися. Але обіцяли знову повернутися.

Акції і погрози крутилися ніби в калейдоскопі. І, можливо, вони мали певний вплив на Зеленського. А от відсутність активних прихильників нового президента у столиці та постійні погрози піти проти нього штурмом зіграли злий жарт зі самими патріотичними українцями. Вони забезпечили Арсену Авакову можливість залишитися на посту керівника Міністерства внутрішніх справ. Немає сумнівів, що Аваков за збереження посади гарантував Зеленському захист і підтримку. І не тільки з боку правоохоронних органів, але й підгодованих ним різноманітних структур, на зразок «Національного корпусу» та «Національних дружин». В очах українського обивателя – самостійних ультрапатріотичних організацій. Правда, варто поцікавитися, а куди поділася активність таких ще донедавна помітних організацій? Так само, що сталося ще з однією право-радикальною організацією – «С14»? Чому через те, що Аваков залишився міністром, а на зміну Василю Грицаку, керівникові СБУ, прийшов Іван Баканов у нас «розвіялися» в повітрі такі гучні ультра-патріотичні організації?

Щоб завершити історію з феєричними протестами проти Зеленського і «захистом» з боку Авакова, треба мати відвагу визнати, що збереження міністерського крісла за Арсеном Борисовичем стало першою поразкою Володимира Олександровича. Залишаючи на посаді Авакова, Зеленський продемонстрував вразливість свого становища, позбавив себе права будь-що змінювати в цій міністерській царині. Стало зрозумілим, що важлива реформа правоохоронної системи відкладається на поставаковський час. Питання тільки в тому, чи не пересидить міністр-довгожитель президента на своїй посаді.

Не таємниця, що відсутність досвіду, перевірених кадрів та інформаційного ресурсу Зеленському мав компенсувати впливовий олігарх, з яким той був знайомий раніше – Ігор Коломойський. Напевно, Зеленський наївно думав, що Коломойський спокійно дозволить себе використати і задовольниться омріяною поразкою Порошенка. Якщо таким було бачення Зеленським свого конкордату з Коломойським, то тут саме час вигукнути: О, свята простота! Навіть найбільш наївній людині було очевидним, що апетити Коломойського сягають аж до «компенсації» за одержавлений ПриватБанк, подальшу експлуатацію Укрнафти, трюк із погашенням державою боргів МАУ та преференції в оборудках з «Центренерго». Саме це було надважливим для Коломойського, а не перемога Зеленського над Порошенком.

При таких апетитах Коломойського Зеленському дійсно відводилася роль маріонетки. А його наміри побороти за допомогою одного олігарха всю олігархічну систему, щоб потім зійтися в бою з останнім із могікан і подолати його – нагадують більше чудові мрії щирої, але простакуватої людини. Тому другою істотною помилкою Зеленського стало те, що він довірився офісу Коломойського з підбором керівних кадрів та при формуванні виборчого списку кандидатів у депутати від новоствореної партії «Слуга народу».

Якщо Зеленський збирався на серйозну боротьбу зі системою, маючи неперевершений кредит довіри від громадян, то мав би більше уваги присвятити кандидатам від своєї партії. Щоб не сталося так, що він на своєму імені завів у Верховну Раду людей, відданих не йому, а Коломойському й Авакову. Щоб останні, перекупивши п’ятдесят парламентських багнетів, не змогли не тільки паралізувати монобільшість, але й позбавити президента впливу на свою фракцію.

Ще одним прийомом із заганяння Володимира Зеленського в глухий кут стало формування навколо нього найближчого кола друзів і соратників. Тут його найближчі дорадники вміло зіграли на страхах і комплексах нового президента. Сталося так, що на одному фланзі Порошенко зумів переконати патріотично налаштованих фахівців, що піти працювати в команду до Зеленського – це гріх, що волає про помсту до неба. І ті не пішли, долучившись до розбурханих спостерігачів за гладіаторськими боями в українському владному Колізеї. А з другого флангу – Зеленському підсунули своїх. Також недосвідчених і головне – людей не готових грати в командну гру на чолі зі Зеленським. Людей, яких легко було спокусити винагородами і похвалами, щоб потім вправно ними маніпулювати. До того ж чиї пов’язання із закулісними ляльководами годі було відразу роздивитися. Зрозуміло, що «кварталівських» кадрів було надто мало для обсадження навіть найважливіших посад. Сумніви викликали також їхні кваліфікації. Та й стара сценічна дружба могла не пройти випробування владними мідними трубами.

Тобто закритість до нових середовищ із кваліфікованими кадрами й опертя, через власний страх бути зрадженим, на «кварталівські» кадри або людей Коломойського й Авакова зіграли зі Зеленським ще один злий жарт. Жарт, який може з часом звести його роль до трагічної фігури короля Ліра. Де роль «доньок» візьмуть на себе Разумков, Венедиктова та якийсь умовний Баканов. Останній через нічогонероблення.

Заміна пихатого і влізливого голови Офісу президента Андрія Богдана на нібито ближчого і респектабельнішого Андрія Єрмака також не додала спокою та авторитету президентові. Підозри в тому, що той нібито реалізує «проросійський» сценарій, хоч і є непідтвердженими, але набір в канцелярію президента одіозних осіб може обернутися втратою прихильності до президента Зеленського навіть з боку перевірених часом прихильників. У цих випадках найбільшою проблемою Зеленського стають його мовчання і відсутність будь-якої реакції на такі скандали.

Наприклад, у справі з «особистою» заявою працівника Офісу президента одіозного Татарова про «зовнішнє управління» і Ситника, президент мав би негайно звільнити такого кадра. Залишаючи його в команді, а тим паче дозволяючи Венедиктовій того ганебно рятувати, Зеленський платить втратою довіри до себе і сіє сумнів щодо чистоти власних намірів побороти систему.

Хоча такий прийом з використання упереджень Зеленського трапляється не вперше. Не вперше Зеленського «підсікають» на комплексі його несамостійності. Пригадаймо справу з відставкою Руслана Рябошапки з посади генерального прокурора. На цей крок Зеленський відважився після того, як Рябошапка «посмів» зустрітися з послами «великої сімки». Зеленський настільки приревнував Рябошапку і так розпалився від того, що хтось зовнішній буде на нього впливати, що, навіть не поговоривши з генеральним прокурором, відправив того на заклання у Верховну Раду. Не розібравшись, що тим самим він може наразитися на втрату підтримки з боку західних партнерів. Що після призначення Венедиктової він за потреби більше не зможе «нашкребти» голосів за її відставку і призначення нового генпрокурора. А вона може перестати бути лояльною до нього. Що Конституційний Суд України зможе одним махом ліквідувати всі досягнення антикорупційної реформи. Помножити на нуль створені за підтримки Заходу антикорупційні органи. Скасувати земельну реформу. І в підсумку олігархічна система святкуватиме чергову свою перемогу.

Лови на Зеленського будуть успішними. Венедиктова доб’ється того, що західні партнери перестануть підтримувати Україну. Принаймні фінансово, бо не захочуть віддавати свої фінансові транші в безконтрольні руки українських злодіїв. А ті цьому тільки втішаться. Бо нарешті остаточно зникне загроза покарання за розкрадання і корупцію. Суддівська система доб’є справедливість в цій країні, а Володимир Зеленський, позбавлений підтримки Заходу, остаточно перетвориться на зіц-президента навіть не бананової країни. У подальшому він, можливо, спробує розпочати спілкування з громадянами з приводу пекучих тем. Але від нього вже мало що залежатиме. А тоді нема жодних гарантій, що навіть після наступної, вкрай кривавої революції, знову не з’являться перебрані від системи погоничі, які на черговому «патріотичному» налигачі або на ідеї спротиву «зовнішньому правлінню» не заведуть українців у звичне для них місце.

P.S. У наступній статті йтиметься про Разумкова, як апгрейднутого Зеленського для більш просунутих українців. А також про велику помилку Зеленського.